На обличчі Пахи красномовно цвіло єдине запитання: «Ну?» Позаду під’їхали дві «Самари», з них полізли похмурі плечисті суб’єкти. Шестеро. Ще троє з’явилися з воріт найближчої бази. Для більшої солідності їм дуже не вистачало бейсбольних біт. Ольші стало дуже незатишно.

— Хм! — сказав трохи заскочений Сеня. — Йолопи.

І вибрався назовні. Єнот — теж. У руці його зачорнів великий пістолет а-ля «Кольт-Магнум».

«Боже мій! — похолоділа Ольша. — Куди ж я, дурепа, влізла?»

Вигляд зброї трохи остудив опонентів, однак навряд чи злякав.

— Де Завгородній? — жорстко запитав Сеня, видно, не бажаючи втрачати ініціативу.

Громили переглянулися.

— Сховай пушку, — запропонував один. — Побалакаєм.

— Балакай, — погодився Сеня, але пушку не сховав.

Їх взяли в кільце. Рахунок десять-три навіював Ольші серйозні побоювання щодо наслідку конфлікту. Дуже хотілося стати прозорою. Втім, залишалося тільки міцніше втискатися у крісло.

— Хто ви такі? Кому служите?

— Не твоє собаче діло, — майже безтурботно відповів Сеня.

— Хамиш, — констатував громило-ватажок. — Покараємо.

Сеня зненацька легко погодився:

— Валяй, карай.

І шепнув неголосно Єнотові:

— Гер ормі?

— Туу, — була відповідь.

У ту ж секунду троє з оточення проворно витягли зброю, але зробити нічого не встигли; щось блиснуло яскравіше сонця, і всі троє розсипалися чорним оксамитним попелом, а пістолети багряними розпеченими грудками повільно грузли в асфальті, огортаючись їдким димом.

Уцілілі громили очманіло перезиралися, їх залишилося семеро. Ольша злякано лупала очима. Вона могла заприсягти: ні Сеня, ні Паха, ані Єнот не застосовували своєї зброї. Сяйво обрушилося на громил зверху, з вицвілої блакиті неба.

— Ну їх к бісу, — знову російською сказав Єнот. — Їдьмо.

Сеня відразу сховав свій пістолет і сів за кермо. Єнот поліз на заднє сидіння.

— Е-е! — запротестував громило-ватажок. — Стійте!

Паха Товстий холоднокровно підняв вінчестер:

— Ду-дут!

Бідного громила жбурнуло на вкритий курявою асфальт. Замість голови в нього стало суцільне криваве місиво. Ольша схопилася за щоки, відчуваючи, як до горла підступає гидкий клубок.

Із хрустом пересмикнувши затвор, Паха сів у машину й захлопнув дверцята різким рухом зверху вниз. Вінчестера в нього в руках уже не було — сховав. Куди — незрозуміло.

Здоровані застигли, хто де стояв, немов чекали дзенькоту стрибаючої по асфальту гільзи — логічного завершення епізоду, якого дійсно не вистачало.

У цей день коблевський асфальт увібрав у себе багато: кров, попіл і три шматки заліза, які були колись пістолетами. Втім, попіл швидко розвіявся за вітром.

Сніданок у ресторанчику не залишив ніякого сліду в пам’яті Ольші. Сеня і Єнот жували куксу, ніби нічого й не сталося. Паха чомусь залишився в машині — його товариші сказали, що «йому не обов’язково».

Наситившись, замовили вина й довго сиділи в напівтемряві зали. Сеня з Єнотом явно не поспішали, потягуючи колекційний херес і тихо розмовляли, здається, не російською. Ольша помовчувала. А що залишалося? Супутники її церемонитися не звикли, якщо судити за останніми подіями…

Неголосно награвала музика, спочатку старенький «Спейс», потім Кріс Рі. Ближче до обіду налягли на щось модно-танцювальне, Ольша поморщилася: це любила вона слиняві пісеньки прилизаних хлопчиків-шоуменів. І чого народ від них так мліє?

Вона навіть не помітила, що сталося: Єнот раптом підхопився і промовив уривчасту фразу, наче коротко лайнувся. Сеня опинився на ногах лише на секунду пізніше. Обоє вони мигцем глянули у вікно; Сеня підхопив Ольшу під лікоть і потяг до виходу. Єнот на ходу протяг офіціанту віяло кредиток і поспішив слідом.

Біля машини стояло четверо хлопців, один заглядав у напіввідчинене вікно й щось втовкмачував Пасі. Паха, відповідно, мовчав, очевидячки, вже досить давно. Хлопці злилися.

— Агов, хлопці, — з непі дробленою нехіттю промовив Єнот. — Чого до німого причепилися?

Сеня заспокійливо погладжував Ольшину долоню, але хотілося стиснутися або зникнути, тому що швидше за все зараз знову всі почнуть хапатися за пістолети й палити один в одного.

— Кльова у вас тачка, — з недоброю посмішкою прорік один з хлопців, сухорлявий і довгоносий, як тапір. — Мабуть, шкода буде, якщо хтось скло розтрощить. Га?

— А кому заважає наше скло? — Єнот являв собою саму благодушність, хіба що не позіхав у лице довгоносому.

Довгоносий вищирився:

— Ходім-но поговоримо, розумнику…

— Ходімо! — навіть зрадів Єнот. — Куди?

— Та ось, у тир хоча б…

Неподалік стояв фарбований у зелене автобус, перероблений у пневматичний тир ще за радянських часів. Єнот негайно попростував до напіввідчинених дверей.

— І ти йди, чого вже там… — запропонував довгоносий Сені. — Разом з тьолкою своєю…

«Гад!» — подумала Ольша й раптом піймала себе на думці, що зловтішається. Бо не без підстав очікувала, що її нові знайомі зараз рознесуть автобус на кавалки — і це ще в кращому разі.

Сеня незворушно рушив до тиру, як і раніше, притримуючи її за руку.

— Не бійся, — шепнув він. — Нічого вони нам не зроблять. Це лохи якісь…

У тирі покурювали ще двоє типів, таких же неприємних, як і ті, що приставали до Пахи.

— Постріляємо? — запропонував довгоносий, переламуючи гвинтівку. — Хто краще стріляє, тому й тачка. Годиться?

Єнот мовчав, щось вичікуючи. Довгоносий тим часом зарядив усі п’ять рушниць і виклав їх у ряд на стійку.

— Ну, так що? — повторив він. — Постріляємо?

Піднявши найближчу до себе гвинтівку, він вистрелив. Сухо клацнула кулька й перша мішень — душманистого вигляду вершник на верблюді — перевернулася й захиталася. Другий постріл — і з пузатої бочки з написом «Пиво» виліз рогатий чорт, стискаючи тризубця.

Стріляв довгоносий непогано: п’ять пострілів, п’ять влучень. Притому, що він майже не цілився.

— Твоя черга, — підсунув він бляшану коробочку з-під вакси, наповнену кульками. — Стріляй!

— Із цих пукалок хіба? Е ні! — відповів Єнот і додав: — Паха!

Довгоносого знесло вбік — у тир увійшов Товстий і похмуро дістав вінчестер, зі скреготом пересмикнувши затвор. Хлопці трохи присмирнішали.

«Ду-дут!»

Перший постріл проробив у задній стіні автобуса неабияку діру.

«Ду-дут! Ду-дут!»

Сеня і Єнот синхронно палили по мішенях зі своїх дивовижних пістолетів, не цілячись і не міняючи обойм — ніби в рукоятках ховалися мініатюрні фабрики патронів.

Раптова тиша увіткнулася в барабанні перетинки. Хлопці боязко тислися до металевих бортів. Довгоносий, здавалося, став навіть нижчим на зріст.

Замість стенда з мішенями спостерігалася суцільна діра з нерівними краями, ніби в злощасному автобусі розірвалася граната.

— Ми виграли, — задоволено, навіть радісно сказав Єнот. — Бувайте, хлопці.

І вийшов. Сеня вивів Ольшу, що істерично реготала, на вулицю. Слідом ступав Паха. Ольша продовжувала реготати навіть у машині, заспокоївшись, тільки коли Сеня заговорив з кимсь по радіо.

Після Сениної розмови всі веселощі миттю розвіялися — Ольша вловила це безпомилково. Щось трапилося.

Єнот направив «Аз-Б’ Ат» до пошти й довго дзвонив по міжмісту; Ольша чекала в машині разом з Пахою. Сеня розгулював навколо, напевно, виглядав небажані хвости.

Потім вони повернулися до котеджу, де ночували. Паха негайно ж повалився спати на веранді. Сеня і Єнот, обоє похмурі, як нічна тайга, сіли один навпроти одного в кімнаті. Ольша боязко забилася в крісло.

— Що зі мною буде? — запитала вона тихо. — Я навіть не запитую, хто ви, краще не знати. Але зі мною що?

Сеня часто-часто закивав.

— Власне, можеш не боятися. Знайдемо Завгороднього — і гуляй собі.

— А якщо не знайдете?

— Знайдемо, — впевнено сказав Сеня. — Нікуди він не подінеться. Тебе ж бо захистити ми зуміємо, — не сумнівайся. Раз утягли, маємо захищати. А це ми можемо…