— Ласкаво просимо, — гмикнув Нечаєв.

Клавдія роззирнулася. Вона не гидувала, війна примирила з думкою, що не треба перебирати побутом, хоч у такому хліву опинилася вперше в житті. Просто приглядала місце, куди можна як не лягти, то бодай сісти. Але під дахом, про який так мріяла й під яким могла б відчути безпеку, виявилося не краще, ніж під відкритим небом. Прочитавши її думки, Нечаєв вийшов і швидко повернувся зі старою брудною тілогрійкою, з рукавів якої вилазила вата.

— Ложе. Іншого нема.

Зітхнувши, Клавдія взяла підстилку, не відчувши при цьому огиди, хоча раніше від дотику до подібних шмат пересмикувало. Розправивши двома руками, обережно поклала на підлогу, видивившись чистішу, ніж усюди, ділянку. Нарешті сіла, потім лягла, скрутившись калачиком, підтягнувши коліна до грудей.

— Ось-ось, правильно. Спробуй поспати, — заохотив капітан.

— Не знаю. Не вийде після всього.

Та за декілька хвилин Клавдія, сама від себе такого не чекаючи, провалилася в сонне провалля. Дався взнаки пережитий стрес. Навіть примарне відчуття безпеки робило своє діло.

Скільки спала — невідомо. Розплющивши очі, побачила, що стало темніше. Поруч нікого не було. Скрикнувши, Клавдія рвучко підвелася, та на крик виринув Нечаєв, наставив автомат, відразу ж опустив його.

— Думав, щось сталося.

— Нічого. — Вона вмостилася зручніше, підібгавши ноги. — Котра вже година?

— По четвертій.

— Довго я…

— Години зо дві.

— А наче добу. — Клавдія витерла закисле око. — Ти теж спав?

— Не маю права на службі.

— То перепочинь трохи. Я повартую.

— Краще зробімо не так. — Нечаєв примостився поруч, поклав автомат біля себе. — Я тут продумав, прикинув. Справі наші кислі, Клаво. Але не дуже.

— Тобто?

— Від Луцька ми недалеко. Кілометрів п’ятнадцять, може, двадцять, не більше. Оперативна обстановка мені відома, та ж ось сьогодні доповідав твоєму чоловікові зранку. В околицях великих скупчень бандитів не фіксували давно, натомість розташовано наш армійський гарнізон. Бандерівські банди дрібнять, витискають із лісів, перекривають кисень всіма можливими засобами.

— Мені таких розмов удома вистачає. Тут і тепер вони дуже потрібні?

Нечаєв зітхнув, мов люблячий терплячий батько.

— Пояснюю так детально, аби ти зрозуміла. Група, яка атакувала нас, — мала. Зачаїлася десь у місцевій глушині й не має достатнього ресурсу, щоб вступати в серйозні бої. Їхня перевага — маневреність. Коли ми вирвалися, вони не погнали нас, хоч могли. Звернула увагу?

— Не до того. І потім, я зовсім профан у ваших тактиках.

— У такому разі повір на слово — вигідніше відійти й дати нам спокій. Бо вже максимум за годину після нападу про це дізнаються в Луцьку. Товариш майор зрозуміє, чию машину обстріляли. Знає, хто в ній був. І вже напевне в курсі того, що наших із тобою трупів на місці бою не знайдено. — Капітан дедалі захоплювався. — Отже, для нього є два варіанти. Або ми в полоні в бандерівців, або вдалося від них утекти. Далі, Клаво, він міркуватиме точно так, як я. Мовляв, ми зіткнулися з малою групою, яка не переслідуватиме нас довго, а відступить сама. Значить, шукати тебе й мене треба в радіусі п’ятнадцяти-двадцяти кілометрів від, гм, місця пригоди.

— Хочеш сказати, Федір не припустить, що ми в полоні?

— Звичайно, припустить, як найгірший з варіантів, — кивнув капітан. — Але також зрозуміє: про таку здобич, як його дружина, бандити повідомлять негайно. Їм потрібні торги. Засідка не випадкова, напали на офіцерську машину, як не вб’ють, то обміняють полоненого на когось зі своїх, практика звична. І, даруй, ти б відразу заявила, чия дружина, не приховувала. Бо думаєш — це захистить.

Клавдія промовчала. Нечаєв правий, вона б не гралася в героїню. Їй би в голову таке не стукнуло. Замість заперечити мовила тихо:

— То є надія, що нас знайдуть іще сьогодні?

— Або доведеться ночувати тут, і пробиратися хоч кудись завтра. Нам треба вийти до найближчого села. Війська вже є всюди, тому безпечно.

— Сьогодні ми вийти не зможемо?

— Вечір скоро. — Нечаєв непевно повів плечима. — Або… Є інший варіант. Лишайся тут, сиди тихо. Я піду на розвідку, спокійно роздивлюся довкола. Може, справді недалеко є населений пункт, а ми про це нічого…

— НІ!

Клавдія не дала договорити — кинулася, учепилася міцно, натиснула, повалила на спину, притиснула зверху. Її гаряче дихання обдало його лице, руки вчепилися в кітель, губи знову знайшли губи, та, як і минулого разу, — на короткий час. Не відсторонившись, як тоді, Клавдія лише облизнула губи, зашепотіла, ніби хтось міг почути:

— Не треба, не йди, не лишай мене тут! Я боюся, я не хочу бути сама! Я взагалі боюся тут, усіх і всього! Федір знав, що так буде, але все одно забрав сюди з собою. Я знаю, то він так мене карає.

— Карає? За що?

— Не питай, Андрію, не питай, тобі воно не треба! Я не можу тут! Не в цій хаті — узагалі, тут. Півроку не можу звикнути. Мені страшно, жену від себе все — а воно й далі страшно! Мене ледь не вбили сьогодні! Їх ловлять, на них кидають війська, танки з літаками! На фронті бракує людей, а сюди знімають цілі частини, бо не довіряють тим, хто з місцевих! Невже вони тут такі сильні, Андрію? Я не можу зрозуміти, чому наша влада ось-ось переможе Гітлера, та не в змозі впоратися з усіма цими, як ти кажеш, малими групами!

— Зможе!

Нечаєв сам відсторонив Клавдію, вона пустила його, дала змогу підвестися, сісти рівно.

— Усе скоро скінчиться, Клаво. Може, для тутешніх бандитів навіть раніше, ніж для фашистів. Може, одночасно прихлопнемо обидвох гадин. Полинін уже ввів у дію свою «Білу ніч», усе працює. Коли зграї позбавити вожаків, вони ослабнуть і розбіжаться самі, такий його план.

— План?

— Так. Хіба товариш майор тобі не казав?

— Ти погано уявляєш собі подружні стосунки в сім’ї офіцера НКВС. — Вона криво посміхнулася. — Удома про свою службу Федір не розводився й до війни. Хіба похвалиться так, між іншим, скільки ворогів удалося викрити, які плани зірвати. А зараз про роботу він більше не говорить. Свої стратегії з дружиною не обговорює. Кажеш, «Біла ніч»?

— Швидкість і натиск. Просто, як усе геніальне.

— Чому «Біла ніч»?

— Узагалі-то це таємниця.

— Державна?

— Можна й так сказати.

— Коли вже почав — так договорюй. Мені можна, я дружина офіцера, знаю, як берегти таємниці.

— Гаразд. Я справді це почав. Вирвалося, аби тебе заспокоїти. Дочекайся, я повернуся і все поясню, раз тобі цікаво.

— Жінки взагалі цікаві. Тільки не треба нікуди йти. Сам кажеш — вечір близько, а в лісі взагалі темніє раніше.

— Ми не можемо сидіти тут і чекати, поки на нас наткнуться.

— Ти сам це не так давно пропонував. Казав — почнуть шукати, радіус п’ятнадцять кілометрів.

— Це зовсім не значить, Клаво, що ми не маємо нічого робити самі.

— Коли так — готова ночувати тут. Або — підемо разом уночі.

— Заблукаємо швидше. Краще вже на світанку.

Клавдія полегшено зітхнула. Розуміла, Нечаєв так само, як вона, хоче швидше вибратися звідси й вийти до своїх. Та лишатися сама боялася. Це відчуття перемогло раціональну логіку, що вимагала дозволити мужчині й офіцеру діяти в екстремальній ситуації так, як він сам вважає за потрібне.

Поки капітан буде поруч, їй не так моторошно.

— Так повідай уже, що там мій Полинін вигадав.

І Нечаєв розказав.

Тихий помирав довго.

Куля засіла глибоко в животі, напевне пошкодивши важливі для життя органи. Оперувати його в темній криївці міг ризикнути досвідчений хірург. Ані Коломієць, ані Грак такими не були. Максим навчився хіба виймати кулі кустарним способом, виколупувати їх із ран, якщо вдавалося намацати. Але тут треба розтинати черевну порожнину, і невмілі руки вб’ють пораненого швидше. Про те, щоб добити його, тим самим припинивши страждання, мови не було. Тож повстанцям нічого не лишалося, як сидіти в гостях у Марти й чекати невмолимого фіналу.