Дивно, та подіяло — Юстину випустили.

Марта, не думаючи довго, відрядила її до родичів у село. Хай там сидить, не потрапляє поки на очі, кому не треба. Дівчина дасть собі раду сама, тим більше, з нею знову вийшли на зв’язок, треба налаштовуватися далі діяти в підпіллі.

Місяця не минуло — упівці напали на дивізійний штаб, який стояв у тому селі. За чутками, лишили після себе вбитими зо двадцять солдатів та офіцерів, здобули зброю та харчі зі складу. Це був дуже нахабний вихід, і у відповідь прийшов наказ провести облаву й хапати всіх без розбору: старих, жінок, дітей. Заручників тримали у великому сараї, обіцяючи випустити їх в обмін на інформацію про місце, де розташована повстанська база. Зрадників не знайшлося.

За три дні Марта ховала маму, тітку й дядька.

Потому, повернувшись назад до Луцька, мала серйозний намір застрелити першого, хто переступить поріг. Хоч принести прання, хоч забрати чисте. Жінка буде чи чоловік. Вона мала до совєтів величезний рахунок та збиралася якось його виставити.

Замість того витерла тоді сльози, щойно у двері постукали.

І повернула жінці майора, який наказав розстріляти її матір, накрохмалені простирадла…

Рушили, як зовсім стемніло.

Початок квітня цього року видався вологим, бридким і незатишним. Удень знову сіявся дрібний дощик, і Марта ще трохи посипала перегорілим у дворі, аби не було так слизько. На вулицях ліхтарі не світилися, хоча за німців освітлення відновили — хай не всюди, але в центральній частині було. За той час, що в Луцьку порядкували радянські, вони не перейнялися цим. Але зараз пірнути в темряву було вигідніше.

Ішли мовчки. Марта вела кружними вулицями. Чуючи попереду кроки чи будь-які рухи, швидко знаходила, як обійти. Рідне місто вивчила давно, ще коли до війни після школи влаштувалася листоношею. Встигла оббігати навіть такі місця, куди навряд чи колись занесли б ноги за інших обставин. Тепер не шкодувала, знання знадобилися, рухалася впевнено, Андрусь насилу встигав за нею.

Гнідава скінчилася. Вийшли на дорогу, яка вела в Кульчинські ліси.

Усе сталося раптово, коли вони вже минали одну з крайніх хат. Далі мали розстатися — попереду вже проглядалася лісова стіна, до якої вела невелика відкрита місцевість. Марта вже заспокоїлась, охоплена відчуттям виконаного обов’язку. Зупинилася, почекала, поки Андрусь підійде. Вона за цей час майже нічого не дізналася про цю людину, але попри це закортіло покласти руку мужчині на плече. Що дівчина й зробила, і темрява, до якої звикли очі, не приховала його подиву.

— Вони пішли вже.

— Ти що? — запитав, хоч не відсторонився.

— Нічого. — Марта забрала руку. — Іди, хай тебе Бог боронить.

— І ти себе бережи, — відповів Андрусь, ступив крок уперед. Марта вгадала намір обійняти, відсторонилася, він усе зрозумів, глибше засунув руки в кишені пальта.

— Іди вже, — повторила.

— Та пішов. Може, якось ще побачимось.

— Може. — Вона знизала плечима.

Сильний удар десь поруч, за парканом, почувся несподівано й змусив здригнутися обох.

Одночасно повернувши голови на звук, вони зрозуміли — стали навпроти низенької хвіртки, і через невисоку огорожу їх чудово видно з порогу. А на ґанок, розчахнувши двері носаком зсередини, вийшов військовий у чоботях, галіфе та білому спідньому замість гімнастерки.

Солдат чи офіцер, розгледіти було неможливо. Та яка різниця: хай там що вигнало його з хати, однаково побачив просто перед собою незрозумілу пару. Марта сіпнула Андруся за рукав, та якби не так різко — хтозна, може, обійшлося б, не так привернули б увагу.

— Е, стояти! — гаркнув він російською.

Голос, точніше, інтонації все пояснили: був п’яний, від чогось збуджений, чимось розгніваний. Нічні постаті просто трапилися йому під гарячу руку. Лишатися на місці було так само небезпечно, як розбігатися врізнобіч. І все ж різкі рухи могли видатися йому ще більш підозрілими.

— Стояти, я сказав! — рявкнув він знову, затим ступив з ґанку.

Рухався, як зазвичай ходять нетверезі, котрі самі собі намагаються довести протилежне — ступав прямо, тримав спину рівно, крокував з підкресленою акуратністю. Хоч виглядало це ходою напролом. Поки перетинав двір, Марта в темряві знайшла й міцно стиснула руку Андруся, одними зубами шепочучи:

— Тихо, обійдеться, я говоритиму…

Він вивільнився, ступив півкроку назад, і дівчина всім єством відчула недобре. Згадала, як удень її гість рвався в бій, хай на словах. Тут же пригадала власні почуття, а також — скільки разів готова була забути про обережність, начхати, що має завдання, вихопити зі сховку пістолет і отак зустріти першого, хто переступить поріг, нічого не підозрюючи, ставлячись до неї, як до служниці. І все ж подумки молила Бога, аби укріпив, направив, врозумив, стримав…

— Документи! — загорлав чоловік у галіфе, уже наблизившись упритул.

Тепер їх розділяв лише паркан.

Зброї при ньому Марта не помітила. Хіба револьвер у кишені галіфе.

Ковзнула по штанях поглядом.

Не застібнуті спереду.

До неї щось почало доходити.

— Жора, куди ти попер! — з хати на ґанок вийшов ще один, босий, але в гімнастерці навипуск. Не офіцер, солдат чи єфрейтор. Може, сержант…

— Тут двоє без документів лижуться, Митя! — крикнув Жора через плече, вперся руками у верхній край огорожі, хитнувся, та втримався. — Якого чорта лазите по ночах! Сюди!

— Та ми їх зараз до коменданта! — відгукнувся Митя, здав назад і зник у проймі дверей, лишивши їх прочиненими.

Марта глибоко вдихнула.

— Та ми нічого, пане-товаришу… То брат мій рідний, проводжає мене…

— Тут живеш? Де? Я тебе не знаю! Документи!

Андрусь легко відсторонив Марту вбік, сказав спокійно, не підносячи голосу:

— Тікай. Я сам.

— Ні. Забалакаю. — Дівчина розуміла марність своїх слів.

— Не буде нічого.

З хати знову вийшов Митя, в опущеній руці тримав автомат.

Усе.

Ступивши вбік, Андрусь запустив рукою в кишеню пальта.

— Папери гарні маю.

Рука вилізла назад. Марта не встигла за його рухом — граната полетіла у двір через паркан, сам Андрусь відстрибнув, а вона присіла, потім — завалилася на землю. Та коли вибухнуло, миттю скочила, кинулася назад вулицею, не розбираючи дороги.

Позаду закричали, потім ударив автомат. Кулі клали віялом, і Марта спершу нічого не зрозуміла. Вирішила, то Андрусь побіг за нею й штовхнув у ліве плече. Та враз ноги чомусь відмовили, чоботи ковзнули по мокрій землі, вона втратила рівновагу, впала, та дивом утрималася на одному коліні. Спробувавши встати, відчула — ліва рука болить, утратила вправність, перестала рухатися. Зціпивши зуби, не знаючи, кого за все проклинати, де шукати винних, чи треба шукати взагалі й що далі робити, підвелася, повернула рівновагу, пішла, потім відразу побігла вулицею далі від небезпечного місця.

Позаду стріляли.

Спершу одинокі пістолетні постріли гарикалися з автоматною чергою.

Потім татакав тільки автомат.

Нарешті замовк і він.

Марта бігла, стараючись триматися найтемніших місць, і думала про те, чи вдалося втекти Андрусеві, та про те, як завтра з пораненою рукою покажеться на очі своїм клієнтам.

Дістатися додому пощастило непомітно.

Забігла, послизнувшись перед тим на глині у дворі.

Зачинилася.

Знайшла пістолет, перевірила, чи заряджений, поклала на стіл. Зачинила щільно вікна зсередини.

І тільки тоді взялася до своєї рани.

Ці двоє прийшли до Ставчан на світанку.

Їх привів із села Довбуш, і з його дещо плутаної розповіді Коломієць не зрозумів майже нічого. Тих, коли привела розвідка, вирішив поки не допитувати, звелів закрити в окремому бункері, передбаченому для госпіталю. Базу в цьому місці облаштували раніше й законсервували, поки важких поранень у групі не було, тож тимчасово зробити там гауптвахту нічого не заважало. Один, який назвався Цвяхом, обурився, щось голосно говорив, доводив. Його товариш, Мирон, заспокоїв і закликав до порядку. Сказавши обом, що скоро розбереться, що до чого, Максим приставив біля бункера вартового. Відійшов, примостився під деревом на краю галявини, і почав спостерігати за тим, як вояки освоюють місцевість.