— Гляди, друже Східняк. Ти сам за це взявся.

— Мені зв’язки в Луцьку потрібні. Паролі, явки. З ким діяти. І зроблю, коли вже взявся.

Щоправда, не уявляв поки, як.

Та не скажеш же таке Червоному вголос…

Переляк в очах, короткий, але не прихований.

Це було перше, що відзначила Клавдія, коли Марта відчинила й побачила поряд із нею капітана у формі НКВС. Навіть цілком дружній вираз прикрашеного ввічливою усмішкою обличчя не заспокоїв — дівчина сахнулася, ступила кілька кроків назад, поточилася, притримуючись рукою за стіну. Погляд стрибнув із погонів на пістолетну кобуру, потім — знову на погони, очі широко розкрилися й забігали явно в пошуках шляху до відступу.

— Здравія бажаю! — Нечаєв козирнув і пристукнув каблуками.

— Даруйте, мусила попередити, — знітилася Клавдія. — Ще одного клієнта вам привела. Приймаєте?

Мартине лице поволі повертало природній рожевий колір. Дівчина, аби остаточно опанувати себе. Перекинула звичним, знайомим уже Клавдії жестом коротеньку косу на плече, узяла руками, тугіше затягнула стрічку, поправила плетіння, заговорила російською, ламаною, з дуже сильним акцентом:

— Так-так, звичайно, пані… Тобто… Ой…

Нечаєв гмикнув.

— Зараз ви, Марто, нагадали мені дівчину з якоїсь картини. Убийте, не згадаю, де бачив. Але в якомусь музеї, чи в Москві, чи в Ленінграді. Нас привозили, коли ще були курсантами.

— Та для чого вбивати? — писнула Марта.

— Убивати? — капітанові брови стрибнули вгору, тут же легенько стукнув себе зігнутим пальцем по лобі. — А-а-а! Ніхто нікого не вбиває, то приказка така.

— Не дуже добра приказка для нашого часу, — зауважила господиня, уже помітно опановуючи себе. — Якось не ходить всує про вбивства згадувати.

— Більше не буду, — зовсім по-дитячому відповів Нечаєв, покрутив головою. — То зайти можна?

— Господи, звісно! — Марта відступила, пропускаючи обох із сіней до кімнати.

Тут було зовсім бідно: старий круглий стіл, лавка, ліжко в кутку під іконами, важкий громіздкий комод. Увагу привертав рядок фотографій в акуратних, очевидно фабричних рамках, з яких дивилися переважно старші люди, убрані з нагоди знимкування святково. Під цим родинним іконостасом примостився невеличкий столик на вигнутих ніжках, а на ньому несподіване як на таку хату диво — патефон. Поруч лежав невеличкий стосик платівок у конвертах.

— Цікаво. Можна?

Не дочекавшись дозволу, капітан підійшов, на ходу поклавши на стіл перев’язаний шворкою пакунок. Узяв конверт двома руками, покрутив, ставши ближче до світла. Прочитав назву, глянув на Марту:

— Мечислав Фоґґ. Здається, поляк?

— Польська платівка, — кивнула дівчина. — Там і німецькі є.

— Бачу. Але ж я чув, тут із поляками не дуже ладнають.

— Це лише платівка, пане-товаришу. Я музику слухаю. — І тут же швидко, ніби від неї вимагали негайних пояснень, додала: — Не мій, подруга залишила. На зберігання, її німці забрали на роботи. Вона, знаєте, така була пані, усе любила модне.

— Чому — любила? Загинула?

— Не дай Бог! Просто… Її ж забрали…

— Розіб’ємо фашистів — повернеться.

Нечаєв вийняв навмання одну платівку, поклав на патефонне кружальце, накрутив ручку. Обережно й упевнено водночас опустив сапфірову голку. Спершу зашурхотіло, потім почулися перші акорди танго.

— Танцюєте? — повернувся до Марти.

— Колись танцювала. До війни.

— Треба звикати до мирного життя й до танців. — Капітан багатозначно підвів указівний палець, похитав ним. — Не бачу тут російських платівок.

— Бо нема, — просто відповіла дівчина.

— Я вам принесу колись. Та чого це я — наступного разу й віддам. У квартирі, яку мені тут виділили, у комірчині знайшовся чемодан. Там ті платівки звідкілясь узялися. А слухати нема на чому.

— Серйозно? — здивовано перепитала Клавдія. — Гм, цікаво, звідки в Луцьку російська музика. Хоч тут і була радянська влада, але ж потім прийшли німці…

— Не воювали вони з платівками, — мовила Марта, і вперше в її голосі дзенькнули нові, не знайомі раніше інтонації. — Не знаю, де ви живете, пане-товаришу. Але коли… — Вона явно збиралася видати інше слово, та вчасно себе зупинила: — Коли ваші тікали з міста, могли в запалі залишити отакі речі. Платівки без патефону нікому не треба, ось і перележали.

Нечаєв теж поміняв тон.

— Радянські війська не тікали, — мовив сухо. — Змушені були відступати під натиском ворога, який напав підступно й віроломно. Тікали німці. Прошу запам’ятати це й нікому, крім мене, більше таких речей не говорити.

— То ви інший? — Марта трималася перед каптаном дедалі сміливіше.

— А ви — їжак, — парирував Нечаєв, якому переставала подобатися розмова.

— Андрію, ми ж не сваритися прийшли, — уставила Клавдія.

— Ніхто не свариться, — капітан промовив зовсім миролюбно. — Хоч вам, Марто, довіряють, але не треба зовсім втрачати контроль над собою. Повірте, за язиком краще стежити. Для вашого ж блага. І досить про це.

Музика далі грала.

— Насправді товариш капітан хоче попросити вас, Марто, щоб ви прали і його речі, — світським тоном пояснила Клавдія. — Він у місті недавно. Я рекомендую. Платити обіцяє справно.

— Звісно, давайте до справ.

Нечаєв ступив до столу, розв’язав вузол на мотузці, розгорнув пакунок, виклавши на стіл комплект форми.

— Це ж не складно?

Марта діловито пройшлася руками спершу по галіфе, потім — по кітелю.

— Погони прошу зняти, їх не перуть. Чи давайте я сам…

— Упораюсь. — Марта взяла в руки кашкет. — Його прати?

— Просив би почистити. Упав у багнюку, була недавно операція.

Клавдія помітила, як останнє слово знову змусило Марту здригнутися.

— Звісно, пане-товаришу. Все зробимо якнайкраще. Тільки скоро не обіцяю, в мене роботи чимало.

— Не горить. Почекаю, скільки треба. Навряд чи це займе більше трьох днів.

— Зрозуміла, спробую. Ще ж напрасувати треба.

— Будьте такі ласкаві.

— Куди вам принести?

— Зайду сам. Обіцяв же платівки. Та й музику зараз не всюди почуєш…

Марта кивнула, вправно склала принесений одяг, вийшла з ним. Клавдія розвела руками:

— Андрію, я розумію ваш намір справити на місцевих гарне враження. Але можна було не так уже безцеремонно.

— Кострубато вийшло?

— Мали б помітити.

— Я побачив, що дівчину трошки налякала людина у формі. Хотів розрядити обстановку. Невже не звикли за цей час?

— Здається, ще довго не звикнуть.

— Доведеться. Не мені вам пояснювати, що наша влада назавжди.

Марта повернулася, простягнула Клавдії акуратно замотані речі.

— Накрохмалила, як пані просила.

— Мій товариш щойно правду сказав, — посміхнулася Клавдія. — Ви ніяк не позбудетеся оцього «пан» та «пані». Ми ж домовились, називайте мене Клавдією Артемівною. Хоч для Артемівни я ще молода, ми з вами десь одного віку. Скільки ми знайомі, а ніяк не домовимось.

— Не можу себе змусити, — призналася Марта.