Ніби читаючи думки, ззовні прочинився люк. Прямокутник світла заступив вартовий, Цвяшко від того руху теж прокинувся, різким рухом сів на нари, запитав різко:

— То як, перевірили вже?

— Ти про що? — прогудів вояк.

— Нас. Як там, не знаю… Ну… Особи встановили, таке інше.

— До повернення командира Східняка нічого не буде. Уважайте себе арештованими. Дякуйте Богу, що командир не велів передавати вас до найближчого відділу СБ. Отам би вас добре перевірили.

Чотар і Цвяшко ззирнулися.

— Нам тут сидіти? — вичавив із себе Мирон.

— Тут тимчасово маєте спати. Удень можете вільно рухатися цією територію. За межі табору виходити заборонено. Зброю не будете мати. У разі чого вас наказано знищити.

— Отак! — Степан ляснув себе по коліні. — І в разі чого?

— Спроба втекти, — спокійно пояснив вартовий. — Або якщо на це місце вийдуть москалі. Коли так станеться, наказано оцінити як вашу зраду.

— Але ж потрапили! — вигукнув Цвяшко. — Тепер у разі чого ми для вас цапи-відбувайли. Не так робиш, друже. Не так і не те. Ми з Мироном із пекла втекли. А схоже, у вогні згоримо.

— Та мені що з того, — гмикнув вояк. — Виходьте. Хоч арештовані, та поки перевірку не пройшли, маєте ті самі обов’язки, що й інші.

— Спасибі й на тому, — Степан підвівся. — Чули ми з товаришем про вашого командира. Кажуть, дарма нічого не робить. Зокрема, людей не обмовляє. Він розбереться.

— Так отож. Повернеться — усе вирішить.

— Скоро?

— А то, хлопці, не ваш клопіт. Виходьте вже.

Ваганням край — Клавдія нарешті дійшла згоди із собою.

Іти з подібним до котроїсь із офіцерських дружин вона навіть не думала. Хоч вони бути своїми, але, дізнавшись, чим переймається Полиніна, якась неодмінно не втримає, негайно скаже іншим ніби по великому секрету. Невдовзі жінки почнуть надмірно опікати її, жаліти, наввипередки давати поради. І — головне, чого не уникнути, котрась проговориться чоловікові.

Так до Федора Полиніна дійде: його Клавдія вже настільки не бачить країв, що жаліється на їхні інтимні проблеми ледь не всьому місту. Хоча насправді, як щиро вважав майор, вина цілковито лежить на ній. Менше треба було гуляти, поки чоловік на фронті.

Сама Клавдія могла б заперечити зв’язок між тим, що зраджувала чоловіка, і безплідністю. Якщо вона не змогла завагітніти за той час, коли Полинін повернувся і вони знову почали жити й спати разом, це не завжди значить, що винна жінка. Загалом неможливість мати дітей — швидше недобрий виверт природи, аніж чиясь провина. І безплідним цілком може виявитися чоловік. Проте подібні аргументи Клавдія тримала при собі, бо перекреслював їх зроблений аборт.

…Вона не змогла втриматися тоді, у жовтні, в обложеній, як тоді говорили, Москві. Бомби падали на сусідню вулицю, вона бігла разом із іншими наляканими до сховища, упала від сильного поштовху в спину, розбила лице об уламок цеглини. Її підхопив той лейтенант-медик, дотягнув на собі, витер кров і, коли все стишилося, наполіг, аби провести додому. Звали його Володею, він потім приходив ще. Удруге — під приводом провідати, утретє — уже просто так, приводу не шукав. Клавдії було самотньо й страшно, про Федора нічого не знала, сама зробила перший крок до ліжка, тікаючи від убивчої самотності. Потім Володя ходив ще, на якийсь час оселився в неї. А в листопаді, коли зведення по радіо зазвучали оптимістичніше, вона зрозуміла — вагітна.

Вони погодилися: народжувати не можна. Але дружина офіцера НКВС не може робити аборт у госпіталі, це також було зрозуміло. Володя все ж таки був медик, рішення прийняв швидко, домовився таємно, подбав про інструменти, нервово курив за дверима кімнати, де немолода мовчазна жінка вишкрібала Клавдію. Привіз акушерку сам, бо та жила в комуналці, світитися там ризикованіше, ніж робити все в окремій квартирі. Коли пішла, побув із Клавдією, скільки міг. А потім пішов і зник назавжди.

Молода жінка не знала тоді, від чого плакала: чи то боліла зрада, чи мучив біль унизу живота. Зрештою, минулося все. Володю вона більше ніколи не бачила й досі не знає, чи живий. Федір з’явився без попередження всередині грудня, був сірий, смертельно втомлений, ледь стояв на ногах, від нього пахнуло тютюном і спиртом. Весь цей час він, виявляється, мотався вздовж лінії фронту, зупиняв тотальне дезертирство, і Клавдія не хотіла знати подробиць, як саме Полиніну це вдавалося. Адже доходили чутки про розстріли на місці, без суду та слідства, які практикувалися не лише на фронті, а й тут, у тилу. Варто лише заговорити про поразку, аби підписати собі смертний вирок. Не кажучи вже про масові втечі з передової. Замість того розказувала чоловікові, як велося їй тут, в охопленому панікою місті, під бомбами, і Федір відтанув.

Відпустку дали коротку. Точніше, не так відпустку, як відрядження — Полинін дістав підвищення за заслуги, його переводили в особовий відділ нещодавно сформованого заново Брянського фронту. А коли під кінець грудня чоловік відбув, Клавдія раптом злякалася: знову ж завагітніє. Хай тепер від законного мужа, ніхто дурним оком не кине й слова кривого не скаже. Але ж не знати, коли знову повернеться Полинін, і чи повернеться взагалі, особісти теж гинуть на війні. Лишиться сама з дитиною, Москва голодна й холодна, хтозна, чи не зміниться знову ситуація на фронті, стануть німці тиснути, відкинуть наших за Москву…

Страхи минули, коли в обрахований нею термін затримки не сталося. Та дуже швидко охопив інший страх: вона не вагітна, при тому, що чоловік і до війни відзначався активністю, а коли дістав відпустку, не пропускав жодної з ночей, проведених удома. Але якщо до війни вони обоє якось пильнували, бо домовилися — з дітьми поки чекаємо, зараз про обережність Федір не дбав. Отже, Клавдія після тривалих роздумів згрішила на зроблений фактично в польових умовах аборт.

За якийсь час природа й самотність узяли гору. Вона знову пустила у своє життя різних, переважно випадкових чоловіків, таких самих, як Полинін, військових, котрих відряджали з фронту до столиці. І вже не боялася зв’язків, бо нічим себе не викриє. Помилка вилізла раптово, уже в сорок третьому, коли фронт був десь за Харковом і Москва нарешті остаточно отямилася. З четвертим за два роки війни коханцем, чорнявим капітаном інженерних військ, Клавдія втратила голову, а заразом — обережність. Коли Полинін черговий раз приїхав у відрядження, сусіди як чесні охоронці чужої моралі доповіли Федору про все.

Чоловік ніколи не бив її. Ні до викриття, ні після. Але коли запитав, чи люди брешуть, і почув від Клавдії машинальне, підсвідоме, захисне «ні», ударив у лице кулаком. Нічого не зламав, хіба залишив синець, та потім сухо вибачився, допоміг підвестися, повторив запитання. Нагадуючи: йому не треба брехати, він же служить в особовому відділі, не таке й не таких чув. Вона витерла сльози й зізналася швидше від шоку, аніж справді маючи бажання покаятися, визнати провину. Полинін звелів сісти за стіл, сам умостився навпроти, допитав, потім наказав власноруч написати все, докладно, називаючи імена, прізвища та звання. Заявив — не вірить, що то був єдиний раз. Аби не сперечатися, тим більше, що це все ж таки правда, Клавдія згадала ще одного, попереднього. Чесно вказавши: знає тільки ім’я та звання, то був дуже короткий зв’язок.

Чи повірив Полинін, чи досить йому було цього — не знала. Та списаний нею аркуш забрав, заховав у планшет, застебнув його й спокійно попросив обіду. Минуло кілька днів, і чоловік знову посадив її за стіл, тепер уже для відвертої розмови. Говорив здебільшого сам, визнаючи: війна перекроїла все, розвела сім’ї, багато родин зруйновано не лише втратами, жінки без чоловіків змушені шукати бодай якоїсь опори в нелегкий час. Звичайно, він гнівається — але й розуміє, що уникнути цього можна, аби вони лишалися разом. Так, він не міг, не мав права забирати дружину із собою на фронт. Та скоро все буде інакше. На звільнених територіях почнуть налагоджувати життя. Є думка частину офіцерів із фронтовим досвідом перепідготувати й направити в тил, для боротьби з ворогами, які заважають відновленню радянської влади та встановленню миру. Щойно для Полиніна все вирішиться й так станеться, Клавдія поїде з ним на нове місце служби. А щоб дурного в голові не було, щоб чимось корисним себе зайняти, вона має нарешті народити. За дітьми майбутнє, втрати у війні величезні, і на тому, на жаль, не кінець.