— Ясно, її окремо не триматимуть. Не буде ж майор нового агента отак відразу світити.

— Марті рухатися вільно в межах лікарні. Певне, що очі приставлені.

— Нехай. Не перегравати ж назад.

— Та де перегравати… Може, добре, що все отак складається. Ніхто вдруге нас там не чекає.

Коломієць підкинув запальничку на долоні.

— Там вікна в палаті — куди виходять?

— У двір… наче. На господарський.

— Зможеш туди пройти, підстрахувати?

— Хіба хочеш — мусиш.

Кивнувши, Максим рушив далі, не маючи конкретного плану — лиш згадував, як виглядає лікарня зсередини.

Зайшов.

Знову занурився в знайому вже суміш лікарняних запахів. На чоловіка у формі з відзнаками НКВС косували, та намагалися не привертати до себе увагу. Зазирати в жіночі палати — нарватися на крики й протести, та все ж офіцери держбезпеки мали й такі неписані права. Шукав недовго, блукати тут особливо не було, де.

На першому поверсі її точно нема, бо ходяча. Напевне триматимуть десь вище.

Другий поверх.

Визначив, де жіноче крило.

Ось — двері в палату прочинені.

Коломієць став у проймі.

Марта саме сиділа на койці, говорила щось до сусідки. Ніби відчувши, повернула голову.

Впізнала.

Максим ковзнув поглядом по коридору. Справді, ось один санітар, підозрілий. Зустрів його погляд, відвернувся, постояв, кудись швидко пішов. З протилежного боку вже приглядався другий. Та жоден із них не поспішав гукати незнайомого старлея.

Часу мало все одно, уже побігли доповідати. Адже не чекали сторонніх, не попереджені.

— День добрий! — мовив голосно, російською, ступаючи всередину й козиряючи. — Здравія бажаю, дівчата.

— Ой, а до кого це такий пан офіцер вступив! — почулося з протилежного кутка.

Коломієць навіть не глянув у той бік.

— Хто тут Голоднюк Марта?

— Я. — Вона підвелася, поправляючи поли старого драного халатика. — Ви хто? Що таке? Мене майор Полинін…

— Спокійно, усе гаразд. Треба дещо перевірити, є кілька питань по вашій справі.

— Але…

— Лікар усе знає. Я вийду, ви вдягайтеся. Не в цьому ж підете, — кивнув на халат.

Марта легко зіграла подив, кивнула.

Коломієць вийшов, лишив двері прочиненими.

Обидва санітари вже товклися поруч, дивилися на нього, не криючись, про щось тихо говорили.

— Усе.

Марта стояла біля дверей, уже вдягнена у своє. У те, в чому проводжала їх із Граком, — сукня, жакет, грубі панчохи, туфлі.

— Чудово.

Він вирішив не критися — підійшов до вікна, угледів у дворі Грака, потягнув на себе стулку, розчахнув.

Мешканки палати стежили за його діями з неприхованою цікавістю. Хтось навіть підвівся. Максим мовчки кивнув, Марта не перепитувала — миттю сіла на підвіконня, перекинула ноги назовні. Стрибнула вниз сама.

— Конспірація, — сказав Коломієць, підморгнувши жіночкам.

А потім вийшов у коридор, щільно причинивши за собою двері.

Пройшов до виходу повз санітарів, які далі нічого не розуміли — адже офіцер заходив сам і вийшов один. За кілька хвилин до них дійде, почнеться тривога, і затримуватися тут більше не можна було ані на мить.

Вийшов на вулицю.

Побачив Грака з Мартою — ті саме виходили з-за двору, пропустивши завантаженого дворами воза. Довбуш теж помітив усю компанію, про всяк випадок приготувався.

Патруль.

Поки нічого не знає, але все може бути.

— Служиві! — покликав голосно Коломієць, привертаючи увагу до себе. — Вогню не буде? Моя «катюша» стерлася зовсім.

Патруль зупинився, старший почав ритися в кишенях.

Грак провів Марту в них за спинами, обоє швидко завернули за найближчий ріг.

Довбуш затримався — чекав, як розв’яжеться Коломієць.

— Дякую, — сказав той, підкуривши.

На поріг лікарні вибігли санітари.

— На здоров’я, — мовив старший.

— А гляньте, чогось он там метушня.

Повз них проїхала «емка», зупинилася, скреготнувши гальмами.

Того, хто з неї вискочив, Коломієць, здається, бачив сьогодні на станції. У нього була непогана зорова пам’ять.

— Та щось знову в Полиніна не клеїться.

— У кого?

— Ви що, товаришу старший лейтенант, майора Полиніна не впізнали?

— Тьфу, точно. Око замилилося.

Санітари стояли перед майором, емоційно махали руками.

— Щасливо залишатися.

Хорунжий Східняк козирнув на прощання, повернувся, рушив у той бік, куди вже раніше йшли Грак із урятованою Мартою й куди тепер паралельним курсом рухався Довбуш.

Пірнув за ріг. І зник із виду.

Київ,

квітень — червень 2017 року.

Книга, яку ви щойно прочитали, — заключна частина «повстанської» трилогії.

Форма гостросюжетного історико-пригодницького роману дозволила розказати про період прямого протистояння українських повстанців різним окупаційним режимам під час Другої світової. Боротьба була драматичною, часто повстанці воювали відразу на кілька фронтів, і після офіційного завершення війни та нового розподілу Європи між державами-переможцями Україна опинилася у сфері радянського впливу. Залишившись фактично без союзників, повстанці ще на півтора десятка років продовжили збройну боротьбу, тепер уже в підпіллі. А ті, хто за вироками радянських судів потрапляв у концтабори, не здавалися й там. Історія свідчить: саме полонені українці підірвали зсередини сталінську каральну систему, піднімаючи повстання за повстанням і врешті-решт зруйнувавши ГУЛАГ — монстра, який до того чверть століття здавався непереможним і стояв монолітом.

Про боротьбу за волю в таборах нагадав роман «Червоний», який сьогодні витримує вже сьоме видання. Його мотиви лягли в основу однойменного фільму режисера Зази Буадзе, і далі цей персонаж зажив своїм окремим життям. З’являється він і у двох романах «повстанської» трилогії. Хоч хорунжий Данило Червоний на псевдо Остап і не є тут головним героєм, його поява цілком обґрунтована.

Уже відомий та, хочу вірити, улюблений герой циклу Максим Коломієць, знаний як Східняк, — людина на Волині чужа. Він опинився в лавах УПА не так у силу історичних подій (хоч факти активної участі уродженців східних, північних, південних і центральних регіонів України у визвольних змаганнях відомі), як волею автора. Такий персонаж дозволив глянути на події, і досі не завжди зрозумілі частині українців, стороннім та неупередженим поглядом. Коломієць проходить шлях від людини, котра має для радянської влади в кишені дулю, до воїна, що тримає в руках зброю та готовий застосувати її проти ворогів своєї країни, хай би ким вони були.

Натомість Данило Червоний — особистість, яка борцем народилася і яку не треба було формувати. Такого персонажа вимагала логіка оповіді, і було б помилкою та недалекоглядністю автора вигадувати когось схожого, а не залучити до боротьби Остапа. Тим більше, цей персонаж має десятки тисяч прихильників і, нагадаю, уже втілений на екрані чудовим актором Миколою Березою. Тепер він — обличчя всього «повстанського циклу».

Чеснота Червоного в тому, що він, будучи героєм, готовим померти, але не здатися, при цьому є живою людиною. Це означає: він може помилятися, робити не завжди правильні висновки, при цьому готовий відповідати за власні слова й учинки. На його фоні «східняк» Коломієць мусив виглядати трошки хитрішим, часом — поміркованішим, дозволяти собі роздуми, рефлексії, певну обережність там, де Остап готовий одразу кинутися в бій. Так ці двоє дозволяють уявити об’ємний портрет українського повстанця, котрий не знає маленьких перемог, бо кожна така — велика. А поразку сприймають лише як тимчасово програну битву.

Ось у чому цінність пригодницьких романів: вони налаштовують своїх постійних шанувальників лише на перемоги й здобутки. Що більша аудиторія, що ширшим буде коло читачів пригодницьких романів, як оцей, який ви тримаєте в руках, що більше глядачів подивиться «Червоного» та подібних стрічок, то швидше Україна здобуде одну з головних перемог: об’єднається довкола єдиної ідеї та зрозуміє, хто вони, справжні герої.