Він то приходив до тями, щось говорив, і в такі моменти Грак намагався вливати в нього бульйон. Та всякий раз це ускладнювало, Тихий починав стогнати, але єдине, чим побратими могли допомогти йому, — поміняти пов’язку. Марта прала бинти й витирала кров, і якось кров на ганчірці зачепила поглядом строга пані, дружина гарнізонного замполіта, яка прийшла по свої простирадла. Марта тоді знітилася, бо жінка була строгою, дуже вимогливою й багато разів наголошувала на дотриманні особистої гігієни.

— Мені вас рекомендували, шановна, бо сказали, ви дуже чистоплотна, — відчеканила відразу, щойно переступила поріг уперше. — Для мене це найкраща характеристика. Проте побачимо, бо мої подруги, які хвалили вас, самі, на жаль, далекі від гігієнічних ідеалів.

Марта постаралася, і хоча в замполітової все ж лишилися дрібні претензії, вона приносила прання далі. Просила прасувати й пакувати ретельно, а також вимагала крохмалити. Тож Марта збентежилася, коли побачила — залишила рожеву плямку на пакунку. Добре, хоч не на самих простирадлах.

— Руку порізала, — пояснила скоромовкою.

— Мені нема діла до ваших рук, — огризнулася офіцерша. — Аби вони були чистими.

— Дуже перепрошую…

— Акуратніше треба.

Вона розвернулася, пішла, не прощаючись, власне, як і завжди. Тож Марта зітхнула полегшено, бо вдалося уникнути неприємної розмови з прикрою жінкою. І відмахнулася від Коломійця, коли той запитав, чи все добре.

Увечері того ж дня Тихий відійшов.

Біля нього чергував Грак, миттю розбудив Коломійця. Удвох вони обережно підняли тіло нагору, розбуркавши й трохи налякавши господиню. Дізнавшись, що сталося, Марта перехрестилася:

— Відмучився.

— То й добре, — вставив у своїй манері Грак. — Що довго мучиться, то коли б душа не відійшла, усе краще, ніж отак кожен день.

— Ну тебе з твоїми примовками, — мовив Коломієць. — Ховати треба. І не тут — у саду чи дворі.

— Та воно зрозуміло, друже Східняк. Тепер треба мізкувати, куди ми з трупом отак, проти ночі, підемо. Далеко?

— Тут десь поблизу бачив кілька будинків розбомблених, які не відновили. Дотягнути туди, закласти цеглою.

— Мудро є. Скільки друг Тихий там отак полежить? Добре, як дощ упаде. А не випаде? Гляди, знайдуть тіло, дадуть понюхати собакам. Вони москалів сюди й приведуть.

— Нас уже тут не буде. Домовлялися виходити, коли…

Максим проковтнув кінець фрази. Навіть за таких обставин не хотів признаватися самому собі, що вони тут сиділи й нетерпляче чекали смерті товариша. Адже всі троє розуміли: Тихий приречений, але ж він хоч як затримав їх у Луцьку на невизначений час. Грак із Мартою зрозуміли, куди вів Коломієць, дружно промовчали. А після короткої паузи Марта сказала:

— Місто далі заблоковане, друже Східняк. Вислизнути поки нема шансів. Хіба вирватися.

— Документи ніби надійні. Мене зупиняли, перевіряли, нічо, — кинув Грак.

— Ага. Тільки ви про заручників забули.

— Не забули, — сухо відповів Максим. — І дорікати ними не слід. Ми з другом Граком удвох їх просто зараз не звільнимо.

Прозвучало різко, Марта сприйняла болісно. Коломієць розумів, наскільки воно для неї особисте — знав печальну історію її матері. Але, коли дівчина розповіла, промовчав, не бажав говорити на сумну тему. Марта, своєю чергою, теж не знайшла, що відповісти. Адже обоє були свідомі: хорунжий Східняк не піде здаватися майору Полиніну в обмін на звільнення людей. Хоча б тому, що за роки війни німці й радянці брали заручників не раз, та випадків, коли їх відпускали, можна порахувати на пальцях однієї руки. І не згадувалося жодного прецеденту, коли упівці й підпільники видавали своїх хоч німцям, хоч більшовикам, хоч полякам в обмін на свободу захоплених мирних жителів.

— Ще ж листівки, — нагадала.

Тут Максим мусив погодитися — вони ускладнили ще більше й без того непросту, безнадійну ситуацію.

Цим ранком Марта ходила на базар і принесла звідти неприємну для всіх новину — стовпи й стіни обклеювали листівками з портретом Максима Коломійця, узятим із кримінальної справи шестирічної давнини. При нагоді їй удалося зняти одну, ще вологу від клею, і Коломієць остаточно переконався — Полинін веде свою велику гру конкретно проти нього. Тільки майор з його можливостями міг зробити відповідні запити й отримати матеріали його справи. Отже, знав, кого конкретно шукати.

Як вирахував, хто зрадив, де й коли він сам міг дати підказку, Східняк поняття не мав. Та й яка тепер різниця, коли на десятку, як не сотню білих паперових прямокутників тиражували його фото з повідомленням про розшук особливо небезпечного злочинця, поплічника німецьких фашистів і зрадника Батьківщини. Ще й указали псевдо, назвавши його прізвиськом. Справді, шукали бандита, узяли в облогу.

А ще листівка чітко давала Коломійцеві зрозуміти: Полинін точно знав, хто стріляв у лікарні.

— Я вуса наклею й бороду відпущу, — спробував віджартуватися він. — Чи перуку начеплю, в місцевому театрі вкрадемо.

— Не шкір зуби, друже Східняк.

— Якщо серйозно, надіємось хіба, що солдати на постах листівок не читають. Або мають погану зорову пам’ять.

— Я б не ризикувала, — уставила Марта. — Треба вихід шукати.

— Спершу мертвих поховаємо. — Грак підвівся. — І вибачай, друже Східняк, не пасує твоя ідея тягатися з тілом по місту. Поки ми всі тут, носа не витикаємо, тіло теж поруч зариємо. Краще буде. Не гарикатися ж нам до ранку.

У його словах було більше раціонального, ніж в ідеях самого Максима. Тож він вирішив більше не сперечатися, і вони викопали глибоку яму в самому кутку невеличкого садка, під старою грушею. Обережно опустивши Тихого в могилу, прикопали, старанно розрівнявши землю, щоб не лишилося горбика. Потім Марта знайшла чим пом’янути, і чоловіки відклали пошук ухваленого рішення до завтра.

А ранок приніс нові події та надії.

— Звідки ти це знаєш? Про таке не можуть балакати на базарі.

— Але базар гуде, Східняче. Говорять, хай і дуже тихо. Так, ніби зійшла воля Божа й відтепер совєти тікатимуть звідси геть.

Коломієць перезирнувся з Граком.

— То радше Боже кара, — сказав той. — І незле, що так усе повернуло. Бо зараз, чую, майорові не до нас. Жінка його десь у лісах зникла.

Максим не поспішав давати власну оцінку. Притулившись спиною до стіни, примружив очі, прикинув подумки, як могли розвиватися події. Марта каже — на базарі пошепки пліткують, що дружину Полиніна обстріляли вчора, коли вона їхала на його машині кудись у район Ківерців. Після чого вона зникла, і нехай в місто чутка дійшла із запізненням, навряд чи станом на цей момент майору вдалося повернути жінку додому. У правдивість чуток можна повірити, якщо знати методи роботи органів та додати сюди цілком зрозумілі емоції Полиніна. Адже начальник оперативного відділу — жива людина, навіть якщо хтось не готовий його таким уявити. Значить, напад на дружину вибив його з колії й змушував утратити рівновагу та контроль над собою — нехай на короткий час, але тим не менше.

Зараз Максим чітко, ніби сам там був, уявив, як майору доповідають про напад на його службовий автомобіль. Навряд чи він комусь підзвітний, і виписати машину для потреб дружини — цілком природне, звичне явище. Такі дії окремо не узгоджуються. Тим не менше, Полинін знає, хто в авто, і не приховує цього. Коломієць заледве не оглухнув тут, у криївці, коли у вуха прогуркотіло уявне: «Там була моя дружина! Вашу мать, вони стріляли в мою жінку!» Відповідно, наступний крок — облава по найближчих селах.

Усюди запитують — чи бодай згадують — про жінку з машини.

Полинін напевне не заборонив згадувати про це. Цим самим показав своє слабке місце, власну вразливість. Та, з іншого боку, не реагувати так бурхливо на напад на жінку та її подальше зникнення офіцер не міг. Навіть якщо в них із дружиною не все клеїться, як у багатьох сім’ях під час війни. Шуму наробили по окрузі.

Отже, свої сумніви Максим усе ж забрав назад. Чутки, які Марта принесла з базару, мають цілком реальну природу. Виглядає, Гракова теж правда: майору не до них. Цим треба скористатися негайно. Питання — як.