— Так, — відповів Освальд, — вам дуже пощастило, що в мене зараз нічого не готується в печі, а один день для мене особливої ролі не відіграє.

— Це добре, — сказала Пенелопа, — бо я ще хотіла дати тобі один рецепт.

— О, ти дуже добра й щедра дівчинка, — Освальд був зворушений.

— У дорогу! — скомандував Папуга.

І Освальд поплив уперед, до сонця, яке щойно сходило, потяг за собою човна з дітьми назустріч останньому етапу їхньої незвичайної пригоди.

Щойно команда повернулася в Кришталеві Печери з дорогоцінними лавандою і рутою, там закипіла робота. По-перше, в Етельреда, Пітера і Саймона з’явилися блискучі стратегічні ідеї.

Ідея Етельреда полягала в тому, щоб завербувати Освальда і русалок, які мали витягти той великий корок, що ним заткнули отвір у рові з водою навколо Замку Василісків. Тоді, коли вода стече, казав він, відкриється багато широких труб, які ведуть у темницю, де тримають Великі Головні Книги. Всі боялися, що коли почнеться атака на замок, василіски спересердя можуть спалити книги, а без них Г. Г. як без рук. Тож ідея Етельреда полягала в тому, щоб зібрати спецзагін, який би проник трубами до темниці, знешкодив вартових і став на варті при Великих Книгах, до того часу, поки Замок не перейде в наші руки. Всі дружно визнали, що це чудовий план, і Освальда відіслали з візитом до міс Вільямсон Сміт-Сміт-Браун, щоб він їй усе детально пояснив і завербував русалок.

У Пітера і Саймона ідея народилась, коли вони спостерігали за Фенеллою. Діти за допомогою сургучу, шнурка та полум’я свічки підправили крило вогняночки, й воно навдивовижу швидко загоїлося. Пітер і Саймон саме обговорювали питання про те, як найкраще взяти в облогу Замок Василісків, спостерігаючи тим часом, як Фенелла стрибає зі спинки стільця та спритно перепурхує кімнатою.

— Ось що нам потрібно — літаки! З них ми могли б скинути частину військ просто на внутрішню територію Замку Василісків, — сказав Пітер.

— Може, повітряні кулі? — припустив Саймон.

— Повітряні кулі? — перепитав Пітер. — Де ми їх візьмемо?

— Зробимо. З місячного желе.

— Але як вони зможуть літати? — поцікавився Пітер.

— Ну, — відповів Саймон, — ти ж знаєш, що гаряче повітря піднімається вгору. То чому б нам не наповнити повітряні кулі гарячим повітрям?

— Але як? — здивувався Пітер.

— Вогняники, — пояснив Саймон. — Ти ж знаєш, яка Фенелла гаряча. Якщо посадити в повітряну кулю приблизно двадцять вогняників, то куля полетить, до того ж, я думаю, вогняники зможуть, змахуючи крильми, керувати нею в потрібному напрямку.

Хлопці страшенно захопилися цією ідеєю, а Фенелла — думкою про те, що зможе стати в пригоді, тому негайно було виготовлено маленьку експериментальну повітряну кулю. Туди посадили Фенеллу. На втіху Саймонові, все спрацювало ідеально. Фенелла кружляла та кружляла кімнатою, як хотіла. Вона так тішилася своїм успіхом, що на бідолашну знову напала гикавка.

— Я зробила це — гик! — правда, Саймоне, гик? — весело сказала вона. — Ти бачиш Пітере, гик, я повертаю, гик, у цей бік?

— Ти була прекрасна! — запевнив її Пітер.

— Тепер питання тільки в тому, скільки ми маємо вогняників, — сказав Саймон.

— О, сотні, гик! — відповіла Фенелла. — Як мінімум, гик, двісті, а то й більше.

— А ти можеш переконати їх приєднатися до нас? — запитав Саймон.

— Звичайно, можу, гик, — запевнила Фенелла. — Я розповім їм, гик, які ви добрі, гик, були зі мною і, яка це, гик, важлива справа.

— Гаразд, а ти могла б зараз полетіти до них і попросити їх завітати до нас, у Кришталеві Печери? — поцікавився Саймон. — Скажи їм, що це буде наш штаб і що звідси ми будемо керувати штурмом.

Фенелла, щаслива, що їй доручили таке надзвичайно важливе завдання, полетіла разом зі своєю невідступною гикавкою вербувати вогняників.

А тим часом Папуга з дітьми нанесли ще один візит — до Горностайства, де їх тепло зустрів Венслідейл. Герцог із Вініфред саме пили чай на газоні для гри в крокет.

— Ви дістали її, дістали? — пропищав горностай, підстрибуючи від збудження. — О, я так хвилююся! Як би я хотів, щоб мій радикуліт не завадив мені піти з вами.

— У нас ціла купа рути, — відповів Папуга, — але Г. Г. тримає її під замком. Ми не хочемо, щоб ви, горностаї, відбилися від рук, як василіски. Тому Г. Г. приготував лише одну велику пляшку соку.

— Ду-ри-ло, — сказав Венслідейл. — Щоб ми та відбилися від рук? Але ж ви знаєте, які ми, горностаї, тихі й миролюбні створіння.

— Це про всяк випадок, щоб зайве не ризикувати, — заспокоїв його Папуга. — Оце сік рути. Хто готовий скуштувати? Ти?

— Узагалі-то, я б залюбки, — сказав Венслідейл, — але, ой-ой-ой, мене досі мучить мій радикуліт, о-о-о! Не думаю, що це для мене безпечно. Краще випробувати руту на молодшому садівнику. Він гарний хлопець, але дуже кепський садівник, тож якби сік виявився, — ну, як би це сказати, е-е… якоюсь мірою отруйним, то така вже його доля.

— Він не отруйний, ти, плаксію, — сказав Папуга. — Чи ти припускаєш, що Г. Г. не перевірив його?

— Усе одно, — рознервувався Венслідейл, — хай краще це зробить молодший садівник. Він так цього чекав, що я нізащо не хочу його розчаровувати.

Тоді покликали молодшого садівника на ім’я Вілберфорс. Його привели і поставили посеред галявини, щоб провести експеримент.

— Слухай, Вілберфорсе, — сказав Папуга, — ти ж розумієш, що ця рідина зовсім не шкідлива, але після того, як ти її вип’єш, ти маєш мені детально розповісти про будь-які зміни, які відчуєш у собі. Зрозумів?

— Так, сер, — відповів Вілберфорс.

На ньому були кругла шапочка, великі окуляри в роговій оправі, зуби стирчали вперед, а з носа постійно текло.

— Ви маєте випити цю рідину, а я вам маю сказати, чи почуваєтеся ви краще. Дякую, сер.

— Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, — приречено промовив Венслідейл. — Нещодавно він викопав дорогоцінні цибулинки моїх нарцисів і приніс їх на кухню, бо подумав, що це картопля.

— Ні, ти не зовсім правильно мене зрозумів, — провадив Папуга. — Ти, Вілберфорсе, вип’єш оце, а тоді знову ж таки ти, Вілберфорсе, розповіси мені, чи почуваєшся краще. Тепер зрозумів?

— О, так, сер, — сказав Вілберфорс, а тоді взяв пляшку і зробив великий ковток.

— Дуже дивне ім’я — Вілберфорс, — шепнув Пітер Саймонові, поки чекали наслідків.

— Так, дуже дивне, — погодився Саймон.

Вілберфорс стояв і кліпав, а всі присутні уважно дивилися на нього. Минуло вже п’ять хвилин, а він залишався таким, як і був; їхні серця завмерли: вони так старалися, ризикували своїми життями — і все марно?!

— Як ти почуваєшся? — запитав Папуга.

Вілберфорс зиркнув на нього.

— Я питаю, як ти почуваєшся? — голосно повторив Папуга.

— Ти чо кричиш? Я всьо чую, не глухий! — гаркув Вілберфорс. — Тебе шо — обходить, як я почуваюся, га? Не твоя куряча справа! Краще про себе подбай, бо зараз як дам у дзьоб!

— О Боже! — вигукнув шокований Пітер.

— А ви двоє шо — теж нариваєтеся? — Вілберфорс стрімко метнувся через галявину та заходився горлати на хлопців. — Вам шо — моє ім’я не подобається?! Ану, опустили пики, подивимось, як буде, коли я вам черепи навиворіт повивертаю!

— О Боже! Це фантастика! — вигукнув Венслідейл. — Ніколи в житті нічого такого не чув і не бачив!

Вілберфорс розвернувся і, перш ніж хтось зрозумів, що він збирається робити, схопив Венслідейла за мереживну краватку та почав несамовито трусити.

— А ти! — кричав Вілберфорс. — Мене вже нудить від тебе, мене вже від тебе верне, мені вже твої блювотні прискіпування — онде! Давно вже час тебе провчити!

Із цими словами Вілберфорс дав у око Венслідейлу, герцогу Горностайському, та так добряче, що той відлетів і впав на чайний столик. Діти вражено витріщилися на Венслідейла, який лежав на землі; на ньому згори красувалися бутерброди та меренга, а навколо нього витанцьовував Вілберфорс.