— Удвічі? — перепитав вовкулака. — Вдвічі небезпечнішими, лютішими й хитрішими?

— Так, так, так, — відповів Етельред і дістав маленьку пляшечку з-під маскувальної вати. — Просто втираєш це зілля в хвіст — і не встигнеш сказати «філе з жаб'ячих ніжок», як зробишся одним із найстрашніших вовкулаків.

— Тобто, якби в мене було це зілля… Це, звичайно, тільки припущення… То я б міг із вартового перетворитися, наприклад, на ватажка зграї? — вовкулака облизнувся.

— Авжеж, — підтвердив Етельред, — поза всякими сумнівами. Не дивуйся, якщо ваш ватажок по тому, як увітре це все собі в хвіст, оголосить себе королем вовкулаків.

— Тут… ну… в пляшці його досить багато, — замислено пробурмотів вовкулака.

— Так, — погодився Етельдер, — навіть забагато для одного.

— Слухай-но, а може, ти б міг дозволити мені трішки капнути цього й собі на хвіст? — попросив вовкулака. — Тобто одну малесеньку краплинку, таку малесеньку, що ватажок не помітить.

— Ну, не знаю, не знаю, — засумнівався Етельред. — Усе-таки це подарунок, і в мене нема на таке жодного права.

— Ну будь ласка, — жалібно канючив вовкулака. — Тільки одну краплиночку! Він ніколи в житті не дізнається, а я буду вдячний тобі до кінця.

— Ну, — знехотя протяг Етельред, — тільки одну краплинку, обіцяєш?

— Так, так, так, звичайно обіцяю, — закивав вовкулака. — Тільки одну краплинку.

Етельред простягнув йому пляшечку, а той вихопив її, відкоркував і вилив увесь вміст собі на хвоста. Діти відчули сильний, гострий запах медичного спирту з їхньої аптечки, який вони взяли, щоб дезинфікувати подряпини й синці.

— Ага! — тріумфально вигукнув вовкулака. — Я тебе обдурив і вилив усе. Тепер я стану королем вовкулаків, тепер я найнебезпечніший, найлютіший і найстрашніший. І почну я з того, що з’їм тебе, жалюгідного жабулака.

— Ну, це ми ще побачимо, — сказав Етельред, вихопив з вогнища палаючу гілку та кинув її на хвіст вовкулаці.

Медичний спирт умить спалахнув, увесь хвіст вовкулаки охопило полум’я.

— А-р-р-р, — загарчав вовкулака, — мій хвіст, о, мій хвіст!

— Це називається лікування вогнем, — гукнув Етельред.

— У-у-у! — завив вовкулака і забігав довкола вогнища. — Мій хвіст! Мій хвіст!

— На твоєму місці я побіг би до води та змочив його, — порадив Етельред. — Охолодив би.

І далі виючи від болю, вовкулака послухався поради, вибіг із печери й кинувся до моря. Його хвіст палав, наче смолоскип.

— Хай трішки побігає, — Етельред зірвав маскувальну вату. — А тепер будемо вас звільняти.

— Етельреде, ти був неперевершений, — сказала Пенелопа.

— Неймовірно! — продовжив Пітер.

— Чудово! — додав Саймон.

— Так, — сказав Етельред і почервонів, — я гарно його розіграв, але ж саме цього і вчать майстрів-шпигунів. Проте мені здається, що я не зможу розв’язати ці вузли.

— У мене в кишені є складаний ніж, — нагадав Саймон.

— Як ти нас знайшов? — запитала Пенелопа.

Етельред відкрив ножа та діловито заходився розрізувати мотузки.

— Ну, — сказав він, — коли я повернувся на човен і побачив, що вас нема, то в мене мало не стався серцевий напад. Але тупа пташка-гикавка розповіла мені, що сказала вам і що ви збиралися робити. І тоді в мене справді мало не стався серцевий напад.

Він звільнив Пенелопу, й дівчина почала розминати зап’ястя, де найглибше врізувалась мотузка. А Етельред узявся до Пітера.

— І тоді, міс, — провадив він, — я пострибав за вами так швидко, як ще ніколи не стрибав, але ви, мушу зізнатися, теж ішли не повільно. Коротше кажучи, я наздогнав вас тільки в Мандрагоровому Лісі, де всі стежки розходяться. Я вже збирався гукнути, але саме в цей момент потвори на вас напали.

Він перерізав шнурки на руках у Пітера та перейшов до Саймона.

— Ну, скажу вам прямо, — провадив далі Етельред, — перемогти їх усіх я б не зміг. Ще по одному я б спробував, але вони ж так просто не б’ються. Тому я просто пішов за вовкулаками назирці, й коли вони подалися готуватись до «великого кусання», як вони це називають, і залишили на чатах тільки цього дурня, я сказав собі: «Етельреде, хлопче, зараз твоє мистецтво маскування знадобиться». Але тоді я згадав, що в мене ж немає мого маскувального одягу, а все, що в мене є, — це аптечка, в якій залишилася сама вата й ця смердюча рідина. Тож я зробив усе, що міг.

— Ти дуже сміливий, — похвалила Пенелопа.

— І надзвичайно розумний, — підтримав Пітер.

— І неймовірно винахідливий, — додав Саймон.

— Ой, досить, — засоромився Етельред, — ви хочете, щоб я знову почервонів?

— Утікаймо звідси, — сказав Пітер, — поки ці жадібні тварюки не повернулися.

І вони обережно вийшли з печери та побігли Мандрагоровим Лісом, а далі через поле рути до моря. Діти чули, як десь вдалині виють вовкулаки, й Пенелопа тремтіла від ляку. Нарешті дісталися моря та рушили вздовж берега. Пітер і Саймон намагалися знайти орієнтир, біля якого сподівались зустрітися з Папугою.

Раптом Пенелопа озирнулася через плече, і з жахом видихнула:

— Дивіться! Вовкулаки!

Із протилежного кінця берега до них мчала зграя вовкулаків. Їхні очі блищали, язики теліпалися, мов лиховісні стяги, ікла виблискували в місячному світлі й здавалися величезними, як печериці. Вони обнюхували землю, йдучи по сліду.

— Мерщій біжімо за мис, до наступної бухти, — крикнув Пітер. — Ми з Саймоном будемо відгоняти їх камінням, а ви з Етельредом тим часом шукайте човен.

Вони добігли до мису та почали дертися на скелю. Пітер, який ліз перший, раптом зупинився.

— Т-с-с-с, — прошепотів він. — Там, по той бік скелі, хтось є. Може, вовкулаки хотіли відрізати нам шлях до втечі й прислали сюди іншу зграю?

Усі зупинилися. Їхні серця шалено стугоніли. Вони прислухались. Якусь хвильку було тихо, а далі почувся голос:

— Щоб зробити справді смачну запіканку, я завжди додаю дрібку розмарину та чебрецю, трішки полину і цибулі, а потім ще доливаю найкращої мадери.

— Ти поспішаєш? — запитав інший голос.

— Це Освальд! — закричала Пенелопа. — Освальд і Фенелла!

Вони перелізли через скелю й побачили перед собою човен з Папугою і Фенеллою на борту, а збоку, на мілині, лежав Освальд. Позаду вони чули сопіння і гарчання вовкулаків і шерех каміння, яке осипалося з-під їхніх лап. Діти з Етельредом швиденько зістрибнули зі скелі в бухту й побігли до човна.

— Папуго! Папуго! Допоможи! — гукнула Пенелопа. — За нами женуться вовкулаки!

— Ах, вовкулаки! — повторив Освальд. — Зараз побачимо.

Він підплив до бухти, ковзнув на берег, і його велике блакитне тіло завмерло між дітьми та вовкулаками. Тоді змій набрав повен ротисько морської води й виплюнув просто на зграю вовкулаків, ніби з пожежного шланга.

Потужний струмінь води вдарив по ближчих вовкулаках, і ті зі скавулінням і гарчанням позадкували.

— Лихі, невиховані потвори, ще й камінням кидаються, — мовив Освальд, знову набрав повну пащеку води й знову випустив на вовкулаків, які тепер чимдуж гайнули навтьоки.

Тим часом Папуга перелетів на плече до Пенелопи і цьомкнув її у вушко.

— Моя люба, найдорожча Пенелопо, — сказав він, — я такий радий, що ти жива-здорова. Давайте швидко всі до човна.

Вони видерлися на борт, відштовхнулись від берега й, коли відпливли досить далеко, погукали Освальда, котрий тим часом із задоволенням ганяв вовкулаків по березі то туди, то сюди, поливаючи водою. Зрештою він полишив мокру, пошарпану та безсило розлючену зграю та поплив до човна.

— Це буде їм уроком, — задоволено промовив він. — Знатимуть, як поціляти камінням в іноземців.

— Що ж, — засміявся Папуга, коли хлопці накинули петлю на шию Освальду, — присягаюся Юпітером, ми це зробили. Всі живі-здорові, маємо чотири мішки рути. Хіба це не добрячий шмат роботи?

— Дорогою ще треба буде заїхати по лаванду, — нагадав Пітер, — і тоді — стережіться, василіски!

— Так, — підхопив Саймон, — ми їм покажемо!

— Освальде, ти будеш нас тягти всю дорогу? — запитала Пенелопа.