— О, як гарно, — вигукнула Пенелопа, спостерігаючи за малятком-феніксом, котрий із величезними зусиллями відштовхнувся від свого вогненного гнізда, злетів і почав кружляти над долиною, блискучий і прекрасний.

— Я ніколи не бачив нічого подібного, — сказав Пітер. — Ти хочеш сказати, що постійно хтось зі старих феніксів перетворюється на попіл, який падає в гніздо і стає новим феніксом?

— Ну, насправді це одна й та сама пташка, — відповів Папуга. — Вони це називають метаморфозою. Ось чому Г. Г. подарував їм цю долину. Як бачиш, їхня кількість не змінюється. Вони живуть п’ятсот років, а тоді спалюють себе, як ти вже бачив, і відроджуються знову. Тут вони створюють прекрасне видовище і не завдають ніякої шкоди Міфології. Харчуються вони переважно нектаром. Дуже гарні створіння.

Хоч наші сміливці трималися посередині річки, все одно відчували тепло від полум’я феніксів по обидва боки. Вони пропливали повз долину приблизно півгодини, а тоді річка знову почала поступово звужуватись.

— Обережно, — стривожено сказав Папуга, — тут особливо складне місце. Зараз будуть ще одні пороги, а потім знову спокійна течія. Якщо ми тут утримаємось, то все буде гаразд.

— Ти все закріпила, Пенні!? — запитав Саймон.

— Так, — відповіла вона, — все. Лише не знаю, що робити з речами в клітці.

— О, з ними нічого не треба робити, — заспокоїв її Папуга. — У мене там усе закріплено навіки.

Так вони розмовляли, а човен зносило ближче та ближче до берега, і цього не помітили ні Пітер, ні Саймон. На березі, над самою водою, у величезному гнізді сидів фенікс із розправленими крилами, готовий згоріти. Раптом човен черкнув об землю просто біля його гнізда.

— Агов! — закричав Пітер. — Обережно!

— Відштовхнись, відштовхнись, швидше, — закричав Саймон, спостерігаючи за величезним птахом із попелу, що височів над ними.

Але запізно. Саме цієї миті величезний фенікс із попелу почав обвалюватись і з моторошним «в-вух-х-х» упав у гніздо та частково в човен, засипаючи його гарячим попелом і різнобарвними іскрами.

— Веслуй на середину річки, давай, на середину! — кричав Саймон. — Мерщій, мерщій!

Пітер і Саймон чимдуж веслували подалі від берега, але в човні було стільки попелу, який курів димом, що вже нічого не можна було вдіяти. І раптом — «бах!», а тоді-«ш-ш-ш-ш», — і вони відчули, як човен здувається під ними.

— Обережно! — закричав Пітер. — Стережись!

Течія підхопила човен, який здувався на очах, закрутила його, потягла вниз, і раптом… човна під ними не стало. Пенелопа впала у воду, її накрило з головою і понесло далеко-далеко, в темряву, шумовиння і ревище підступних порогів.

Коли Пенелопа опритомніла, то побачила, що лежить на піщаному березі, поклавши голову Пітерові на коліна. Саймон тривожно схилився над нею, розтираючи їй руки, а Папуга ходив туди-сюди і бурмотів щось собі під ніс.

— Вона опритомніла, — з виразним полегшенням сказав Саймон.

— Як ти, Пенні? — схвильовано запитав Пітер.

— Пенелопо, дорогенька, скажи щось, — попросив Папуга, вдивляючись їй в обличчя заплаканими очима. Його яскраве пір’я змокло вщент.

Усі були такі сумні й стривожені, що Пенелопа мало не розсміялася.

— Зі мною все гаразд — як же інакше? — сказала Пенелопа, сіла й одразу відчула жахливу втому та головний біль. — Просто почуваюся так, ніби випила піврічки й ніби мене пронесло через пороги.

— Надзвичайно точний опис, як на мене, — вигукнув Папуга. — Це достеменно те, що з тобою і сталося.

— Де ми? — запитала Пенелопа озираючись.

— Ну, коли човен потонув, то нас пронесло течією через пороги, — сказав Пітер. — Ти застрягла між якимись скелями під водою, тож нам із Саймоном довелося пірнати за тобою, але ми все-таки якось витягли тебе й разом допливли до берега.

Берег, на якому вони лежали, довгий і вузький, завширшки такий же, як річка, тягнувся вздовж течії, скільки око сягало. На нього, всім на подив і на втіху, викинуло і всі їхні речі, включно з непотрібним тепер човном.

— Що ж нам робити без човна? — запитав Саймон.

— Усе можна буде залагодити, коли ми знайдемо місячних телят, — нервово озвався Папуга.

— Що це за місячні телята? — запитала Пенелопа, марно силкуючись викрутити свій одяг.

— Не знаю, — відповів Пітер, — Папуга постійно згадує про них, ніби ми приїхали сюди лише заради місячних телят.

— Мій любий Пітере, — суворо сказав Папуга, — можливо, якщо я скажу, що місячні телята, безперечно, один із найважливіших здобутків генія Г. Г. і що вони, поза сумнівом, найважливіші тварини для сільського господарства й економіки Міфології, то ти зрозумієш, чому нам конче потрібно їх знайти.

— Ні, — відповів Пітер.

— Ти винятково тупий хлопець, — розсердився Папуга. — Зараз я полечу від вас шукати череду місячних телят. Будь ласка, почекайте на мене тут.

Із цими словами Папуга гордо зайшов у мокру клітку і відчинив буфет епохи Людовіка XV.

— Якщо ви летітимете мокрісінькі — точно застудитесь, — сказала Дульчібелла — І у вашому віці взагалі шкідливо літати, тим більше так далеко.

— Тихо будь, — нервово відповів Папуга. — Ти, здається, моя співачка і господиня, а не наглядач. Куди ти поділа мою підзорну трубу?

— Вона там, де ви її лишили, — в шафі. Ви не маєте права так зі мною говорити. Я гарую тут зранку до ночі, а яка мені за все дяка? Га? А все, що робите ви, — це намагаєтеся нас потопити й додаєте купу зайвої роботи. Гляньте на нашу клітку. Вона вся мокра, килим пропав… Мені доведеться сушити ліжко. Але хіба це вас хвилює? Ні! Вам у голові тільки польоти по країні зі своєю підзорною трубою. У вашому віці вже час було б порозумнішати. А ви поводитесь, як жовтодзьоб.

Нарешті, перебравши цілу колекцію дивного одягу і всіляких речей, Папуга дістав із шафи гарну підзорну трубу в мідній оправі та обережно затис її в дзьобі.

— На рожвідку, — не зовсім чітко пояснив Папуга дітям. — Шкоро повернушь. На вашому мішчі я б тим чашом пошнідав.

Після такої настанови він полетів, і його крила в сонячному світлі виблискували всіма кольорами веселки. Пенелопі сподобалась порада Папуги щодо сніданку, тим більше, ніхто не знав, коли ще їм випаде така нагода. Тож вона поділила між собою і хлопцями велику плитку шоколаду, а ще дала їм по жмені родзинок і мигдалю. Коли вони взялися до трапези, то самі здивувались, що такі голодні. Дульчібелла від шоколаду, горішків і родзинок відмовилась.

— А стрибунця у вас часом немає? — замріяно спитала Дульчібелла. — Чи зо двох мушок?

— На жаль, нема, — відповіла Пенелопа.

— Ох, я так і знала, — сказала Дульчібелла. — Але це нічого.

Діти поснідали і порозкладали на піску свої речі, щоб висушити їх. Щойно вони скінчили, як пролунав голос:

— Агов, люди, агов! — це Папуга повернувся та дуже вправно приземлився на березі.

— Чудові новини, — відсапуючись промовив він і переклав підзорну трубу з дзьоба під крило. — За півмилі звідси пасеться череда місячних телят. Спочатку я їх не побачив, бо ці тупі створіння ховалися під деревами.

— Ну, — сказав Пітер, — то що нам робити далі?

— Вирушати по желе, — відповів Папуга.

— По желе? — перепитав Саймон. — Ти справді сказав «желе»?!

— Так, — нетерпляче відповів Папуга. — Ви з Пітером підете зі мною, а Пенелопа з Дульчібеллою можуть залишитися тут.

— Ні, — рішуче заперечила Пенелопа. — Якщо ви йдете на пошуки місячних телят, чи желе, чи чого там іще, то і я піду з вами.

— Ну, нехай, — кивнув Папуга, — тоді тут побуде Дульчібелла.

— Ні, — не погодилась павучиха. — Бо раптом сюди припливе крокодил?

— Тут нема крокодилів, і ти це чудово знаєш, — дорікнув їй Папуга.

— Розумієш, Дульчібеллочко, — втрутилася Пенелопа, — якщо ти все-таки залишишся тут, Папуга буде ще вищої думки про тебе.

Дульчібелла подумала хвильку й нарешті погодилась:

— Гаразд, я залишаюсь, але за умови, що ви повернетесь не пізніше, ніж за три дні.