«Хто це тут розмовляє?! — вигукнула подумки Пенелопа. — Не може бути, що звертаються до мене».

Тільки вона встигла це подумати, як із пакунка почувся ще один голос. Тонкий, ніжний, мелодійний голосок, ніби луна від маленького дзвіночка на шиї у ягняти.

— Ой, та замовкни вже зі своєю прабабцею і з тією морською хворобою, — промовив він роздратовано. — Мене нудить так само, як тебе. Я тільки хочу знати, що нам тепер робити?

— Ми на місці, — відповів той перший, рипучий голос, — завдяки моїм блискучим здібностям навігатора. Лишилося тільки почекати, поки нас хто-небудь визволить.

Пакунок, на думку Пенелопи, був усе-таки замалий для того, щоб там могла вміститися людина, не кажучи вже про двох людей, однак не було сумнівів у тому, що звідти долинали два голоси. Дівчинці стало страшно, і вона зрозуміла, що треба покликати Пітера і Саймона, щоб разом розібратися в усій цій містифікації, тож вона розвернулася і побігла вниз по піску, до парасолі, туди, де спали хлопці у блаженному невіданні про пригоду, яка щойно розпочалася.

— Пітере, Саймоне, вставайте, вставайте! — шипіла Пенелопа пошепки і штурхала хлопців. — Ну, вставайте ж, це дуже важливо.

— Що таке? — запитав Саймон, підіймаючись і позіхаючи спросоння.

— Скажи їй, хай іде собі, — пробурмотів Пітер. — Я хочу спати. Якісь ігри в таку спеку — це вже занадто.

— Це не ігри, — обурено прошепотіла Пенелопа. — Вам доведеться встати. Я знайшла щось над-надзвичайне з того боку коси.

— Що ж ти такого знайшла? — поцікавився Саймон, потягуючись.

— Пакунок, — відповіла Пенелопа. — Великий пакунок.

— О Боже! — заволав Пітер. — І заради цього ти нас розбудила?

— Що ж в ньому надзвичайного? — спитав Саймон.

— А ви коли-небудь бачили пакунок, який розмовляє? — відкрила таємницю Пенелопа тоном, не позбавленим сарказму. — Мені, наприклад, не так часто доводилося з таким стикатися.

— Розмовляє? — вигукнув Пітер, уже зовсім не заспаним голосом. — Розмовляє? Мабуть, це тобі причулося. Напевно, у тебе сонячний удар.

— Балакучий пакунок? — здивувався Саймон. — Певно, ти жартуєш.

— Ні, я не жартую, і в мене не сонячний удар, — сердито промовила Пенелопа. — Скажу вам більше — він розмовляє двома голосами.

Хлопці втупилися в неї. Було очевидно, що вона не жартує, і так само очевидно було, що сонячний удар тут ні до чого.

— Послухай, Пенні, — стурбовано сказав Саймон, — ти впевнена, що тобі це не причулося?

Пенелопа аж тупнула ногою з досади.

— Звичайно, впевнена, — сердито прошепотіла вона. — Ви двоє — такі тупі! Це пакунок із двома голосами всередині, й вони розмовляють між собою. Якщо не вірите, ходімо подивимось.

Не надто охоче — бо їм досі здавалося, що сестричка морочить їм голову — хлопці подерлися слідом за нею на піщану дюну. Коли зійшли нагору, дівчинка приклала палець до вуст і сказала:

— Ш-ш-ш… — тоді вона лягла долілиць на пісок і решту шляху проповзла на животі.

Уявіть собі, як три голови: одна білява, друга чорнява, і третя кольору міді — здіймаються над вершечком дюни. Біля підніжжя лежить пакунок. Дрібні хвильки розбиваються об нього, а діти вражено вдивляються у пакунок, який, власне, почав співати — сам до себе — двома різними голосами:

— Ось бачите, — тріумфально прошепотіла Пенелопа, — я ж казала!

— Це неймовірно, — визнав Пітер. — Як ти вважаєш, що це може бути? Парочка карликів?

— Це мали б бути дуже малесенькі карлики, щоб там поміститися, — відповіла Пенелопа.

— Так, ми не можемо сказати, що це таке, — тверезо оцінив ситуацію Саймон, — поки не зазирнемо всередину.

— Думаєш, його можна розпакувати? — замислено спитав Пітер.

— Здається, вони говорили щось про порятунок, — відповіла Пенелопа.

— Добре, зараз ми спитаємо, — вирішив Саймон. — Зрештою, голоси розмовляють англійською.

Він широкими кроками зійшов з піщаної дюни в супроводі Пітера і Пенелопи та підійшов упритул до пакунка, який, незважаючи на його присутність, співав і далі:

Саймон кахикнув.

— Пробачте, будь ласка, — сказав він. — Пробачте, що перебиваю, але…

— Пробачте, будь ласка, — знову повторив Саймон, цього разу вже набагато голосніше.

Запала тиша — пакунок перестав співати.

— Що це було? — озвався нарешті з острахом тоненький голосок — майже пошепки.

— Голос, — відповів той другий. — Я майже впевнений, що це був голос, якщо, звичайно, не буря, не шторм, не тайфун, не цунамі, чи землетрус, чи…

— ПРОБАЧТЕ, БУДЬ ЛАСКА! — гукнув Саймон на все горло. — Скажіть: ви хочете, щоб вас розпакували?

— От бачиш, — відгукнувся рипучий голос. — Я ж тобі казав, що це був голос. І цей голос пропонує розпакувати нас. Як мило. То що, відповідаємо «Так!»?

— О, так, так, — промовив тоненький голосок. — Ми вже стільки просиділи в темряві.

— Чудово, — підсумував рипучий голос. — Ну що ж, ми дозволяємо нас розпакувати.

Діти обступили пакунок, Саймон витяг кишенькового ножа та обережно перетяв тонкий пурпуровий шнур, і всі разом почали розгортати папір.

Коли папір зняли, то побачили під ним щось схоже на шовковий чохол, щедро гаптований золотими візерунками з квітів і листя.

— М-м-м… Хочете — ми знімемо цей, цей ваш… м-м-м… чохол? — запитав Саймон.

— Чохол? — обурено перепитав рипучий голос. — Ти, нерозумний, сказав «чохол»? Але це не чохол. Це балдахін, захист від нічного вітру і негоди, зроблений зі справжнього шовку тутового шовкопряда, ось що це таке.

— Ой, — знітився Саймон, — пробачте. Але що б це не було, може, все-таки, краще його зняти?

— Так, авжеж, — погодився рипучий голос. — Не шкодуйте зусиль, щоб провести цю рятівну операцію успішно.

Зверху на чохлі було щось на кшталт складеної петлі— Саймон потягнув за неї і зняв усе накриття. А під ним — велика куполовидна золота клітка, зовсім не схожа на жодну іншу клітку, яку кому-небудь із них доводилося коли-небудь бачити — вона була обставлена надзвичайно вишуканими мініатюрними меблями. Крім гойдалки і двох перекладин із кедру, тут було гарне ліжко на чотирьох ніжках, оббите червоним оксамитом, накрите чудовим напиналом ручної роботи, виконаним у техніці печворк — з малесеньких клаптиків барвистого шовку і парчі всіх кольорів веселки, — і маленький обідній столик з кріслом епохи короля Луї, й елегантний засклений сервант, а в ньому — дивовижна порцеляна, розписана вручну. Ще тут було велике — на всю висоту — дзеркало у золотій оправі, а біля нього лежали щітка і гребінець зі слонової кістки, а ще — дуже зручний шезлонг, обшитий розкішним яскраво-синім оксамитом, а поруч — клавесин із палісандрового дерева.