У день від’їзду дітей Г. Г. влаштував на їхню честь особливий і незабутній прощальний обід. Він відбувся на березі Співучого Моря, де встановили з кількох столів величезний банкетний стіл: одним краєм він заходив у хвилі, ніби пірс чи дамба, щоб морські створіння могли сидіти за столом у воді, а наземні — на березі. Це був чудовий банкет. Усі страви до нього готував сам Освальд, було сказано багато гарних слів, прозвучало безліч тостів. А на завершення узяв слово Г. Г.

— Любі мої Пенелопо, Пітере і Саймоне, — почав він. — Це завдяки вашій доброті, вашому розумові та вашій хоробрості нашу Міфологію врятовано. Нам дуже шкода розлучатися з вами, але знайте, що тут вам завжди будуть раді й гостинно зустрінуть — приїздіть, коли захочете.

Тут залунали схвальні вигуки: «Правда, правда!»

— А зараз, — вів далі Г. Г., — від усіх нас я хотів би вручити вам подарунок.

Він простягнув Пенелопі гарну різьблену скриньку, і коли дівчинка її відкрила, їй перехопило подих. У скриньці лежало три намиста для неї — перлове, рубінове та діамантове. Ще там були шпильки для краваток і запонки — також із перлів, рубінів і діамантів — звісно, призначені Пітерові та Саймонові. І ще там виблискували три нагороди — Ордени перемоги над василісками. На кожному був зображений повалений василіск в оточенні щасливих мешканців Міфології. До того ж, нагороди були щедро інкрустовані дрібними коштовними камінчиками, перлинками і декоровані золотою і срібною філігранню. Виявилось, що це не скринька, а справжній скарб, і діти були просто вражені. Усі присутні стали свідками їхнього зворушення і заспівали для них «Многая літа». Пенелопі на очі навернулися сльози. І ось гості обнялися з усіма своїми друзями, а насамкінець — із Г. Г.

— Приїздіть до нас чимшвидше, не зволікайте, — сказав він. — Ми на вас дуже-дуже чекатимемо.

— Ми приїдемо, — пообіцяли діти, — неодмінно.

Потім вони осідлали трьох своїх єдинорогів, а Етельред із Папугою видерлися на четвертого, щоб провести їх, і всі вирушили в дорогу, залишаючи своїх друзів і далі щасливо святкувати перемогу на березі Співучого Моря.

За годину невпинного галопу домчали до того самого входу, яким колись потрапили в Міфологію.

— Будь ласка, панночко, — прошепотів Етельред, коли вони зіскочили на землю. — Чи міг би я сказати вам кілька слів на самоті?

— Звичайно! — відповіла Пенелопа і пішла з ним за скелю.

— Я хотів запитати, панночко, чи ви б не погодились зробили дещо для мене, і всяке таке? — промовив він і зашарівся.

— Усе, що хочеш, Етельреде, ти ж знаєш, — відповіла Пенелопа.

— Ну, тоді, значить, так… — бурмотів Етельред і червонів дедалі більше. — Якось… ну, я читав одну історію про жабу — чи то жаба, бо це був він, — і там була, ну… принцеса, розумієте… вона, коротше, ну, ніби поцілувала того жабу, і, уявіть собі, він перетворився на прекрасного принца.

— Тобто ти хочеш, щоб я тебе поцілувала? — спитала Пенелопа.

— Якщо вже ви не принцеса, то я просто не знаю… — переконано заявив Етельред. — Отже, якщо ви не проти, панночко… Я маю на увазі тільки один раз, задля експерименту.

— Звичайно, — сказала Пенелопа.

І Етельред міцно заплющив очі, а Пенелопа нахилилася і поцілувала його.

— Ого! — видихнув Етельред із заплющеними очима. — Ну як, панночко, чи помітні якісь зміни?

— Боюся, що ні, — зізналась Пенелопа.

Дві великі сльози викотились з його очей і повільно сповзли по щоках.

— І це дуже добре, — сказала Пенелопа.

— Добре, панночко? Що ж тут доброго? — Етельред від подиву навіть очі розплющив.

— Я б нізащо не проміняла тебе на якогось там прекрасного принца, — пояснила Пенелопа. — Ти подобаєшся мені таким, який ти є, — симпатичним, відважним, розумним і добрим жабою Етельредом.

— Невже, панночко… невже це правда? — перепитав Етельред, і обличчя його проясніло. — Ви справді готові повторити це, поклавши руку на серце, і перехреститися, й поплювати в долоні, й заприсягтися життям?

— Слово честі, присягаюся! — сказала Пенелопа. І на підтвердження своїх слів поцілувала його ще раз.

— Пенні, ходімо, — загукав Пітер, — бо ми так ніколи не дістанемося додому!

Вони підійшли до входу в тунель. Хлопці потиснули Папузі лапу, а Пенелопа цьомнула його в дзьоб з обох боків.

— Бувайте, мої добрі, відважні, дорогі друзі, — сказав Папуга. — Будь ласка, повертайтеся, не баріться.

— Як тільки зможете — так і приїздіть, — додав Етельред.

— Ми постараємося навідатись до вас через рік, — сказала Пенелопа. — Обіцяємо. Ми надішлемо вам листа через мадам Гортензію.

Діти востаннє окинули поглядом Міфологію: її прекрасні синюваті ліси коркових дерев і пурпурову траву, далекий золотавий відблиск Співучого Моря, нефритово-зелене небо з караванами кольорових хмаринок. Вони ще раз глянули на своїх друзів: Папугу і Етельреда, і на єдинорогів, лавандових і білих, які стояли позаду та кивали їм головами на прощання. Тоді, з останнім помахом руки, Пенелопа, Пітер і Саймон увійшли в тунель, який мав привести їх назад — у наш буденний світ.