Василіски, очманілі від стількох атак зусібіч, продовжували запекло боронитися.

Снаряди грифонів і далі трощили фортечні стіни. Головні ворота замку розпадалися на шматки під натиском єдинорогів. Саймонові повітряні кулі приземлилися на головному подвір’ї, на василісків кинулися кровожерні горностаї з пістолями, зарядженими лавандовою водою.

Тим часом останні пригорщі води пробулькотіли в отворі рову й він оголився, порожній і брудний. Однак, у стінах замку відкрилися численні водостоки, такі, як той, що його досі використовували для проникнення в замок. Над двома цими виходами труб було причеплено червоні прапорці. Це й була хвилина, на яку так чекав головнокомандувач Етельред. Він вів за собою п’ять десятків сердитих і агресивних жаб, які складали загін Смертельно Страшних Жаб Пенелопи, та ще й кровожерних горностаїв із Коркового Лісу. Всі його вояки були озброєні вогнетривкими щитами і лавандовими пістолями. Пенелопа, напрочуд жвава у своїй червоній уніформі та шапочці з пером, бігла поряд із Етельредом.

— Панночко, будь ласка, — захекано промовив Етельред, коли вони спустилися в замулений рів і потюпали дном уперед, — будь ласка, панночко, тримайтесь впритул до мене і не наражайтесь на небезпеку.

— Гаразд, обіцяю, — сказала Пенелопа, личко в якої палало від захвату. — Як же цікаво! О, чорт! — гарматне ядро чвякнуло в болото зовсім поряд. — Ні, зовсім не цікаво, зате дуже небезпечно.

Вони дісталися до позначених прапорцями отворів, і тут бойовий загін Етельреда розділився надвоє. Командир наказав усім зберігати абсолютну тишу, щоб застати зненацька ворожу варту, й вислав горностаїв по одній трубі, а сам із Пенелопою і Смертельно Страшними Жабами Пенелопи рушив іншим ходом. Пенелопа йшла у темряві слідом за Етельредом, і їй здавалося, що ця труба ніколи не скінчиться. Аж раптом перед ними виросла стіна залізних ґрат, а за нею виднівся коридор, що вів до темниці, де зберігалися Великі Книги. Тишком-нишком жаби зняли ґрати і прокралися в коридор. Трохи віддалік так само зникли ще одні ґрати й звідти висипали горностаї. Знов усі об’єдналися та безгучно посунули далі з Етельредом і Пенелопою на чолі.

Загін дістався до повороту, і Пенелопа з Етельредом визирнули з-за рогу. Вони побачили з десяток василісків, яких, очевидно, поставили тут охороняти Книги: вартові зібралися біля сходів і сперечалися. Було зрозуміло, що вони не сподівалися атаки з тилу, бо з’ясовували, чи слід їм вийти на поверхню і вступити в бій на великому подвір’ї замку, чи ні. Нарешті їхній головний постановив, що один з них все-таки залишиться на варті та, якщо знадобиться, підпалить книги, а решта підуть нагору битися. Тоді вони відчинили двері в темницю, де зберігалися Великі Книги, й один вартовий став біля Книг напоготові, аби будь-якої миті змогти їх підпалити. Решта василісків протупотіли сходами нагору, на поле бою.

— Що ж нам робити? — прошепотіла Пенелопа. — Якщо ми підемо коридором, він нас побачить і підпалить Книги.

— Ага, — шепнув у відповідь Етельред. — Ану поможіть-но мені, панночко, скинути цей мундир, та мерщій!

Пенелопа швидко допомогла йому скинути однострій, і перш ніж встигла спинити, він пострибав за ріг і вниз коридором, просто до темниці, стискаючи в лапі лавандовий пістолет.

— Агов! — гукнув він до вартового. — Агов, вояче, а чого це нікого не видно?

— Ані руш! — гаркнув василіск. — Ще крок — і я дихну на тебе вогнем!

— Що це з тобою, га? — здивувався Етельред. — Я просто прийшов передати тобі й твоєму шефові цікаву інформацію, яку тут знайшов. Ану, поглянь-но сюди.

Етельред помахав вартовому пістолем із лавандовою водою.

— Що це? — недовірливо спитав вартовий.

— Я оце в трубі натрапив на одного горностая, — сказав Етельред, — та й уперіщив його каменюкою по голові. То він мав при собі ось що. Цією штукенцією горностаї там ваших гасять що є сили. Убивча річ. Тільки я не зовсім знаю, як воно працює.

Етельред зупинився якраз при дверях до темниці та крутив пістоль, ніби й справді не знав, як ним користуватися.

— Ану, давай сюди, я віднесу сержантові, — сказав василіск і на крок відступив у коридор. Етельред випорснув струмінь лавандової води просто йому в дзьоб.

Василіск відразу хитнувся назад, почав задихатися, кашляти і чхати, розбризкуючи довкола потоки полум’я. Пенелопа зрозуміла, що настав її час. Вона обернулася до жаб і горностаїв, гукнула: «Вперед!» — і побігла вниз коридором, а за нею ринула вся її жаб’ячо-горностаєва гвардія.

Василіск побачив юрбу ворогів, що мчала просто на нього, й хотів був утекти, аж тут по ньому вистрелили п’ятдесят струменів лавандової води з пістолів п’ятдесяти жаб, і ще п’ятдесят — зі зброї горностаїв. У василіска вирвався якийсь дивний крик, більше схожий на булькотіння, він закрутився на місці та непритомний упав горілиць.

— Мерщій, — звелів Етельред, — десятеро горностаїв і десятеро жаб — сюди, стерегти Книги.

Оскільки тут, у темниці, їм було більш-менш безпечно, Етельред замкнув їх, а ключ доручив Пенелопі.

— Тепер так, панночко: ви стійте тут, — розпорядився він, — а ми побіжимо сходами нагору.

З цими словами він очолив решту загону жаб і горностаїв, і вони рушили сходами на внутрішнє подвір’я. А тут битва вже майже скінчилася. Напівпритомних від лавандової води василісків, які, до того ж, без перестанку чхали, горностаї тріумфально зігнали в одну купу і зв’язували попарно. Переконавшись, що його допомога не надто потрібна, Етельред залишив своїх жаб і горностаїв допомагати у зв’язуванні василісків, а сам знову спустився в підземелля. І внизу на сходах раптом зупинився, охоплений жахом.

Пенелопа пильно чатувала біля дверей і не помітила, що знешкоджений ними василіск вже прийшов до тями і тепер підкрадається до неї, а очі його аж палають від люті. Етельред розпачливо роззирнувся довкола — він був беззбройний. На щастя, під ногами валялася піка, покинута кимось із жаб. Етельред схопив її, ретельно прицілився та метнув у василіска саме тоді, коли той уже збирався спопелити Пенелопу своїм вогняним подихом. Піка влучила йому точнісінько межи очі, й він вдруге без тями повалився на землю.

— Ой, Етельреде, ти врятував мені життя, — промовила Пенелопа і здригнулася, дивлячись на василіска: він лежав на землі, а з його ніздрів курів дим і часом виривався вогонь.

— Звичайна справа, панночко, — скромно відгукнувся Етельред. — Ви, до речі, теж врятували мені життя.

І тут знадвору долинули гучні радісні вигуки, а на мосту з'явився Г. Г. верхи на Королі Єдинорогів. Він поважно проїхав під мурами замку, на яких виднілися шрами та рубці, залишені грифонівською артилерією, по обшарпаних рештках воріт, рознесених на друзки єдинорогами, і в’їхав на подвір’я, де горностаї і жаби наглядали за жалюгідними купками зв’язаних василісків. Г. Г. зупинився посеред двору, і тут із підземелля вийшла процесія Смертельно Страшних Жаб Пенелопи: вони несли три Великі Головні Книги на золотих і срібних поставцях. І поява цих книг, цілих і неушкоджених, викликала таке голосне «Ура!», що його було чути по всій країні Міфології.

Тоді Король Єдинорогів і його вершник Г. Г. із Папугою на плечі рушили до Кришталевих Печер, а Пенелопа і загін Смертельно Страшних Жаб ішли за ними, несли Великі Книги, а слідом виступали єдинороги, грифони, Освальд із русалками, гордо крокувала Табіта з кошиком своїх ріднесеньких яєць, бігли горностаї, стрибали жаби, а над усією кавалькадою летіли вогняники на повітряних кулях. І так, із цією тріумфальною процесією, Великі Головні Книги повернулися додому, в Кришталеві Печери, під надійне піклування Генквіста Ганнібала Джанкетберрі.

Не так уже й багато лишилося розповісти. Г. Г. вислав василісків у вигнання на далекий острівець у Співучому Морі до того часу, поки вони там не навчаться знову бути доброчесними створіннями. Замок Василісків відремонтували та передали Освальдові під ресторан, і Освальд був на сьомому небі від щастя. З усіх Табітиних яєць успішно вилупилися дракончики, а це давало певність, що дракони в Міфології не переведуться.