— Так, це величезна відповідальність, — серйозно сказала Пенелопа.

— Так ось, я саме підіймалася сюди і несла яйця — їх завжди висиджують у Кришталевих Печерах, — аж раптом зустріла василісків, із якими взагалі ніколи нормально не спілкуюся, бо вони такі брутальні та неприємні… Але вони сказали мені, що до головного плану внесено зміни, й тому вони прийшли, щоб забрати яйця в Замок Василісків, де їх тепер і будуть висиджувати. І я, безголова дурепа, віддала їм яйця, а тоді — о-о-у-у, у-у-у, г-у-у! — вони забрали їх і втекли, і сказали, що не збираються нічого висиджувати, і що — у-у-м-м, о-о-у-у, у-у-у! — що драконів більше ніколи не буде, Г-у-у, Г-у-у, г-у-у!

— Підступні тварюки! — гнівно промовила Пенелопа, а Табіта знову почала голосно ридати. — Але не переживай, ми разом із моїми братами збираємося проникнути в Замок Василісків, повернути великі Найголовніші Книги і врятувати твої яйця.

— Справді? Ви це зробите? — зраділа Табіта. — Але як?

— Ну, ми… — почала Пенелопа, але зупинилася. Кутиком ока помітила, що в затінку великої шафи в кутку кімнати щось ворухнулося.

— Скажи, — промовила вона, — тут, у Кришталевих Печерах, є ще хтось, крім вас?

— Хтось іще? — замислено перепитала Табіта. — Ні, тільки я і Г. Г. А що таке?

Пенелопа, не мовлячи й слова, підійшла до дзвінка і натиснула кнопку п’ять разів. За кілька секунд почулося тупотіння, двері рвучко відчинились, і Пітер, Саймон, Г. Г. та Папуга вдерлися до кімнати.

— Що сталося? — вигукнув Г. Г.

— Так, які проблеми? — запитали хлопці.

— Зачиніть двері, — сказала Пенелопа.

Вони зачинили двері й обступили Пенелопу.

— Ну? — сказав Саймон.

— Тут є шпигун, — спокійно сказала Пенелопа. — Він ховається біля шафи.

— Кажеш, тут шпигун, Пенні? — недовірливо перепитав Пітер. — Ти впевнена?

— Який іще шпигун? — і собі засумнівався Саймон.

— Не знаю, я тільки помітила якийсь рух. Он там, біля шафи, — показала пальчиком Пенелопа.

Хлопчики підійшли до шафи.

— Ти не помилилася, — Пітер нахилився та когось схопив.

— Ану пусти! — почувся хрипкий голос. — Пусти, кажу тобі, болить же!

Пітер повернувся до гурту не сам: він ніс за ногу товсту бородавчасту зелену жабу, вбрану в елегантний жакет. На голові у нього була білява перука, а в лапі — сірий циліндр. Пітер опустив її на підлогу, й тут жаба припала до землі, перевела подих і напружено втупилась у них своїми витрішкуватими жовтими баньками.

— Ага, ось бачите! — тріумфально промовила Пенелопа. — Я ж вам казала, що тут шпигун.

— Я не шпигун, — хрипко буркнула жаба.

— Гаразд, якщо ти не шпигун, тоді хто ти такий? — загрозливо спитав Саймон.

— Я… я… м-м-м… Я торговець хутром, я із Владивостока, — пояснив жаба, помітно хвилюючись. — Я маю жінку та шестеро дітей — нічого не вдієш, мушу якось на них заробляти.

— Краще не бреши! — обурено вигукнув Пітер.

— Що, хіба ж я не схожий на торговця хутром із Владивостока, який насилу зводить кінці з кінцями? — плаксиво спитав жаба.

— Аж ніяк, — запевнив його Саймон.

Жаба замислився на мить.

— А на торговця діамантами, який прибув сюди просто від зулусів, га? — з надією поцікавився жаба.

— Теж не схожий, — відказав Пітер.

— А на знаменитого нейрохірурга з Катманду? — не втрачав надії жаба.

— Ні, — жорстоко твердив Саймон.

— Що ж, доведеться відкрити вам правду, — проникливо промовив жаба. — Я заможний фермер із Онтаріо, власник молочарні; зараз у мене відпустка, і я вирішив провідати свою племінницю.

— Я тобі не вірю, — сказала Пенелопа. — Ти шпигун.

— Ні, я не шпигун, присягаюся, — запротестував жаба. — Присягаюся, панночко. Я вам кажу все, як є. Я вельми заможний торговець збіжжям і подорожую інкогніто, так би мовити, в справах бізнесу.

— Ти не хто інший, як жаба і шпигун, — твердив Пітер.

— Так-так, до того ж, такий жалюгідний і гидкий у цій своїй перуці, жакеті і з цим недолугим циліндром, — докинув Саймон.

— Не смій ганьбити мій циліндр, — скривджено захищався жаба. — Це просто чудовий циліндр, один із найкращих елементів маскування, тобто, я хотів сказати, головних уборів.

— Ти шпигун, — повторив Пітер. — А знаєш, що буває зі шпигунами?

— Не шпигун я, не шпигун, присягаюся! — панічно виправдовувався жаба. — Не руште мене, бо я не шпигун!

— А шпигунів розстрілюють, — зауважив Саймон.

— Або піддають тортурам, — додав Пітер.

— Або спочатку піддають тортурам, а тоді розстрілюють, — погрозливо сказав Папуга.

— Агов! Обережніше! До чого ці балачки? — відчайдушно вигукнув жаба. — Слухайте, зараз я вам відкрию всю правду. Я не хотів нічого казати, але ви мене змусили.

— Ну-ну? — заохотив його Саймон.

— Я — надзвичайно багатий банкір, маю акції банку, литовець за походженням, у мене жінка та двоє діток, ще й старенька матуся на утриманні, — зізнався жаба, насуваючи на очі циліндр і чіпляючись великими пальцями за пройми жилетки.

— Не вірю жодному слову! — сказала Пенелопа.

— Я також, — сказав Папуга. — Банкір, аякже! Вигадуй! Така жаба, як ти, два і два додати не вміє.

— Якщо ти банкір, то цього й не треба вміти, — запевнив його жаба. — Чесно, тобі тоді не треба математики, не треба нічого. Треба тільки пильнувати чужі грошики та відповідати вкладникам, що вони не зможуть їх отримати, — ото й уся робота.

— Дурниці! — зневажливо озвався Папуга. — Абсолютні безглузді дурниці. Ну, але якщо ти зараз же не скажеш нам правди, Табіта ось тут, на цьому місці, підсмажить тебе на маленькому вогні — чи на двох вогнях, правда ж, Табіто?

— Залюбки! — Табіта на підтвердження випустила з ніздрів двадцять чотири кільця диму та два довгі язики полум’я.

— Але слухайте, так же не можна! — очі в жаби наповнилися слізьми. — Негарно мучити безсловесну тварину, та ще й мій одяг можна попсувати, а я ще не всі гроші за нього виплатив.

— Це нас не обходить, — відрубав Папуга. — Скажи нам правду, і ми тебе не зачепимо.

— Справді? — з надією в голосі спитав жаба. — Ви готові перехреститися і поклястися своїм життям?

— Так, — відповів Папуга.

— Гаразд, — жаба перевів подих. — Я…

— Але тільки правду, — застеріг Папуга. — Це твій останній шанс.

— Та добре вже, добре, — сказав жаба. — Мене звати Етельред, і я жаба без певного місця проживання.

— І ти шпигун? — уточнив Пітер.

— Угу. Тобто я радше напівшпигун, — зізнався Етельред. — Розумієте, це все винні вони, оті василіски. Я був надто маленький, щоб висиджувати їм яйця, я весь час падав із них і боляче забився. Тож я нарешті сказав Головному Василіскові, мовляв, чому б не доручити мені робити щось таке, для чого я створений?

— Шпигувати? — не повірив своїм вухам Саймон. — Але чому? З тебе ж нікудишній шпигун!

— Не смій мене так ображати! — сказав Етельред і набурмосився. — Я міг би бути неперевершеним шпигуном, але я не скінчив курс.

— Який курс? — спитав Пітер.

— Курс заочного навчання для шпигунів — ось який, — пояснив Етельред. — Я тільки встиг проштудіювати маскування та іноземні акценти, аж тут василіски наказують: «Ану, кажуть вони, мерщій жени до Кришталевих Печер і рознюхай, що там робить Г. Г.», — отак вони сказали і спровадили мене так швидко, що я навіть забув узяти невидиме чорнило.

Пенелопа вже перейнялася співчуттям до нього.

— Добре, — сказав Папуга. — Дуже добре, що ми тебе тут схопили — тепер ти поділишся з нами корисною інформацією.

— Ні, — Етельред відчайдушно потрусив головою, — нізащо я не скажу вам нічогісінько. Мій рот на замку, ось так.

Табіта видихнула два язички полум’я.

— Ну, нехай, — швиденько поступився Етельред. — Я розповім вам дещо, можливо, щось не надто важливе.

— Де вони поділи Великі Урядові Книги? — спитав Г. Г. — Цим книгам нічого не загрожує?

— О, ще б пак! — сказав Етельред. — Книги заховані у підземеллі, в надійному місці під посиленою охороною. Ой, а як ті дурні сіли в калюжу, випробовуючи заклинання! Смішно? Я мало не вмер. А як же казився Головний Василіск, коли вони перетворили двох вартових — одного на дерево, а другого на пучечок небесної моркви. Наші жаби просто по землі качалися, кажу вам.