— Тоді ми поїхали! — сказав Папуга і сів до Пенелопи на плече. — Чим швидше ми доберемось до Кришталевих Печер, тим краще.

І невеличка кавалькада єдинорогів із дітьми та спорядженням на спинах рушила до лісистих гір, які були десь за півмилі.

— Було дуже розумно з твого буку заручитися підтримкою єдинорогів, — прошепотів Папуга на вухо Пенелопі. — А ти кмітлива дівчинка!

— Але як нерозумно з їхнього боку було не підтримати нас відразу, — пошепки відповіла Пенелопа. — Зрештою, Міфологія така само їхня країна, як і ваша, то чому ж вони вам не допомогли?

— Правильно, — сказав Папуга. — Так і є. Але навіть із їхньою допомогою нам доведеться боротися що є сили, аби подолати василісків. Вони, мабуть, дуже впевнені у власній могутності, якщо ризикнули розлютити єдинорогів спробою викрасти Септімуса.

— Добре, а в Міфології часом нема інших тварин, які б могли нас підтримати? — запитав Пітер, який їхав поруч із Пенелопою, тим часом як Саймон брав ліворуч.

— Та нібито є, — відповів Папуга, — але від них мало користі. Ну, скажімо, місячні телята. Вони дуже корисні створіння, але нічим не можуть нам допомогти. Можливо, грифони приєднаються до нас, це була б добра підтримка. Дракони теж могли б нам допомогти, якби Табіта не зробила такої дурниці.

— Але що ж такого зробила Табіта? — запитав Саймон.

— Розкажу, коли прийдемо на місце, — відповів Папуга. — Нам лишилося тільки поминути оці дерева.

Вони йшли крізь зарості коркових дерев, і тут побачили довгасту, теракотово-червону скелю, а в ній — ракоподібний вхід у печеру. Коли наблизилися, побачили, що вся трава при вході в печеру випалена, а кущі почорніли і обгоріли.

— Знову ці василіски, — вибухнув гнівом Папуга. — Вони були тут і пробували дістатися до Г. Г. Гляньте лишень, як вони спалили підлісок.

— Надіюсь, вони не заподіяли містеру Джанкетберрі ніякої шкоди, — сказала Пенелопа, зі страхом згадуючи, як гарчав василіск, переслідуючи Септімуса.

— Думаю, що ні, — відповів Папуга. — Кришталеві Печери особливі. В них не можна зайти ззовні та вийти зсередини.

Як і багато іншого в Міфології, це звучало дуже дивно, й діти сказали про це Папузі.

— Розумієте, — пояснив Папуга, — коли ми знайшли їх, то це були просто звичайні печери, але Г. Г. придумав щось схоже на рідкі кристали, які можна було пускати, як мильні бульбашки, а через певний час вони твердішали. Г. Г. так пишався цим винаходом, що заповнив ним усі печери. І тому коли заходиш сюди, то ніби йдеш крізь гігантські мильні бульбашки. Вони прозорі, тож ти бачиш, куди йдеш, але потрапити всередину дуже важко, якщо не знаєш, куди звертати. Ніби в прозорому лабіринті. Тільки я і Г. Г. знаємо, як можна сюди зайти і як вийти звідси.

Тепер вони опинилися перед входом до величезної печери, й діти побачили, що вона справді має такий вигляд, ніби її наповнили великими мильними бульбашками, прозорими та ніжними, з веселковими відблисками на кожній — ніби справжні мильні бульбашки.

— А тепер, хлопці, — сказав Папуга єдинорогам, — попасіться краще тут тихенько, поки ми не покличемо вас.

Единороги дружно кивнули та пішли собі в Корковий Ліс.

— Ходімо за мною, — сказав Папуга, подлубався в шафі та видобув звідти компас.

Діти зібрали спорядження і клітку й пішли за Папугою в Кришталеві Печери.

У Пенелопи було таке відчуття, ніби вони йдуть крізь прозору хмару. Обабіч виднілися відгалуження, які здавались нескінченними, але куди б вони не звернули, скрізь, ніби в лабіринті, натикались на стіни, вкриті пінявими кристалами.

— Третій справа, другий зліва, п’ятий справа, четвертий зліва, — бурмотів дорогою Папуга та пильно вдивлявся в компас.

Кришталеві коридори освітлювало тьмяне зелене світло, й здивований Саймон запитав у Папуги, звідки воно.

— Світлячки, — пояснив Папуга. — Г. Г. віддав їм усю стелю за умови, що вони освітлюватимуть коридори. Звісно, головні відділи освітлюються грибами.

— Грибами? — перепитав Пітер.

— Так, люмінесцентні гриби дають дуже гарне світло, — сказав Папуга.

Вони вже дуже далеко заглибились у печери, й кришталеві бульбашки дедалі більшали. І за якусь мить крізь багато шарів прозорих кристалів вони побачили яскраве біле світло.

— Майже прийшли, — пробурмотів Папуга, — майже прийшли. Б’юсь об заклад, бідолашний Г. Г., йому погано тут без мене. Але тепер ми тут, і скоро розв’яжемо цю проблему.

Вони завернули за ріг й увійшли до величезної овальної кришталевої зали, освітленої купками білих люмінесцентних грибів, що звисали зі стелі. Тут було два півкруглі алькови, які теж кудись вели. У головній залі стояли довгий стіл і багато стільців зі спинками, змайстрованими зі срібного дерева, а також кілька зручних низьких диванів із яскраво гаптованими подушками. В першому півкруглому алькові стояла величезна кухонна плита, на якій кипіла безліч різноманітних баняків і каструль, а над нею висіло щось схоже на курячі стегенця, ковбаси та в’язки цибулі. В другому алькові містилася лабораторія: пальники, реторти, пробірки, товкачик і ступка, і море пляшечок із травами й мінералами різних кольорів.

Спиною до них там стояв низенький товстенький чоловічок у чорній із золотом мантії, такому само чорному з золотом капелюсі, із луком, більшим за нього, та стрілою в руках.

— Стій! — закричала проява, неоковирно розмахуючи луком і стрілою. — Стій! Ще один крок — і я запущу стрілу тобі в горло, ти, бридкий, непокірний василіску!

— О Боже, — сказав Папуга. — Він знову загубив окуляри.

— Стій! Наблизишся бодай на крок — і я пристрелю тебе! — Г. Г. знову потрусив луком.

— Г. Г.! — погукав Папуга. — Це я, Папуга!

Г. Г. озирнувся на голос, і капелюх звалився у нього з голови. На превеликий подив дітей (бо вони звикли думати, що всі чарівники високі, худі та похмурі, як чаплі), виявилося, що у Г. Г. радісне кругле обличчя, довга сива борода аж до пояса та довге сиве волосся, крізь яке, ніби рожевий гриб, світилася лисина.

— Паскудний василіску! — закричав чарівник, дико озираючись. — Як ти смієш видавати себе за Папугу? Невже ти думаєш, що я піддамся на таку нахабну імітацію?

— О Боже, — сказав Папуга, — як би я хотів, щоб він клав свої окуляри туди, де зможе їх потім знайти, або краще взагалі не знімав їх.

З цими словами Папуга перелетів через кімнату і сів до Г. Г. на плече.

— Це я, справді, це я, Папуга. Я повернувся! — сказав Папуга йому на вухо.

— Папуго, Папуго, невже це ти? — запитав чарівник тремтячим голосом, підняв велику тремтячу руку й погладив його.

— Авжеж! — відповів Папуга.

— Ох, Папуго, я такий радий, що ти повернувся, — сказав Г. Г.

— І я радий, що повернувся, — сказав Папуга.

— Ну, ну… — сказав нарешті Г. Г., потужно висякався і сів на крісло. — Де ти був, Папуго? Я все тут обнишпорив і був упевнений, що ці жахливі василіски спалили тебе.

— Це все жаби, — пояснив Папуга, — вони напали на нас серед ночі, загорнули мене разом із Дульчібеллою в грубий коричневий папір та вкинули в річку.

— Яка брутальність, яке нахабство, — Г. Г. почав нервово походжати туди-сюди. Його обличчя почервоніло від злості. Він так розхвилювався, що аж врізався в кришталеву стіну і впав. Пітер і Саймон допомогли йому стати на ноги.

— Дякую, дякую, це дуже люб’язно, — промимрив Г. Г. — І що було далі, Папуго?

— Ну, — сказав Папуга, нас винесло на якийсь берег, у зовнішній світ, і нас знайшли ці гарні діти.

— Які діти? — запитав чарівник, роззираючись довкола.

— Ті, що стоять ось тут, біля вас, — терпляче пояснив Папуга.

— О Боже, то це діти? — запитав Г. Г. — А я думав, це стільці. Як ся маєте, дітки? — запитав він і приязно помахав рукою найближчим стільцям.

— Чим швидше я знайду ваші окуляри, тим краще, — підсумував Папуга. — Але в будь-якому разі, якби не відвага і доброта цих дітей, мене б зараз тут не було.

— Тоді я перед вами в боргу, — сказав Г. Г., намагаючись потиснути руку стільцю. — Я у великому боргу перед вами.