Литмир - Электронная Библиотека

— Ось і добре, — сказала Пенелопа, не знаючи, чи гніватись, а чи радіти. — Не знала, що від мене так тхне. Але, як би там не було, він таки втік.

— Дякую, ти врятувала мені життя, — сказав єдиноріг приємним голосочком. — Ти дуже добра і дуже смілива.

— Ну, не знаю, — сказала Пенелопа, — нам просто дуже пощастило, і це головне. Але, скажи-но мені, якого лиха він тебе переслідував? І що ти тут робиш сам-один? І де твої тато і мама?

— Наш табун он там, — показав єдиноріг. — Я втік від них, бо хотів навчитися буцатись і трохи потренуватися.

— Що-що ти хотів? — перепитала Пенелопа.

— Побуцатись, — повторив єдиноріг і хитнув головою вгору-вниз, так, що його ріг зблиснув. — Рогом, розумієш? У нас щороку проводиться Великий Турнір з Буцання. Тепер я вже великий і братиму в ньому участь, а оскільки я кронпринц, то мушу здобути перемогу, розумієш?

— Кронпринц? — здивовано перепитала Пенелопа.

— Ага, — відповів малий. — Я Септімус, кронпринц єдинорогів. Мої тато і мама-король і королева.

— Тим більше ти не повинен був відбігати від своїх, — суворо сказала Пенелопа. — Подумай тільки — кронпринца єдинорогів могли захопити василіски.

— Я знаю, — промовив Септімус, і в його голосі вчувалося каяття, — але мені дуже потрібно було попрактикуватися в буцанні, а Корковий Ліс — ідеальне місце для цього, бо якщо вибрати великий корок, то ріг залишається майже неушкодженим.

— А твої мама і тато знають, що ти тут? — поцікавилася Пенелопа.

— Ні, — відповів Септімус. — Вони завжди зчиняють таку бучу!

— Але вони, певне, вже не знаходять собі місця, — сказала Пенелопа. — Чим швидше ти повернешся до них, тим краще.

— Так, — погодився Септімус, — але, будь ласка, поясни їм, що це не з моєї провини мене переслідував василіск.

— Добре, — відповіла Пенелопа. — Але чому ж він тебе переслідував?

— Він сказав, що хоче забрати мене до себе в замок, щоб василіски отримали вплив на єдинорогів, — відповів Септімус. — І він усе-таки один раз зловив мене, але я добряче буцнув його і втік. Він не ризикнув дихнути на мене вогнем, бо я був йому потрібен живий, розумієш. І це дуже добре, бо він міг спалити мою гриву і хвіст, а вони такі гарні, правда?

Пенелопа здригнулася від цих слів.

— Так, дуже гарні. Що ж, краще тобі піти зі мною до моїх друзів, а ми вже якось постараємось повернути тебе в сім’ю.

І вони пішли, щоб приєднатися до гурту.

Септімус весело вистрибував довкола Пенелопи і, здавалося, зовсім забув, якої небезпеки йому щойно вдалося уникнути. Коли вони повернулись, Пітер і Саймон не зводили з них захоплених і вражених поглядів, бо вперше в житті побачили справжнього єдинорога, та ще й почули, як ризикувала Пенелопа, щоб врятувати його від василіска.

— Слово честі, я б неодмінно всіх вас покликала, якби могла, — виправдовувалась Пенелопа, — але я не мала часу. Я повинна була робити все зразу.

— Сподіваюсь, це дурнувате створіння хоч подякувало тобі, — суворо сказав Папуга. — Такий легковажний малий не заслуговує на порятунок.

Але Септімус цього не чув. Він знайшов під кущами якусь калюжку і зачаровано милувався своїм відображенням.

— Вони всі однакові, ці єдинороги, — похмуро буркнув Папуга. — Всі як один самозакохані і марнославні. Дайте їм дзеркало чи взагалі що-небудь, у чому можна побачити своє відображення, і вони будуть милуватися собою, ніби загіпнотизовані.

— Але він ще дитина, — сказала Пенелопа. — І, мусиш визнати, він справді дуже гарний.

— Вони всі такі, — сказав Папуга. — Особливо його тато і мама. Гаразд, думаю, нам пора в дорогу, та ще й треба повернути цього шибеника в лоно сім’ї.

І вони рушили вперед, а Септімус усе вибрикував довкола них.

— Як думаєш, Пенелопо, мені краще тримати ріг так чи отак — як гарніше? — усоте запитав він.

— Якщо ти не замовкнеш, — розлютився Папуга, — то я візьму в Пенелопи ножиці та обстрижу тобі хвоста й гриву.

Ця жахлива погроза справила бажаний вплив на Септімуса, він зробився дуже слухняний і навіть запитав Пенелопу, чи можна йому щось понести.

Їхній шлях пролягав між величезними блакитними кущами, аж раптом щось загриміло й земля затремтіла в них під ногами.

Перш ніж хтось устиг поворухнутись, табун лавандових і білих єдинорогів, проламуючись крізь кущі, протупотів копитами і раптово спинився за п’ять футів від наших мандрівників, так що діти опинилися всередині частоколу з гострих золотих рогів, загрозливо націлених на них.

— Агов! Тихше! — закричав Папуга. — Спиніться! Що це за дурниці? Це ж ми!

Тісне коло єдинорогів розступилося, і з-поміж них вийшов дуже великий єдиноріг прекрасного, глибокого лавандового кольору, із хвостом і гривою, ніби з медового бурштину, а його закручений ріг сяяв, як новісінька золота монета. Було зрозуміло, що це і є Король єдинорогів, а той стрункий білий єдиноріг із золотим хвостом і гривою, що стояв за ним, — це Королева.

— Жартуєш, Папуго, це що — ти? — здивовано запитав Король.

— Звичайно, це я, а ти що думав? — запитав Папуга.

— Нам сказали, що коли василіски захопили владу, ти втік із країни, — сказав король.

— Що?! — обурився Папуга. — Я? Тобто я втік з країни?

— Ну, це, звичайно, на тебе не схоже, — провадив єдиноріг, — але сам Г. Г. зізнався, що ти зник і не залишив навіть прощальної записки, а василіски сказали, що ти втік.

— Я їм покажу «втік», як тільки повернуся до влади, — грізно гукнув Папуга.

— Так, — підхопив Пітер, — аякже, втік. Ми їм завдамо жару, Папуго, не турбуйся.

— Це василіскам ще доведеться втікати, коли ми їх вгамуємо, — докинув Саймон. — Вони ж такі тупі, що одного вже обдурила навіть моя сестричка.

— Агов, — обурилася Пенелопа, — що значить «навіть моя сестричка»?

— Я не те мав на увазі, я не хотів тебе образити, — поквапливо виправдовувався Саймон. — Я мав на увазі, що це доводить, наскільки василіски тупі та як легко їх можна обдурити.

— Пенелопа врятувала мене від василіска, — сказав Септімус і почав розповідати (з деякими перебільшеннями), як вона це зробила.

— Усі ми, єдинороги, в боргу перед тобою, — сказав Король, і очі його заблищали. — Віднині кожен єдиноріг у країні Міфології до твоїх послуг. Тільки попроси, і ми зробимо все, щоб виконати твоє бажання. А поки що ці четверо моїх слуг до ваших послуг — по одному на кожного з вас, щоб їхати верхи, та ще один для Папуги і спорядження.

— Красно дякую, ваша величносте, — сказала Пенелопа. — Ви дуже щедрі. Сподіваюся, мені можна попросити вас про маленьку послугу?

— Говори, — промовив єдиноріг. — Якщо тільки буду в змозі, то я виконаю будь-яке твоє бажання.

— Тоді чи не погодились би ви разом зі своїми підлеглими приєднатися до нас із Папугою, Саймоном і Пітером, щоб спільними силами перемогти цих невихованих і небезпечних василісків? — запитала вона.

— Узагалі-то, ми, єдинороги, тримаємся окремо, у своєму колі, — сказав Король. — Ми не втручаємося в чужі справи. Але якщо ти цього бажаєш і оскільки василіск намагався викрасти мого сина, я, таким чином, урочисто заявляю, що всі єдинороги в Міфології, зі мною включно, служитимуть вам, аж поки ми не переможемо василісків.

— Красно дякую, — сказала Пенелопа, — я дуже, дуже, дуже вам вдячна.

— Оце штука! — вигукнув Папуга. — Оце удача! Разом ми зможемо підкорити і знищити цих вогнедиших, нікчемних і неслухняних василісків.

Діти поклали своє спорядження і клітку Папуги на широку спину єдинорога та осідлали інших трьох.

— Пам’ятайте, — сказав Король, — коли ми будем вам потрібні, пришліть нам повідомлення, і ми відразу прибудемо. Півтори сотні гострих рогів у вашому розпорядженні.

— Дякую, ваша величносте, — сказала Пенелопа.

— Ми зв’яжемося з вами, щойно розробимо з Г. Г. план операції, — пообіцяв Папуга. — А тепер, будь ласка, скажи своїм підлеглим, щоб ні пари з уст про те, що ви нас бачили. Знаєте, несподіванка — це половина успіху.

— Жоден єдиноріг про це не розкаже, — запевнив його Король.

13
{"b":"562248","o":1}