— Не можу в гості з порожніми руками. Давай домашню розігріємо.

— Останній аргумент королів? Мені стане незручно, я розтану і погоджуся. Адзуськи! Проте… Я оце з тобою змагався в риториці, а сам думав, що і як. Ти, може, і параметри сцени привіз?

Петриченко-Чорний не повірив почутому.

— Стасе, невже?

— Вже, вже. Я подумаю. Завтра підемо до майстерні, там у мене всіляка хрінотінь. Може, щось тобі сподобається. А як ні — Чапай думати буде.

Олександр не втримався і обняв Стаса.

— Та кинь ці ніжності. Все-таки провінція на тебе згубно діє. Король Лір, підтекст, маршальський жезл… Відразу б виставив хабара — і амінь цій справі!

Прогон почався, як здалося Олександру Івановичу, впівноги, і він зупинив його, мало не зірвавшися на крик. Опанував себе, попросив вибачення у акторів, зокрема у Салунського, але свого невдоволення не приховував.

— Якщо ви думаєте, що ввечері на вас зійде святе натхнення і вода перетвориться на вино, то помиляєтесь. Зберіться, ми ж усе робили на совість. Вільне дихання і вільний рух. Усе.

Петриченко придивлявся, ніби вперше, до акторів, прислухався до реплік, а потім, раптово, ніби вимкнув слух, подумав: все, нічого вже не змінити, не підправити. Він вбирав поглядом усю сцену, намагався поставити себе на місце глядача, перед яким відкриється незвична декорація, придумана Петровським завиграшки на другий день після їхньої пиятики в Москві.

Стас показав Олександру Івановичу у майстерні, куди добиралося таксі, десятки макетів, здійснених і залишених поза реальною сценою, що їх можна було б так чи так прилаштувати до «Короля Ліра», ескізи-фантазії й ескізм-імпровізації — вони могли слугувати тлом і для п'єси з сімнадцятого століття, байдуже, англійської чи іспанської, і для якоїсь філософської фантасмагорії, і для авангардної п'єси-експерименту.

— Ти міг би мені сказати, чого сам хочеш? Буде костюмно-нафталінне середньовіччя з замками, алебардами, списами і мечами чи щось інше? Сучасніше, чорт би її забрав, цю сучасність, цей довбаний авангард із трьох пальців… Я ніби добре знаю історію театру — а от життя п'єс, таких, як оця твоя — не дуже. Пам'ятаю тільки, що й Шекспіра ставили і грали у сукнах, без декорацій…

— Алек Гіннес — був такий геніальний англієць — у театрі «Олд Вік» взагалі грав Гамлета «ан фрак». У звичайній світській трійці, темному костюмчику, у сорочці з краваткою. Я хотів був так ставити «Ліра», але ніхто б не зрозумів. Гамлет — то інше…

Довго вони тоді перебирали варіанти — аж до класичних декорацій. Це не викликало ентузіазму ні в Петриченка, ні у Стаса. На якомусь витку їхніх перемовин навіть виник варіант, що спершу видався перспективним: незмінний задник сцени мав являти собою стилізовані, але впізнавальні фрагменти будинків, де містилися основні державні інституції України, а перед ним одним світлом вирвані з півтемряви групи акторів мали розігрувати епізоди. Спершу ця ідея викликала ентузіазм у не до кінця після вчорашнього свіжих головах Стаса й Олександра, але потім і той, і той відмовилися від цього прямолінійного ходу: надто вже запахло студентським капусником або чимось іншим із такою ж стилістикою.

Нарешті Стас запитав:

— Ти ж знаєш, як ставилися за Шекспіра п'єси? Що там було і як?

— А навіщо тобі?

— У «Глобусі»? Там ставили «Ліра»?

— Так. Дивуєш мене ерудицією, слово честі. Власне, вперше ставили не в театрі, а перед королем в Уайтхолі. Не думаю, що там були якісь декорації, у резиденції короля. Та й у «Глобусі» — навряд.

— Ну от, Наполеоне, давай зробимо так… «Глобус» — я ж пам'ятаю, що це таке було, нафаршировано нас у студентстві і античним театром, і середньовічним, чим нас тільки не напхано… То давай зробимо так: я розріжу «Глобус» навпіл, як ото кавун. Буде на заднику розрізаний «Глобус» з галереєю, пів-яйця підмостків — щоб аж виступали за оркестрову яму, І будуть твої актори у скромних строях тієї пори діяти, як їм і належить. А глядачі в залі будуть, як і в лондонському середньовіччі, спостерігаючи все, що відбувається, «а натюрель», як кажуть французи. Скільки картин у п'єсі?

— Багато. Два з половиною десятка. Але багато схожих за місцем дії.

— Так… А місця дії ми позначимо у стилі модерн, хай би йому жаба цицьки дала.

— Як?

— Ну, я думаю приблизно так… Якщо діється в королівському палаці — є там таке? — згори спуститься над тим місцем, яко інопланетний корабель, корона. Як тобі?

— А як ти, приміром, означиш степ, курінь чи військовий табір?

— Подумаю. Вирішу. Я вже бачу, Наполеоне, тебе із жезлом маршала!

— Кинь, Стас, набридло. Дай подумати.

— Думати нічого. Треба робити. Сцена там у тебе сучасна, механізована, електрифікована чи ще з часів дореволюційних живе, як з глини зліплена?

— Пристойна сцена, гріх гудити.

— Ну, все. Можеш їхати, а я озвуся, як зроблю. І макет, і ескіз — як належить. До речі, ти знаєш, скільки мої скромні послуги коштують? Потягне твій бюджет?

Стас сказав це ніби між іншим, а Олександру Івановичу на хвилинку стало зле. Він знав про московські гонорари, але сподівався, що Петровський зглянеться, назве більш-менш прийнятну цифру.

— Скільки хочеш?

У голосі Петриченка не було особливого ентузіазму.

Стас зиркнув веселим оком:

— Та не бійся. Не збанкрутуєш…

І засміявся, як Шаляпін у партії Мефістофеля.

Олександр Іванович дивився на сцену, простір якої був заповнений сміливою декорацією Петровського, до якої швидко призвичаїлися актори і вся театральна команда. До свого основного задуму Стас, покопавшися в джерелах, додав ще галерею у глибині сцени, де, як колись у «Глобусі», гралося кілька сцен. Партитура світла і звук тривожили Олександра Івановича від самого початку роботи, він кілька разів давав прочухана освітлювачам і робітникам сцени, аж поки директор театру не знайшов іншого шляху до їхнього сумління: пообіцяв ящик горілки після прем'єри.

Трохи віддалік від Петриченка сидів, поклавши нога на ногу, Стас Петровський. Він приїхав з Москви вчора, хотів зупинитися в готелі, але Олександр Іванович умовив його не робити дурниць і забрав до себе додому.

Тамара наготувала парадну вечерю. Олександр побоювався, що гість віддасть перевагу не наїдкам, а дечому посутнішому, але Стає поводився як джентльмен: сипав компліменти господині і причащався інтелігентно.

Робота постановочної частини Стасу сподобалась.

— Чесно кажучи, Сашо, я боявся, що без мене витворять місцеві богомази щось убоге. Аж ні! Абсолютно пристойно. Зберегли колорит. Спрацювали на совість.

Тепер він стежив за акторською грою. Інколи на його обличчі з'являлася гримаса нерозуміння: Петровський добряче забув материну мову і силкувався зрозуміти репліки і монологи. Петриченко-Чорний запросив на прем'єру відомого московського критика, частого гостя телевізійних студій, і кількох київських критиків. Москвич приїздив удень, зустріти його і поселити в готелі мав директор театру, а кияни прибули ще позавчора, ними опікувалася обласна дама — культуртрегер, вона наготувала розмаїту програму, яку гості наполовину поламали, бо не хотіли бути «під ковпаком» місцевої гостинності.

Тепер, намагаючись спостерігати за сценою, ніби вперше бачить це дійство і не поклав на роботу над безліччю деталей і проблем майже рік, аби його задум (завжди нездійсненна у чистоті і повноті річ, він це знав) дійшов до професійних критиків і, можливо, й до глядачів, Петриченко-Чорний знаходив у розлогому дійстві то свій, то акторський ґандж, але вже не мав ні часу, ні сили, аби втрутитися у події на сцені і спробувати щось змінити. Не вперше він почувався так, ніби стрімка течія раптом підхопила човен, що ним він тільки-но спокійно кермував, і всі його зусилля, гарячкові удари весел не могли доправити того човна до рятівного берега — його крутило, розвертало кормою вперед, розгойдувало, несло, і єдина надія була, що течія зрештою змилостивиться і не розтрощить вутлу шкаралупку об підводне каміння.