Весь день я з ним мотався — на завод машинобудування, дві години під прохідною простояв, сто знайомих зустрів, поки він там розгулював по цехах чи деінде, далі — на хлібозавод, на елеватор, на м'ясокомбінат. Темно вже, я й кажу: «Вечеряти пора, пане канадець. Запрошую до себе додому. Ви ж голодні, мабуть?» — «Трохи є», — каже.

Ну, Варя всякого на стіл, у неї якраз холодець був фірмений — словом, нагодували чоловіка, ще й чаркою я пригостив. Випив одну, другу, похвалив місцевий лікеро-горілчаний, вони тоді горобинову випустили, пристойну горілку. Я не пив — треба ж його доправити на ніч. Повечеряли, я й питаю: «Вам у який готель треба? «Інтурист»? — «Можна й туди, — каже він. — Подивимось, що за «Інтурист» тут у вас».

Їдемо вже поночі. Зупинився я на перехресті на червоне світло, а ззаду якийсь шумахер мені сигналить: мовляв, звертай направо, дорога вільна. Я про себе пару слів на його адресу сказав і рушив, як положено, на зелене око. їжджу я, ви знаєте, Ніно, трохи швидше, аніж черепаха, то цей гонщик не встиг мене обійти до наступного перехрестя, а там знову червоне світло, і знову сигналить любитель перегонів. Тут я не витримав. Вийшов, підійшов до його гнилої «тойоти», відчинив дверцята, а там жевжик сидить у дірявих джинсах і шкірянці на голе тіло. Я його з-за керма витягнув, підняв над асфальтом і оті слова, що вголос не казав при своєму пасажирі, озвучив. І правила нагадав. І дещо інше. Не завважив, що мій пасажир вийшов з машини, все бачить і чує і регоче, як дитина в цирку. Ми поїхали, дивлюсь — шмаркача за нами немає. Де подівсь — невідомо. Чи задній хід дав, чи завіявсь у протилежний бік, аби комусь іншому голову морочити. Зупинилися ми на тому ж місці, де й сідав мій «іноземець». Подивився він на мене, витяг гроші і каже: «Беріть, скільки я наїздив. Кілометраж, бензин — усе врахуйте». А я візьми й скажи: «Як ви отак щодня будете гасати, то скоро без штанів залишитесь. Будемо по-іншому рахувати. За день я, коли є клієнт, двісті п'ятдесят заробляю. Оце й ціна». Він пильно так придивився до мене і каже: «В національній валюті чи зеленими?» А я ніколи не пасував, ні перед ким, то й кажу «Аби не російськими рублями, а так усе годиться». Він засміявся нарешті, заплатив і питає: «А на роботу ви б пішли?» — «Ким?» — питаю. «Водієм. До мене». Отут усе на свої місця і стало. Я подумав-подумав і потелефонував цьому «іноземцеві». І не шкодую. Достойний чоловік. І скажу вам, Ніно Андріївно, по секрету: жінок до нього я не возив. Жодної.

Після тієї давньої розмови Ніна впевнилася, що не має ворога в особі Володимира Миколайовича, навіть більше, почувалася вдячною йому за майже батьківське ставлення до себе. Справжнього батьківства вона змалку не знала. Доля її сім'ї таки до кінця і не була їй відома, а те, що розповіла згодом тітка, на яку впали клопоти про маленьку Ніну, та й усі подальші, серйозніші турботи, скидалося на історію про нещасну любов, зраду, страждання і передчасну смерть — чисто тобі шекспірівські пристрасті. Тітонька й сама достеменно не знала, що приключилося молодому подружжю, чому після народження доньки її сестра раптом лишилася сама і змушена була просити допомоги. Коли Нінина мати застудилася, почала кашляти, ніби сухотна, але бігала на роботу аж доти, поки не забрала її до лікарні «швидка», тітка розривалася між малою племінницею і недужою сестрою. Там, у лікарні, Нінина мати розповіла сестрі або правду, або вигадану нею причину розриву з чоловіком: той вирішив, що дочка не від нього. Справді було так чи ревнощі були безпідставні, тітка так до кінця не з'ясувала, бо сестра, схоже, марила, а невдовзі пішла з життя.

Про все це Ніна дізналася вже дорослою, коли була студенткою театрального інституту. Історія ця видалася їй неймовірною, ніби недолуга мелодрама. Вона й раніше не намагалася з'ясувати, хто її батько і де він нині, а після тітчиної оповіді не те щоб засуджувала матір за легковажність — вирішила викинути з голови всю цю історію, все одно нічого не зміниш і не виправиш. Одначе карб на душі залишився, і Ніні інколи здавалося, що нез'ясована таємниця власного народження якимось дивним чином вплинула на вибір нею професії і допомагала перевтілюватись у сценічних героїнь, особливо якщо їм за п'єсою було накинуто трагічну долю.

Зупинивши машину за квартал від дому, Ніна пішла дворами, аби не зустріти на вулиці когось із сусідок — мало хто міг вийти ранньої пори по молоко чи хліб. Пощастило їй і у ліфті, і на поверсі — не зустрівши нікого, вона швиденько відчинила двері і з полегшенням прикрила їх за собою. Замок тоненько клацнув. Ніні здалося, що то телефон, вона швиденько підійшла до нього. Тиша. Вона натиснула кнопку і вислухала повідомлення про дзвінки. Двічі телефонував чоловік зі столиці — о восьмій і о десятій вечора, і разів кілька, аж до півночі, Олег. Чоловік був не певен, що приїде сьогодні, пам'ятав, що в неї прем'єра, бажав удачі і сподівався все-таки встигнути на спектакль — якщо начальство відпустить його душу на волю.

Олег, як завжди, не називаючись, просив перетелефонувати до дирекції театру — це був такий нехитрий пароль. Доволі смішно звучало це прохання на початку першої ночі, і Ніна стерла всі повідомлення.

Все. Геть усе. Тепер вона — Корнелія.

Поставити «Короля Ліра» Петриченко-Чорний мріяв здавна, ще коли працював у Харкові, але не випадало. І головний, Тимур Бреза, і актори були «за», і відділ культури не мав заперечень, але якийсь столоначальник переконав міністра, що Шекспір нині не на часі, є репертуар, більш співзвучний дневі і добі, й ідею було надовго поховано.

Олександр Іванович добре розумів, у якого воза впрягається, почавши роботу над «Ліром». Йому було ясно, що просто вивести на сцену, оздоблену декораціями палаців, військових табориськ і жебрацьких халуп акторів у вбраннях британської і французької знаті, у лахмітті знедолених і примусити їх виголошувати монологи, вести діалоги — провальна затія.

Свого часу, починаючи шлях режисера, він був захворів Шекспіром, перечитав десятки книг апологетів і критиків англійського генія мало не з вісімнадцятого століття.

Та коли дійшло до діла, всі ті знання, текстологічні дослідження, підходи оракулів режисерського мистецтва до матеріалу — від романтичного до реалістичного — виявилися лише зайвим вантажем. Так само нічого не давали захоплені відгуки про гру у «Лірі» Едмунда Кіна-старшого чи значно ближчого у часі Міхоелса — Олександр Іванович мав на роль короля всього лише Михайла Салунського, нехай і народного артиста, але не Юрі Ярвета. Одначе ніщо не зупиняло Петриченка-Чорного, це був якийсь напад творчого безумства. Він поклав собі створити на сцені далеко не першокласного театру з не ідеальною трупою виставу, з якою сміливо можна було б поїхати а хоч би й на шекспірівський фестиваль, спектакль, який помітила б театральна критика вищого польоту.

Тамару він посвятив у свій задум ще тоді, коли вона переїхала до нього з Харкова. Третьякова не була в захваті від ідеї чоловіка.

— З тебе не сміятимуться?

— Хто?

— А хоч би колеги. «Король Лір» — у цьому театрі?

— Побачимо, — спохмурнів чоловік.

Олександра Івановича навряд би хто назвав ідеалістом-романтиком, таким собі гоголівським Маніловим. Починаючи роботу, він відшукав у Москві знайомого ще з давніх часів художника, котрий зажив у російській столиці слави мало не генія, і попросив його подумати над «Ліром» для його маленького у масштабі всесвіту, але амбітного театру. Петриченко чекав на згоду Стаса Петровського не тільки тому, що знав: Стас не відбудеться халтурою, придумає щось неординарне, а й через те, що рішення художника дасть йому ключ до постановки. Він працював зі Стасом раніше і знав, на що сподівається.

Проте час ішов, а від Стаса не чути було нічого. На дзвінки не відповідає, на листи не реагує. Петриченко не витримав і подався до Москви, аби поставити крапку над «і»: розраховувати на Стаса чи шукати когось іншого. Заодно хотів переглянути в кіноархіві, у Стовпах, фільм Козинцева «Король Лір» з Ярветом у головній ролі, а як гаманець витримає, то й замовити копію. Нехай би його актори подивилися, що і як уміли їхні попередники.