Шекспір осідлав якийсь ящик, витер піт з чола — на ньому вгадувалися тоненькі ниточки зморщок. Публіка давно пішла з театру, дерев'яний «Глобус» нагадував величезну стайню. Невдовзі мало посутеніти, а поки що зір Олександра Івановича, отой пильний, всепроникний зір, що його людина набуває лише уві сні, намацував дві порожні галереї супроти сцени, що приліпилися до високої стіни, наче низка ластів'яних гнізд.

Обличчя Шекспіра було точнісінько таким, як на чандоському портреті пензля Річарда Бьорбеджа — молодим, чистим, пещеним навіть, темне волосся було прикрите світлою перукою, недбало зсунутою набакир. Тільки — оті ниточки майбутніх зморщок. Крупно завинуті буклі кумедно підстрибували, коли Шекспір нахилявся, аби звільнити стопи від важкого взуття, а потім розминав намозолені пальці.

Він сидів на просценіумі, майже посередині зали, обличчям до балкона, що нависав над коном. Балкон теж був порожній. Колеги Шекспіра давно, вочевидь, розійшлися — хто пішов до сім'ї хто до коханки, хто — в найближчий генделик, аби промочити горло свіжим елем.

Уві сні Олександр Іванович питав себе: чому Шекспір сидить просто неба, ніби дограє подумки якусь химерну роль? Невже йому нікуди піти після тригодинної вистави? Аж раптом під балконом, де під час дії товклися, як і на сцені, актори, створюючи відповідне до подій у виставі тло, відчинилися невеличкі дверцята і звідти вийшов невисокий чоловічок, обличчя якого Петриченко-Чорний не міг побачити: було затулене маскою. Чоловік був у темному костюмі і жилетці; нижче машкари, що її невідома особа тримала на паличці, вгадувався широкий вузол темної краватки у комірці світлої сорочки.

Щось невловно знайоме було у поставі незнайомця. Олександр Іванович надсилу напружував зір, ніби сон надав йому можливість побачити обличчя цієї людини крізь маску. Даремно. Дивно лише було наприкінці шістнадцятого століття, куди закинув Петриченка сон, побачити людину, вдягнену за модою початку минулого двадцятого.

Незнайомець трохи пововтузився з якоюсь річчю, що її намагався просунути в отвір дверей під балконом. Нарешті це йому вдалося, і він попрямував до Шекспіра, тягнучи за собою сплетену з лози канапу з високою спинкою.

Олександру Івановичу здалося, що знає цю канапу, бачив її не раз, що вона і незнайомий чоловік складають якусь єдність, та закони сну не давали йому можливості згадати, яку саме. Тим часом чоловік доволік своє майно до ящика, на якому й досі сидів Шекспір, розтираючи натруджені стопи, поставив канапу і розташувався візаві драматурга.

Тепер Петриченко-Чорний, побачивши лису потилицю чоловіка, зрозумів, нарешті, хто це, але не повірив собі. Він знав, що спить, що все це — маячня, марення, та сон був навдивовижу реальним. Опиратися сновидінню не було жодної змоги — і прокинутись не було сили.

Вмостившись на плетеній канапі, чоловік поклав руку на бильце. Кволе лондонське сонце поцілувало його маківку, і знайомий незнайомець звернувся англійською до Шекспіра.

Петриченко-Чорний, одначе, ніби досконалий синхронний переклад, почув знайому з кінофільмів трохи гаркаву російську і тепер уже не мав жодного сумніву: Ленін!

Сон, від самого початку неймовірний, ставав фантасмагорією.

— Здрастуйте, батечко!

Олександр Іванович бачив, як у такт словам Ілліча брижилася шкіра на його потилиці.

Шекспір звів очі на прибульця.

— З ким маю честь?

— Ленін. Ульянов-Ленін, пане Шекспір. Ви мене не знаєте, звісна річ, а я захоплююся вами як драматургом, поетом. Я з Росії, з вашого дозволу.

Шекспір дивився на несподіваного гостя, не знаючи, певне, як йому повестися.

— Росія? Де це?

— Далеко. На сході. Не переймайтеся, батечку. Ви у нас ніколи не бували і не будете, а я в Лондоні бував. Бібліотека Британського музею — справжня радкіш!

— Бібліотека? — Шекспір поправив перуку і заходився взуватися.

— Ну, ясна річ, її було відкрито вже після того, як ви… Як би це сказати… Ну, словом, уже після вас.

Ленін коротко засміявся, і тіні ніяковості не промайнуло в його інтонації.

— Всі ми, на жаль, тлінні, пане Шекспір. І я так само Хоча моє прізвище вам нічого не говорить — з цілком очевидної причини, — мушу сказати без удаваної скромності, що двадцяте століття піднесло моє ім'я над усім світом.

Шекспір глянув на візаві з недовірою. Було таке враження, що драматург засумнівався у здоровому глузді гостя.

— Як це — над світом?

Ленін тепер сміявся голосно, розкотисто, як це робили актори у старих кінофільмах, коли режисери загадували їм показати не тільки сталеву роль вождя революції, але й милі Його людські риси.

— Чи ж вам, пане Шекспір, знавцеві потаємних пружин, що керують людськими пристрастями й діяннями, не знати величі й ницості наших прагнень?

Ілліч підвівся з канапи, і Олександр Іванович побачив його профіль, мало схожий на плакатний, що ними нещодавно повнилась покійна нині доба всеможних ідей марксизму-ленінізму.

— Не знаю, про що ви, добродію» Я скромний актор і драматург королівського театру, переписую давні п'єси наново, щось своє теж пишу і не претендую на оте ваше «понад світом».

Ленін помахав пальцем у повітрі на знак заперечення.

— Ваше ім'я, пане Шекспір, означає для людства значно більше, аніж моє. Просто ви цього не знаєте, нас розділяють століття… Втім, я теж не знаю, що там і як після мене… Щоправда, мені вже після… ну, потім, переловиш, що я й досі живіший од усіх живих. Ох, ці поети!

Ілліч усміхнувся, але швидко той усміх згас.

Шекспір, здавалося, і досі не міг збагнути, кого оце винесло на авансцену «Глобуса». Краще б він з усіма колегами пішов до пивниці. Або сів би вдома за останній акт п'єси.

Олександр Іванович настільки поринув у реальність макабричного сну, що його анітрохи не здивувало, в який спосіб потаємне Шекспірове бажання стало йому відоме.

Тим часом Шекспір підвівся з ящика, що на ньому досі сидів верхи, стягнув з голови перуку. З усього було видно: дивна розмова з невідомим стала йому чи обтяжлива, чи нецікава.

— Не Йдіть, пане Шекспір, — Ленін торкнув плече співрозмовника. — Ми з вами оце зустрілися уві сні якогось провінційного режисера, він може прокинутись будь-якої миті» тож не гаймо часу. Сідайте.

Ленін показав рукою на плетене сідало. Шекспір стенув плечима і присів. Канапа рипнула.

Олександр Іванович обурився, почувши, то його названо провінційним, хотів сказати їм обом, що він заслужений артист, що документи подано на народного, але не встиг, бо заговорив Ленін.

— Хочу вам сказати, пане Шекспір: ви здобудете всесвітню славу, ваші п'єси ставитимуть віки й віки, одначе дехто засумнівається у вашому існуванні й авторстві.

— Дивні речі ви кажете, пане… Даруйте, забув ваше ім'я.

— Ленін. Ленін Володимир Ілліч. Можна просто — Ілліч. Уявляєте, заздрісники приписуватимуть авторство ваших п’єс графам і лордам, серу Френсісу Бекону, навіть вашому п'яничці й бешкетнику Крістоферу Марло.

— Ви це серйозно?

— Абсолютно. Але все стане на свої місця, і ніхто вже не сумніватиметься, що Шекспір — справді Шекспір. Зі мною теж таке було: мовляв, учень Плеханова, повторює зади Маркса, революцію зробив, аби помститися за брата…

— Справді? Ви це зробили? Це сюжет і неабиякий. Тільки… Революція — що це таке?

— Зміна влади. Кардинальна. Приміром: був у вас король, а прийшло народовладдя. Народ править країною.

Шекспір криво усміхнувся:

— Уявляю цей бедлам.

— Зате — свобода, рівність, демократія. Куховарка бере участь в управлінні державою. Як вам таке?