Петриненку-Чорному зробили копію диска, він власноручно привіз її до Києва і простежив, аби міністерська пошта спрацювала без затримок.

У міністерстві на Олександра Івановича дивилися як на представника позаземної цивілізації, його запросив міністр, вітав з міжнародним успіхом, та в інтонації чиновника відчувалися подив і нерозуміння — як усе це могло відбутися без участі його відомства?

Поволі хвиля піднесення вляглася, театр почав сезон, усе пішло своїм звичним порядком, і привид маршальського жезла, що був виник знову в уяві Петриченка, почав розчинятися у просторі і поволі зникати.

Однак ненадовго. Минаючи міністерство, посольство в Лондоні надіслало на адресу театру офіційне запрошення Щекспїрївського товариства режисерові Петриченку-Чорному з дружиною, якщо він одружений, відвідати Лондон і Стретфорд-на-Ейвоні для переговорів про можливу участь театру в щорічному квітневому Шекспірівському фестивалі. У запрошенні, крім офіційного тексту, були схвальні, хоча й стримані, оцінки побаченого відеоматеріалу і прохання повідомити, коли саме шановний режисер планує прибути в Лондон. Витрати брала на себе англійська сторона.

Подія, що не кажи, була екстраординарна. Петриченко лише раз, і то давно, виїздив за кордон на гастролі, тоді з паспортами і валютою сушили собі голови інші, і йому довелося самотужки пройти Крим і Рим чиновницько-дипломатичних шлюзів, аби нарешті одержати паспорти, візи й квитки на літак Київ — Лондон.

В Лондоні подружжя зустрів представник Шекспірівського товариства і молодий клерк з нашого посольства, який володів англійською значно краще, ніж українською.

Два дні в Лондоні і два дні у Стретфорді проминули зі швидкістю короткого денного сну, коли за півтори години людині може привидітися карколомний калейдоскоп подій — то прозорих і цілком пояснимих, то фантасмагоричних, загадкових, аж ніяк не пов'язаних з реальністю.

Англійське провінційне містечко, вп'ятеро менше, аніж те, де вони з Тамарою жили й працювали, можливо, і не справило 6 на них особливого враження, аби не дім і вбога кімната в ньому, де народився Шекспір, аби не церква Святої Трійці, місце його довічного спочину, розфарбований надгробок з пам'ятником, над яким скульптор вмостив череп і двох янголяток, Шекспірівський театр-музей, перед яким вдячні співгромадяни спорудили памятник землякові аж чеоез іта з половиною століття після його смерті.

Якби не до краю нав'язливий перекладач, Олександр Іванович міг би вважати цю поїздку подарунком долі Тамара теж не могла приховати піднесеного настрою.

Англійські колеги запрошували театр на Шекспірівський фестиваль — повне забезпечення, окрім квитків на береги туманного Альбіону з України. Виник навіть компромісний варіант: одна дія з «Ліра», де акторів небагато. Так, казали вони, у сімнадцятому сторіччі, за часів королеви Елізабет, чинили мандрівні театри, не маючи можливості представляти публіці всю п'єсу.

Прикро було Олександру Івановичу, він ховався за приязною усмішкою, обіцяв після узгодження всіх деталей повідомити формат майбутнього візиту, а сам бачив пісні обличчя міністерських чиновників, загодя чув посилання на суворий бюджет.

Вночі у лондонському готелі, вже перед поверненням, Тамара сказала:

— Може, скажу щось не те, але, Сашо, може, звернешся до Ємченка? Все-таки адміністрація президента. Престиж України… Чи… Попроси Ніну Пальченко.

— Ніну? Чому?

— У неї, здається, роман з нашим колишнім губернатором…

Шекспір стояв перед своїм розфарбованим погруддям у церкві Святої Трійці. На ньому був одяг звичайного стретфордського міщанина двадцять першого століття. Ніхто з велелюддя не звертав жодної уваги на скромну фігуру якоїсь людини, очевидно, приїжджої. Ще один шанувальник їхнього уславленого земляка прийшов на поклон.

Але Петриченко знав, не тільки знав — був абсолютно певен, що бачить саме Шекспіра. Тільки чому він у сучасному вбранні і перед своїм надгробком?

Олександр Іванович не усвідомлював, що це лише сон — все було опукло, фізично відчутно, так само, як плече Тамари, поціловане на ніч.

Він бачив обличчя Шекспіра у профіль, воно було не таким, як оте, портретне, у давньому забутому сні, коли з драматургом розмовляв вождь світового пролетаріату.

Шекспір стояв непорушно, стояв і Петриченко, і йому здавалося, що він розуміє англійську, що нею півголосом — бо церква — розмовляли люди.

Колись, сто літ тому, коли Олександр Іванович — тоді не часто до нього звертались по батькові — шукав місця під сонцем у Москві і репетирував п'єсу, персонажі якої жили ніби уві сні, консультантом був покликаний доктор наук, психолог, дослідник підсвідомості, автор книг про сновидіння і їхню природу. Доктор був цікавою людиною, прекрасним оповідачем, від нього Петриченко дізнався чимало корисного для роботи над спектаклем. Тоді ризиковано було пояснювати що завгодно, не спираючись на всесильний матеріалізм, а ще на відоме вчення, єдино правильне, єдино істинне, однак учений не схильний був клеїти дурня і говорив про таємничі і непояснимі складові, причини і наслідки сновидінь з очевидною повагою до видатних психологів і психоневрологія зарубіжжя, колишніх і сучасних, а ще припускав втручання у вищу нервову діяльність людини сил, не підвладних матеріалістичному тлумаченню.

— Ви вірите в Бога? — спитав тодішній Олександр.

— Я припускаю його існування, — відповів доктор наук.

— Ви вірите в Бога? — спитав Шекспір, раптом повернувши обличчя у бік Олександра Івановича.

— In God І trust, — відповів англійською Петриченко. — Але чому ви…

Він геть не здивувався, що вільно розмовляє чужою мовою, та ще й пригадав слова, написані на доларовому папірці.

— Чому я дивлюся на власну могилу? Уві сні все можливе, чи не так?

Петриченко нахилив голову на знак згоди, бо не мав слів для хоча б якоїсь відповіді.

— Знаєте, трохи дивно. Чого тільки не наслухався у Лондоні свого часу — і такий я, і сякий. Перешивав чуже лахміття на пристойне вбрання. Тобто, перелицьовував старі п'єси на новий лад. 1 ось маєш — пам'ятник, меморіальний театр у рідному Стретфорді.

— Ви геній, мілорде. Це визнав світ. Ви маршал cepед драматургів. У вас маршальський жезл.

Киньте, який з мене мілорд. Син свого батька. Звичайного громадянина. Маршал? Не смішіть. Геній? Що ще таке?

— Це той, кому ставлять пам'ятники. Хто живе і після.

— Після смерті? Ніхто після неї не живе.

— Живуть йото справи, твори, люди їх не забувають.

— Отже, я, по-вашому, і досі живий?

— Ми ж з вами розмовляємо.

Шекспір усміхнувся.

— О, ці сни… Сни літньої ночі…

— Нині осінь, пане Шекспір.

— Байдуже. Мені однаково. Ходімте, добродію.

Вони пішли вулицею міста. Ніхто з перехожих не звертав уваги ні на Шекспіра, ні на Олександра Івановича.

— До речі, — озвався драматург, — з ким маю честь?

— Я працюю в театрі.

— О, радий чути, колего. В якому? «Глобус» згорів. У «Лебеді»? «Блекфрайєрсі»? Чи, може, в «Червоному бику» чи «Фортуні»?

— Я не лондонець, — ухильно відповів Олександр Іванович.

Повз них проїздили автомобілі, та Шекспір не помічав їх чи вдавав, що не бачить.

— То звідки ви?

— Боюсь, вам нічого не відомо ні про мій театр, ні про місто, де він працює.

— Нехай так. А ви актор, хазяїн, — хто?

Олександру Івановичу здалася найкращою відповіддю найпростіша.

— Вважайте, хазяїн.

— Збори пристойні?

— Як коли.

— Що ставите?

— Шекспіра. «Короля Ліра».

Шекспір зупинився.

— «Глобус» вам дозволив?

— Пане Шекспір, хочу вам сказати… Багато що змінилося в світі за майже чотири сотні літ… Ставити ваші п'єси можна без дозволу.

Замислившись, Шекспір ступив на бруківку, аби перейти на протилежний бік вулиці. Крізь нього проїхало авто, не завдавши драматургові жодної шкоди.

Петриченко затримався, аби пропустити транспорт, і мусив наздоганяти привид. Він починав розуміти уві сні, що вся ця фантасмагорія — нічна робота безсонного мозку, так бувало інколи й раніше, але вивільнитися від майже фізично відчутних реалій нереальної ситуації не міг — чи не хотів.