«Король Лір» навесні пройшов прем'єрною виставою тричі — щоразу аншлагом. Олег Гардеман умовив Петриченка-Чорного відпустити його на проби. Олега затвердили — щоправда, не на головну, та все ж значну роль. Він не дуже переживав, бо головна — за сценарієм — видавалася настільки прямолінійною, що акторові робити в ній не було чого. Олегу дістався персонаж теж не першої кіношної свіжості — антипод героя, інтриган, пов'язаний з криміналітетом, але негідники завжди яскравіші.

Режисер і хазяйка студи Крапивіна, ефектна сорокалітня жінка, дама солідної ваги і крутого норову, ставила акторів у жорсткі контрактні умови — не могло бути й мови про запізнення на зміну, а про відсутність на майданчику взагалі не йшлося — штрафи зводили гонорар практично до нуля.

Гардеману пощастило: театр цього року не їхав на гастролі, а зйомки фільму вкладалися у час відпустки.

Поза зйомками Олег навідував чи не всі столичні театри з надією десь зачепитися. Походеньки ці кінчалися нічим — так, туманні обіцянки подумати, мати на увазі, ну й подібні формули м'якої відмови.

В театрі, з якого після інституту почалася його акторська кар'єра, Олег зустрів Ольгу. Вона трохи розповніла, але була свіжа й приваблива, ніби не минуло стільки літ відтоді, як їх поєднало й невдовзі розвело на різні путівці життя.

Вони посиділи в кафе на Хрещатику, Ольга заборонила йому замовляти щось суттєве — тільки морозиво й каву: «Тут ціни як у театральному буфеті, не дай їм заробити». Ольга пообіцяла дізнатися, чи є якась шпарина у штатному кондуїті, але в голосі її оптимізму не відчувалося.

Вона спитала про гонорар за роботу в кіно. Олег назвав суму, яка викликала в нього ентузіазм. Ольга похитала головою: «Боже, які скнари! Ти б хоч розпитав нашу братію чи підписувати таку угоду. Недарма у цієї матрони репутація стерва. Гляди, щоб тебе круг пальця не обвели при розрахунку».

Настрій у Гардемана після цієї зустрічі був не з кращих. Добре, що зйомки закінчувались, і при виплаті гонорару несподіванок не сталося.

Він повернувся у місто, очікуючи прем'єри фільму, та виробничий процес тривав довше, аніж планувалося, касети з ним тиражувалися довго, а показ на телебаченні мав відбутися аж під Новий рік.

— Це я вже, мабуть, тебе на екрані не побачу, — сказав Степан Степанович після того, як Олег оповів про свою столичну одісею.

— Щоб я цього не чула, Стьопо! — голос Марії був рішучим, але Олегу вчулися все ж-таки нотки непевності.

Степан Степанович дуже подався, подовгу сидів у дворі з очима, втупленими в землю, ходив повільно, важко ступаючи.

Якось серед білого дня до Бобирів завітав Салунський — він нікуди не поїхав на відпочинок, зрідка рибалив із Шликом, і вирішив запросити на риболовлю давнього знайомого. Як заведено, прийшов із пляшчиною, Марія накрила стіл, сиділи по-домашньому затишно.

— Чого це ти, Степане, чаркою гребуєш? — спитав Салунський, коли Бобир затулив долонею лафїтничок. — Ще й по третій не випили!

Степан Степанович зітхнув.

— Без мене, Кононовичу, пийте здорові. Ось Олег тобі в поміч. А я… Відпив своє. Будете невдовзі, мабуть, поминати старого.

Хоч як старався Салунський, збити Бобиря з мінору не вдалося.

Наступного дня Степан Степанович узявся копати за хатою — хотів ув осінь малину садовити, копнув разів кілька, осів і упав поряд з лопатою.

Ховали старого як належить, декому із його однолітків з ради ветеранів, які змусили владу віддати належне їхньому поколінню, інколи здавалося, що повернулися старі часи і радянські ритуали: на похорон приїхав новий губернатор, депутати облради, міський голова і купа чиновництва, яка й гадки не мала, хто такий Степан Степанович Бобир і дивувалися, що герої соцпраці ще не перевелися.

Олег Гардеман одвіз удову додому, де сусідки готували поминки.

Василь Єгорович Ємченко одержав нове призначення за гри дні після прем'єри «Ліра». Він брав телефон, аби набрати номер Ніни, але коробочка пекла йому руку, він клав її на місце, думаючи, ніби в лихоманці, як зустрітися з нею.

Ніна потелефонувала сама — почула новину по радіо.

— Ти де? — спитав Ємченко.

— Вдома. Сама.

— Я пришлю Миколайовича. Виходь через п'ятнадцять хвилин.

Ємченко сів у машину в тихому провулку, взяв Ніну за руку.

— Ти знав, що так буде? Там, на банкеті? Знав?

— Інформація була неофіційна.

— Боже, знав, не сказав. Тікаєш?

— Не кажи такого. Це така ж несподіванка для мене, як і для тебе.

— Недарма я тоді казала про Чехова. Гуров — у Москві, Анна в провінції… Хто до кого їздитиме?

— Та кинь ти літературу. Скоро будеш у столиці.

— А там?

— У тебе буде театр. Обіцяю.

— Що іще в мене буде? Твоя сановна тінь?

— Я к там у Чехова? «Ми побачимо все небо в алмазах».

— «Дядя Ваня». Я грала Соню… Ніколи б не подумала…

— Про що? Я не безнадійний, Ніно. Ніколи тобі не казав…

— Чого?

— Я тебе люблю. Ми щось придумаємо.

Ніна раптом заплакала — беззвучно і безнадійно, так тривало з півхвилини. Миколайович виїхав за місто і кружляв об'їзною трасою.

— Заспокойся, — нарешті сказав Ємченко.

— Я спокійна, — відповіла Ніна.

Він поцілував її долоню, потім дістав з кишені піджака синю коробочку.

— Тільки не здумай кидати мені в обличчя. Це не дарунок. Це присягання.

З коробочки засвітився червоний камінець у розетці персня.

— Візьми. Твій камінь.

Ніна взяла коробочку, вийняла перстень. На пальці камінь світився, як малюсінький вогник.

— Що я скажу, Василю?

— Від колективу театру. На день народження.

— Він минув.

— У них не було грошей раніше.

— А як розпитає?

— Коли.

— Справді, завтра їде.

— Я теж.

Ніна вийшла у центрі міста, змучена поїздкою, ніби горем.

Пальченко, обійнявши посаду в міністерстві, кілька місяців чекав вирішення квартирного питання. Ємченко двічі зміг вирватися Ніни, їхні побачення, суворо законспіровані, лишали в обох ніжність і гіркоту.

Нарешті чоловік одержав житло — не вельми розкішне, але й не на київських висілках, і Ніна почала збиратися до столиці.

Московський метр Анненков виконав свою обіцянку — на самому хвостику літа у журналі було надруковано його статтю, ілюстровану, переконливу і високочолу, як усе, що виходило з-під його пера.

Примірник він надіслав на адресу Ірини Соломахи, та, лише проглянувши, помчала на квартиру Петриченків.

Поночі, коли Тамара заснула, Олександр Іванович пішов на кухню і ще раз перечитав статтю. Не вірилося, що нарешті до нього прийшло справжнє визнання. Він згадав розмову зі Стасом Петровським, іронічні міркування приятеля про маршальський жезл, що він нарешті тримає його в руках, цей ілюзорний символ справджених сподівань. Відчуття це було приємним, та водночас Петриченко розумів: всі суперлативи статті Анненкова мало що змінять у його долі — і житейській, і мистецькій, навіть якби постаратися і покласти московський журнал на стіл міністра культури. Що вже казати про столичних колег, режисерів з більш-менш відомими іменами: або знизують плечима — ич, вискочка, яким це чином зумів зробити собі пабліситі, що це за театр такий, Богом забутий, або знайдуть спосіб підкласти якусь свиню а хоч би й підсвинка.

Проте події несподівано перекреслили скептичні передбачення Олександра Івановича. По якомусь часі — саме перед початком нового сезону, коли з'їхалися і зійшлися актори після відпустки і треба було поновити в їхній — та й у своїй — пам'яті зіграний разів тридцять за минулий сезон компактний і касовий спектакль за п'єсою столичного драматурга, з міністерства пролунав дзвінок, у реальність якого важко було повірити. До міністерства звернулося посольство України у Великобританії з проханням надіслати відеоматеріали спектаклю «Король Лір», якщо такі є. Виявилося, що Шекспірівському товариству стала відома стаття Анненкова, і це товариство виявило «живий інтерес», як сказав з Лондона аташе з питань культури, до роботи українського театру.