Квартира Стаса була у кіношному будинку, дісталася вона йому, як і все у Москві, не без проблем, за неї змагалися і народні, і заслужені артисти, дарма що звільнилися квадратні метри з вельми сумної нагоди: власник її, народний артист ще Радянського Союзу, помер самотньо.
Олександр Іванович був у Стаса на новосіллі. Петровський з дружиною і сином-підлітком зробили із занедбаної квартири мало не палац, проте художник скаржився:
— Сниться мені колишній хазяїн іноді. Дивиться так на мене, примруживши очі, й усміхається. Чому? Що я йому зробив?
Давненько все це було.
Олександр Іванович підходив до будинку, тягнучи за собою дорожну сумку, і намагався згадати, який саме під'їзд йому потрібен.
Назустріч ішла зовсім літня, вважай, стара жінка, допомагаючи собі паличкою, стандартною аптечною палицею, новою, навіть наліпка з ціною чи маркою виробника була на видноті.
Петриченко упізнав жінку. Невже вона? Невже ця немічна, з брезклим обличчям старушенція — та красуня, що підкоряла серця сотен тисяч глядачів на стадіонах Союзу? Вона тоді зіграла у фільмі Бондарчука і була нарозхват, тоді Олександр ледве умовив її на вигідне турне по стадіонах великих міст.
— Поліно Максимівно! Доброго дня!
Олександр Іванович схилив голову перед згаслою зіркою.
— Доброго, доброго… Ви мене знаєте? Хто ви?
— Ви, певно, забули, хто я і що я, але, може, пам'ятаєте стадіони в Нижньому Новгороді, Саратові, Свердловську? Я там крутився, вдавав із себе режисера тих збіговиськ. Петриченко-Чорний, тоді Олександр, нині — Іванович.
— Так, так… Пам'ятаю, чого ж…
Було абсолютно очевидно — це брехня во спасіння, але Олександр Іванович удав, що має її слова за чисту монету.
Поліна Максимівна поворушила губами вслід сказаним словам, а потім гірко так мовила:
— З пам'яттю у мене проблеми. Скоро не пам'ятатиму, як мене саму звуть. Склероз, голубчику, хвороба щасливих ідіотів.
— Скажете таке! Який там склероз, до нього дожити треба — літ до дев'яноста-ста.
— Це ж як мені сприймати — як побажання довгих літ і маразму в фіналі?
— Тепер впізнаю Поліну Максимівну! Ви своїм гострим язичком завжди всіх шанувальників-залицяльників розганяли.
— Тепер уже цього не робила б, тільки де ті шанувальніки? Мене он діди, і ті у свій клуб не приймуть.
Віддалік, у затінку молодих кленів, клацали пластмасовими забавками мужички.
— Народні доміношники, списаний на берег екіпаж. Доля наша акторська несповідима… — Поліна Максимівна зітхнула. — Ви до когось із наших? Кіно знімаєте?
— Ні, я в театрі кручусь. До Стаса Петровського.
— А-а, до Стаса… Дай, Боже, щоб при здоров'ї був. Ну, прощайте.
Олександр Іванович хотів спитати, що означають слова про здоров'я Стаса, але актриса продовжила свій променад, легенько постукуючи ціпком зі свіжими наліпками.
Чому Поліна Максимівна згадала про здоров'я сусіди по будинку, Олександру Івановичу стало ясно, як тільки у прямокутнику дверей з'явилася огрядна фігура Петровського. Стас був під чаркою, але гостя впізнав. «Може, через те і впізнав, що випив, — подумалося Олександрові. — Це ж стільки не бачились!»
— Заходь, заходь, і до мене не придивляйся! Яким це вітром занесло тебе у центр православ'я і чорносотенства?
— По твою душу прибув.
— Ти що, архангел? Рано мені на небесі. Ще не весь коньяк випив, не всіх жінок приголубив. Сідай до столу, випий зі мною, не люблю я самотою бражничати. Не через те, що Сумно самому, мені з собою не нудно, а з причини неможливості послати когось по пальне, коли йому приходить край. Не самому ж іти, репутацію вкінець псувати.
Виголосивши цю немудру сентенцію, Стас цілком серйозно додав:
— Не переживай, в магазин не пошлю, в мене запас.
Стіл у Стаса — на подив — був акуратно застелений блідо-зеленим оксамитом (здається, шматиною списаної парадної куліси), на нього було покладено білі серветки, а вже на них стояли тарілки з сиром, шинкою, червоною рибою, малосольними огірочками, маленьким кадубцем з темно-червоною ягодою, посиланою цукром, у великій салатниці кришталевого скла горою було насипано вишень чи черешень з довгими хвостиками-плодоніжками. Посеред столу стояла пляшка азербайджанського коньяку, наполовину повна чи порожня, залежно від того, хто дивився б на неї, оптиміст чи песиміст.
Стас усадовив гостя, налив штрафну, хоч як той відмагався — з нього звичайної вистачить для початку. Він би й узагалі не пив серед білого дня, але добре знав Стаса. Почав би гратися у прихильника здорового способу життя чи абстинента на лікарняному ретязі — послав би його давній товариш куди подалі, і можна було б забути про те, заради чого оце прийшов.
— Де твоя половина? — спитав Олександр. — Де син? Чому холостякуєш?
— Половина купається в Егейському морі. Афродіта Кіпріда. твою дивізію, зйомки там якісь ідіотські ідіотського серіалу, де благовірна грає мотронуз кримінального світу. А синок, голубе Олександре батьковичу, відділився від старих пердунів, оженився і живе тепер окремо аж біля Останкіна. А ти звідкіля оце звалився на майдани і церкви московитські? Ото як покинув престольну, так і не вертався, еге ж? А квартира дядькова як, пам'ятаєш, ми там гарно колись гуляли? Ти, здається, до Харкова причалив? У нас нині інформація про неньку Україну куца, але театральний світ тісний, дещо доходило. Це нині — глуха залізна культурна завіса. Російські долболоби-політики сичать, як змії, та й наші землячки інколи куті меду передають. То де ти зараз? У Харкові? У Києві?
— Аби в Києві, зустрілися б неодмінно, там як не «Современник», то «Таганка», не Табаков, так Гафт, антрепризи повно. Ти ж і досі при «Современнику»?
— За ним числюся, а працюю, вважай, з усіма. Мода на мене. Не така, правда, як раніше, але все-таки не забувають. Але ти не сказав… Де отаборився?
Олександр сказав, де він зараз і що він.
— Отакої! Я гадав, ти або у франківців, або в Бергонье, колись рідному моєму…
Стас налив чарки, прискалив око, побачивши, що в пляшці видно дно, підвівся, пішов до кухні і повернувся з повною.
— Провінція — це небезпечно, — витримав тривалу паузу Петровський. Він закусював морошкою з цукром. — А хоча б ти був Таїровим чи Курбасом, провінція як оцет, все окислює і потроху роз'їдає, незчуєшся, а ти вже не свіжий зелений огірок, а маринований. Ще й у банці з такими ж горопахами. Товаришами по розсолу.
Стас засміявся своєму дотепу, а потім враз посерйознішав.
— Ти тільки не подумай, буцім я вважаю, що в столичних театрах всуціль шляхетна кров. Сам знаєш, покрутився тут. Та все одно тутешня конкуренція змушує до поступу, а в провінції що? Ну ось ти, Сашо, що ти там ставиш? Олеографію? Національну класику позаминулого століття? Вироби місцевих геніальних драматургів? Що? І з ким?
Градус красномовства Петровського підвищувався разом з кількістю випитого. Петриченко не раз чув подібні тиради, багато в них було справедливого, але не все.
— Ти не пам'ятаєш, де починав?
— Палац культури заводу сільгоспмашин. Народний театр У райцентрі. То й що? Уяви собі, що б зі мною було, аби й досі там задники малював? Так, Сашо, ми не аристократи по крові, але — по духу!
— Теза сумнівна. Кров, дух… Повно нікчем з генеалогічним древом, корені якого ледь не в Київській Русі, і велетнів без гербів — родом із чорного села чи заштатного Стратфорда на Ейвоні.
Олександр Іванович незчувся, як від нормального тону перейшов на пафосний. Стас, хоча й добряче підживлений коньяком, нитки розмови не губив.
— До чого тут Стратфорд? Ти що, Шекспіра збираєшся ставити у своєму театрі?
Олександр миттю охолов.
— А хоч би й так.
Стас дивився на давнього знайомого із співчуттям.
— Що саме? «Гамлета»? Чи щось видовищне — ну, «Дванадцяту ніч» або «Приборкання непокірної»?
— Я тобі писав. «Короля Ліра».
— Е-е, голубчику, у тебе mania grandioso! Вважаєш, що публіка твого цивілізованого міста середньої руки жадає побачити трагедію нещасного короля, котрий наробив дурниць на схилі літ і збожеволів од цього?
