Олександр спокійно вислухав іронізм давнього приятеля і налив собі чарку, бо хазяйська стояла повна.

— Щось іще, скептику?

— Можу ще. Жоден московський театр на моїй пам'яті не наважувався ставити Ліра. І у Пітері теж не ставили, хоча і у білокам'яній, і в північній столиці було кому грати. Хоча… Спроби були, але спектакль тримався недовго. Чому не поясниш?

— Я не оракул. Не ставили — то так воно і нехай. А я поставлю. І в Лондон поїду з театром. І твоє світле ім'я засяє не тільки на обідраних пострадянських теренах, а й за Ла-Маншем.

— Що-що? Ні, Сашо, тобі коньяк протипоказаний.

— Не сказав би. До речі, пристойний коньяк. Ти краще скажи, чого на мої листи не відповідав?

Стас скривився.

— Ти що, дівка закохана? Ну, зайнятий був. Затію твою вважав несерйозною.

— Ліньки було два слова написати. Прості, нормальні слова: «а не пішов би ти», і так далі.

— Я людей не ображаю. Мене — скільки завгодно. Якщо чесно, Сашо, я подумав, що це такий маневр діячів культури рідної України: через тебе на мене вплинути, аби серця на тих подонків не мав. Самі з мене чорта з рогами зробили, а коли Москва мене тут званнями й грішми засипала, вирішили підлеститися. Проститути!

— Листи я сам писав. Ніхто мені в потилицю не дихав.

— Тоді вибач. Мабуть, думав про мене всяке.

— А ти як би поставився до людини, яку вважав пристойною, за таких обставин?

— Я к до лайна.

— Сам сказав.

— І все одно, час минув, ти вже при сивинах, і я теж — навіщо тобі цей Лір? У тебе ж там знання, мабуть звання, досвід, авторитет. Провальна ідея. Ти ж хочеш, аби я подумав над тим, над чим завжди думаю? Тобі потрібно, щоб публіка роззявила рота, коли завіса підніметься? І на афіші було: художник доцент, депутат, дегенерат, хрін собачий Стас Петровський, «Спартак» Москва.

— Та щось таке, якщо вмовлю. Ти ж ніколи над Ліром не працював.

— Не працював. І не хочу. Там якісь ненормальні пристрасті, перевдягання, вбивства — словом, шекспірівська маячня. І досі не можу збагнути, як цей чоловік за лічені місяці міг написати п'єсу, по дві на рік, кажуть, писав! Наші деміурги роками виношують свої шедеври, працюють над психологічною мотивацією, а цей середньовічний феномен нагромадив нісенітницю на нісенітницю — і чотириста років світ, роззявивши рота, дивується невмирущості цих Гамлетів, Отелло, Розенкранців і Гільденстернів, королів і королівен, Лірів і Корнелій.

— Стоп, стоп, охолонь, Стасе! Мені здається, ти цілком дозрів, аби спробувати «Короля Ліра». Ти ж говориш, як шекспірівський блазень — найрозумніший персонаж у будь-якій із його п'єс.

— Кинь, друже, сумнівні лестощі. Всі ми блазні на цьому світі.

— О, ти вже виходиш на рівень світових мислителів. Я серйозно, дуже серйозно, повір, Стасе. Як дурень зі ступою, вже стільки літ ношуся із цим, і все ніяк було. Тепер можу. Допоможи.

Стас покинув управлятися з морошкою і роздивлявся сир, підчеплений виделкою, потім зняв його із зубців і глянув у вікно через дірку у тонкому шматку.

«Аби тільки не напився до чортиків», — подумав Олександр.

Стас, цілком задоволений своєю незрозумілою витівкою, сказав:

— Світ значно кращий, коли дивишся на нього примруженим оком.

— Хіба?

— Безперечно.

Господар діловито з'їв сир і потягнувся за пляшкою.

— Може, відпочинемо трохи?

— А ми що робимо, друже? Від-по-чи-ва-ємо.

— Тобі легше — ти вдома. А мені ще до готелю.

— Якого в біса готелю? У тебе ж квартира в Москві!

— Здаю я дядькову квартиру вже не знаю, скільки. Мабуть, продати треба, бо неприємність за неприємністю від ваших муніципалітетчиків.

— Так ти й досі москвич? То кидай свою провінцію і вертайся. Давай з тобою новий театр замандричимо! Тебе ж не зовсім тут забули. Якось був тут у нас вечір спогадів, згадували багатьох. І акторів, що з Києва повтікали до нас і до Пітера — царство їм небесне. А ти ж іще живий і дужий, та і я нівроку, щось іще можу!

— Е-е, Стасе, це вже бакинський трунок голос подає… Я, розумієш, уже приріс до свого теперішнього гнізда настільки, що не покину. І потім не забув, яка пора на наших годинниках? Як замолоду не прижився, то зараз курям на сміх. Ти краще подумай над Ліром.

— Дався тобі цей Шекспір!

— Послухай, я не просто так. Мені здається — та що там, не здається, я впевнений, — спектакль буде вибуховий. Повна алюзія на те, що відбувається у країні. Раніше у мене було передчуття, а тепер — переконання.

— Ти про що? Яка алюзія? Яка країна?

— Моя. Колишня твоя. Роками триває трагедія боротьби за владу, кінця-краю їй нема. Історію України колись учив? Нині — повторення колишньої Руїни. Президенти, партійні гетьманчуки, політичні вбивства, списані на трагічні випадковості, жадоба влади — Шекспір чистої води. Я так хочу поставити «Короля Ліра», аби зі сцени кричало оте безумство, що час від часу накочується на українське королівство і на його владців — не спадкових, а обраних, і щораз невдало.

Стас дивився на Олександра зі співчуттям.

— Хочеш зробити з Шекспіра Шатрова? Усе ж англійський королівський драматург був обачніший і розумніший: розповідав про події далекої минувшини, розігрував легенда, не ліз у гарячу політику; не догоджав тимчасовим кумирам та їхнім здебільшого шкурним інтересам.

— Ти не так зрозумів. Я хочу, аби трагедія Ліра пролунала як попередження: не діліть країну, не слухайте облесників, не кличте варягів.

Олександр Іванович замовк. Йому стало незручно від несподіваного спалаху відвертості: яке діло успішному московському художнику, хоча й земляку, до потаємних замислів провінційного режисера — нехай і приятеля у досить уже далеких молодецьких часах.

Стас теж мовчав, і пауза видалася Петриченкові вступом до реквієму по його ідеї.

— Скільки тобі літ, Олександре Івановичу? — спитав нарешті Стас, і Петриченко подумав, що реквієм почався.

— Трохи більше, ніж тобі. Не набагато.

— І ти думаєш, що спектакль у провінційному театрі, нехай, я вірю, пристойному, може вплинути на те, що відбувається там у вас на тронному рівні? Що тебе почують і витлумачать спектакль як попередження чи пророцтво? Звідки ця молодіжна пасіонарність? Хто його побачить, твого Ліра? Місцева інтелігенція, вінегрет із полум'яних патріотів і таємних зітхальників за колишніми порядками?

— Ну, нарешті ти заговорив усерйоз. Я думав про це — почують чи ні, зрозуміють чи покрутять пальцем біля скроні. Так от, Стасе, що я скажу. На прем'єру покличу столичну критику — і київську, і московську. Московську в тому разі, я кию ти погодишся працювати. Роздмухаю пресу. Повезу спектакль у Київ, а пощастить — то й за рубіж.

Стас загадково всміхався. Саме загадково, не сардонічно.

— Ти як Наполеон пред Аустерліцом.

— Не смійся. Я передчуваю успіх, вірю в нього. Повір і ти. Зрештою, допоможи. Одне твоє ім'я…

— Словом, Сашо, схотілося тобі пернача в театральному війську. Та ні, маршальського жезла.

— А ти не марив ним свого часу? Тепер маєш, хіба ні? І не хочеш псувати собі репутацію роботою в якомусь театрику, що на околиці цивілізації намагається випинати кволі мистецькі груди. Потім, Стасе, хоч так насолиш сволоті, через яку змушений був шукати щастя за хутором Михайлівським.

— Та плювати я на них хотів і тоді, і тепер. Забагато честі. Вигадав таке…

Петровський, здавалося, анітрохи не схмелів.

— Ти чого не їси? Московськими харчами гребуєш? Вони шовінізмом не оброблені.

Олександр Іванович раптом аж підскочив на стільці, притьмом підвівся і пішов у передпокій, де поставив сумку. Звідти він повернувся з фірмовою горілкою на горобині — п'ять пляшок у пакеті з гербом міста, а в другому — кільця базарної домашньої ковбаси, сало і ще досі свіжий хліб місцевої випічки.

— З націоналістичним привітом, — сказав він. — Ледь не забув. Зі склерозом цікавіше жити. Це тобі від провінції.

Стас скривився.

— Навіщо ти? Не псуй ситуації.