Так майже завжди бувало перед прем'єрою — млость у грудях, нервова напруга аж до тремоло пальців, поштовхи крові у скронях, бажання покинути геть усе і втекти світ за очі, аби позбутись явно перебільшеного і неправдивого, зрештою, відчуття, що постановку чекає провал.
Спектакль спершу планувався без антракту. Але це стало б неабияким випробуванням для всіх, задіяних у дійстві на сцені, і ще більшою мірою — для глядача. Що не кажи, а п'ять дій, двадцять п'ять картин, більше трьох годин поспіль напруги і дії — випробування серйозне. Півхвилинне затемнення між діями — і спектакль мав котитися далі під трагічні напливи музики.
Кінець кінцем було вирішено зробити перерву між третьою і четвертою діями.
Олександр Іванович під час репетицій слухав-слухав імітацію звучання клавесина й лютні, над якою раз по раз розпачливо і трагічно злітала мелодія втоми, а далі вступав театральний оркестрик, так-сяк ведучи тему, що її тільки умовно можна було зіставити з англійською театральною музикою сімнадцятого століття, мучився невідповідністю музичного супроводу сценічному дійству, аж поки добрий його знайомий, диригент місцевої філармонії, з яким він поділився своїм головним болем, не запропонував Петриченку вихід.
Незавидний, сивенький, так-сяк вдягнений — за винятком вечорів, коли у фраці й метелику стояв за диригентським пультом — Григорій Львович Поланський мав величезну фонотеку класичної музики — від старожитніх платівок тридцятих років минулого століття і повоєнних записів «на кістках», тобто на відслужилих рентгенівських знімках, — до новітніх електронних касет і дисків. Усе те господарство містилося на стелажах, втулених де тільки можна було, навіть у туалеті — в старому купецькому будинку ця територія була простора.
— Ви все одно, Олександре Івановичу, не знайдете справжніх нот англійської музики тієї пори, а якби й знайшли, то відкіль знати, що саме звучало, коли грався «Король Лір»? Припустимо, знайшлося щось, близьке у часі до початку сімнадцятого століття, але ж слух сучасної людини геть інший, аніж у тодішнього глядача. Тоді це звучало, нині ж викличе нерозуміння, а то й спантеличення публіки. Трагедія короля — і клавесин з лютнею? Ні, ні, буде повний дисонанс. Знаєте що, я вам зараз поставлю Генделя. Георга Фрідріха Генделя. Німця-англійця. Він жив пізніше, але та ж епоха. Це вам не пори року, епохи — вони триваліші.
З перших тактів генделівської ораторії Петриченко зрозумів, що Поланський дав добру раду. Все ставало на місця. Музика не коментувала, а звучала контрапунктом до того, що відбувалося в трагедії.
Олександр Іванович відмовився від оркестру і, не довіряючи молодому звукорежисеру, посадив біля апаратури Григорія Львовича. В оркестрі пошуміли і вгамувалися — баба з воза.
Олександр Іванович інколи заплющував очі. Він дозволив собі, незважаючи на протести завідувачки літературною частиною, завліта у миру, Ірини Костіви и Соломахи, втручання у текст класика світової літератури, а драматургії й поготів. Дещо додав у монологи Ліра, Тома з Бедлама законного сина графа Глостера Едгара, знайшов місце для кількох сонетів Шекспіра, аби, як йому здавалося, доповнити трагедію філософськими роздумами над смислом життя.
Ірина Соломаха була рішуче проти.
— Ви, Олександре Івановичу, переходите межу дозволеного. Я розумію, ви хочете, аби герої Шекспіра були злободенними, та все одно так не можна. Це ж яку треба мати… ну, не знаю… фантазію, чи що, аби подумати, що глядач сприйме нав'язувані йому алюзії. Це що виходить? Лір — президент, Корнелія — самі знаєте, хто, решта теж, виходить когось мають нагадувати? їй-право, пахне чимось таким… Велетень Шекспір і політична піна сьогодення…
Петриченко-Чорний був готовий до такого роду критики.
— Вельмишановна Ірино Костівно, — не без награної куртуазності, замішаній на іронії, відповідав Олександр Іванович, — всі ми знаємо, що зрівнятися з вашою проникливістю, та й ерудицією, мало хто може. Але звертаю вашу увагу, що Шекспіра, так само як і античних авторів, світовий театр, шануючи, ставив у різні часи по-різному. У Німеччині, років сто-півтораста після Шекспіра, його п'єси ставилися так, що звучали злободенно саме для тогочасних німців.
Соломаха, стріпуючи прямовисною, рівно підстриженою темною прядкою волосся, що закривало її лоба, («Чи не під Анну Андріївну Ахматову?» — часом здавалося Петриченку), продовжувала атаку.
— А оці додатки до тексту? Ні до печі, ні до речі, шановний Олександре Івановичу. Особливо сонети. Навіщо? До того ж, скажу вам, переклади Паламарчука не є взірцевими, невже ви не відчуваєте, що вони холодні, змайстровані?
«Ну, кінець, пішла баба в танець», — подумав Петриченко і терпляче чекав, коли потік красномовства завліта перемежениться.
Ірина Соломаха справді зналася на поезії, вітчизняній і світовій, могла читати напам'ять Антонича і Маланюка, Мандельштама і Вознесенського, і репутація її як високоінтелектуальної особи була б непохитною, аби не одна обставина, котра добряче псувала їй репутацію.
Річ у тім, що Ірина Костівна в далеко не юному віці почала писати вірші. Не було б у тім нічого лихого, навпаки, ця обставина мала б додати трохи світла в келію її одинокого духовного існування, так само, як і фізичного, бо особисте життя жінки категорично не склалося — чи через особливості колючого характеру, чи тому, що природа не додала їй трохи зовнішньої привабливості, але людський поговір, як повісив колись їй на груди картонну смужку з написом «стара дівка», ніби вивіску «зачинено» на дверях крамниці, так і не знімав. Спробуй з таким трендом кинутися у якісь романтичні пригоди — не вийде, хоч плач, хоч скач.
Ніхто не знав, що свого часу Ірина Соломаха пережила бурхливий роман, і то не в уяві, а в усіх його прекрасних і не дуже реаліях. Героєм її любовної пригоди став відомий актор, старіючий красень, який настільки здивувався, взявши Ірину незайманою, що не покинув її одразу, як робив це з багатьма, а ще деякий час дозволяв Ірині обожнювати себе, і лише тоді, коли коханцеві запахло смаженим, бо дівчина надто серйозно поставилася до їхніх стосунків, зник з її життя. Зйомки на кіностудії, де тоді працювала Ірина, в актора закінчилися, і він пропав безвісти, як солдат на війні.
Можливо, та давня сумна історія, що для Ірини ледь не закінчилася трагічно — різала вени, лежала в неврології, ну й таке інше, — стала через десятиліття поштовхом для поетичного самовираження жінки. Можливо, взірцеві приклади світової поезії звільнили і її досі прикуту ланцюгами нерішучості до човна сумнівів музу, але Ірина Соломаха почала друкуватися, згодом видала першу, за нею ще дві тоненькі книжечки — це вже діялося тут, у провінції, куди вона втекла від свого минулого, аби спробувати позбутися його привидів.
Якось Олександру Івановичу потрапила до рук книжечка Ірини Соломахи з химерною назвою, відразу ж ним забутою, щось на зразок «Крик упольованої олениці». Там нагромадилось повно зашифрованої пристрасті, ламентацій, звертань до сил небесних і потойбічних, але рівень письма, словесна обсада були достойними, поодинокі незграбності тексту викликали у нього не гримасу неприйняття, а усмішку поблажливості, як, скажімо, рядок, де поетеса приходить кудись «в декольте».
Петриченко не схотів псувати стосунки з ерудованим завлітом через таку дрібницю: ну, нехай собі вважає, що можна «у вирізі» прийти, хоча dekoliete з прийменником — то щось малописьменне.
То більше, що свої обов'язки Соломаха виконувала досконало. Завдяки її знайомствам і в Києві, і в Москві, куди вона частенько їздила (і недарма, там вийшла книжка її віршів, писала ж бо російською), головний режисер мав інформацію про новинки драматургії, а якщо треба — і тексти п'єс; Ірина Костівна не вважала провінцію територією відчуження чи культурним болотом, принаймні завдяки її зусиллям воно ряскою не заростало.
У Соломахи був неспростовний авторитет, що не підлягав сумніву. Сталося так, що якимось дивом один із її віршів потрапив до антології любовної лірики, виданої солідним зарубіжним видавництвом. Авторка отримала відповідний диплом і навіть гонорар у валюті. Директор театру випросив диплом у Ірини, вмостив його під засклену рамочку і повісив у фойє театру, де красувалися фотографії творчого складу, а пізніше, на догоду демократичній моді, технічних працівників мистецького закладу, хто виявляв таке бажання.
