Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Сонце стояло ще високо в небі, а тут, унизу, була дивна сутінь, сповнена невловимої погрози. Нерви, мабуть, ще не прохололи від переляку над безоднею; пуща, там, де вона була найгустішою і найтемнішою, здавалася мені небезпечною пасткою. Сто чортів, де ж моя звичайна витримка! В душі я соромився самого себе, а втім, ніби під чарами, потай шастав очима поміж кущів, чи не побачу де пантери. Зачарована, лиха пуща!

Та не скрізь вона була густа й похмура. Де-не-де дерева рідшали, менше товпилися, і більше падало світла. Тоді розповзалися ворожі тіні, а де сонце доходило до землі, там виднілися чудові яскраво-зелені султани диких бананів. Банани приносили блаженне заспокоєння. Вони були символом безпеки. Більше того, вони були великими ненажерами. Тільки в цих несамовитих джунглях я помітив, як жадібно банани пили сонце; їхнє гігантське листя давало їм можливість всмоктувати більше проміння. Мало на землі рослин, які так пристрасно тішаться погодою, так захоплюються блакиттю неба. Я зрозумів, чому скрізь на світі я любив їх, наче братів. Нас поєднували спільні пристрасті.

ТРОЄ БІЛЯ ВОГНИЩА

Без пригод ми залишили парку долину й знову опинилися на схилах. Вони були вкриті лісом, але ця рослинність дещо відрізнялася від тієї, яка красувалася в низинах. Чим вище в гори — тим менш вона буйна. Ми проїхали лісом, багатим на величезні деревовидні папороті, а потім просувалися полонинами й скелями. Час від часу з’являлися скромні маленькі поля кукурудзи на місцях спаленого лісу — перші ознаки близьких поселень мео. Але ні людей, ні їхніх хат не було видно. На височинах повітря стало значно холодніше. Данг почував себе так добре, що почав мугикати щось під ніс.

— Данг! — звернувся я до нього. — Люди в долинах казали, що у вас дві дружини. Це правда?

Мео перестав мугикати й обернувся.

— Правда! — відповів він охоче. — У нас всі мають по дві дружини. Такий звичай.

— Справді! — пожвавішав я. — Це дуже дивно. Адже ви не берете дружин з інших країн та навіть з інших племен.

— Ніколи!

— Отже, я не розумію, як це виходить. Кожен дорослий мео має дві дружини. Хіба ж у вас жінок удвічі більше, ніж чоловіків?

— Так, це дивно, — відповів Данг, на хвилинку задумавшись. — У нас більше жінок.

І він почав пояснювати. Насамперед, у мео народжувалося більше дівчаток, це був незаперечний факт. Наприклад, Данг мав дві дочки і сина, у його молодшого брата були самі дочки, так було і в інших родинах. Крім того, суворі умови життя на гірських висотах, виснажувальна примусова «праця в недавньому минулому, часті бої за незалежність — усе це було причиною більшої смертності чоловіків. Тому, — закінчив Данг, — чоловіки здебільшого мають у нас по дві дружини, жінок вистачає для всіх…

Я нічим не дав зрозуміти моєму милому товаришеві, що його пояснення не дуже переконали мене. Але, безумовно, чоловіки тут помирали швидше. Досвідчені люди запевняли мене, що причиною фізичного виснаження чоловіків було захоплення опіумом, який вживали виключно чоловіки.

Двоєженство мео — особливий звичай.

Перший шлюб складається тоді; коли дівчині близько двадцяти років, а хлопцеві близько десяти. Як і на всьому Сході, родичі хлопчика дають кошти на весілля й виплачують батькам нареченої викуп, здебільшого — невеликий. Після чого молоде подружжя створює власну домівку. Протягом кількох років вони живуть як брат і сестра, аж поки хлопець не змужніє.

Найважливішим і притому почесним обов’язком жінки є виховання з хлопчика-чоловіка справжнього мужчини. Отже, родичі хлопця, приглядаючи йому дружину, шукають не красивого обличчя, а насамперед моральних якостей і навіть педагогічних здібностей. Тому перші дружини не відзначаються красою і в розквіті своєї молодості не знають справжнього почуття, як інші дівчата. Зате вони горді, — і всі мео з повагою визнають це! — коли зроблять з шибеника чоловіка. Обов’язки, які в інших народів і племен виконують батьки, тут свідомо беруть на себе перші дружини. Мені здається, що вражаюча добропорядність мео, — а саме, безмежна чесність, зворушлива прямолінійність думок, неперевершена мужність — наслідок цієї виняткової школи, єдиної у своєму роді.

Ту розповідав мені, що колись у горах він побачив молоду жінку, яка працювала у полі з малям на спині. Коли у неї спитали, скільки років її дитині, та пояснила, що це не її дитина, а брат чоловіка.

— А де ж чоловік? — спитали.

— Чоловік лишився дома! — відповіла жінка. — Він ще малий, не вміє працювати. То ж я сама працюю і забираю з собою діверя, бо чоловік нездатний няньчити його…

Коли чоловікові минало років двадцять і він був у розквіті сил, глибоке почуття, особливе шанування до дружини, яка передчасно старіла від важкої праці, лишалося. А втім, незважаючи на свою прив’язаність, він починав поглядати на дівчат. Дружина дивилася на залицяння чоловіка крізь пальці. Так вимагав звичай мео. Правда, жінка може і не погодитися на другий шлюб чоловіка, але таке трапляється рідко: вона не хотіла дістати прізвиська ревнивої баби. А якщо в неї ще й немає сина, то погоджується без заперечень; адже син — це вершина мрій і запорука щастя. Отже, молодий чоловік цього разу з власної волі бере собі дружину, звичайно, молодшу від себе, як це буває взагалі в світі.

З цього часу всі троє живуть не лише під одним дахом, а й сплять на одному ложі. Мені казали, що такі подружжя щасливі, що в них панує дружба, згода і немає суперечок. Старша жінка розуміє, що чоловік має до другої жінки інші почуття і не проявляє ревнощів, якщо чоловік справедливо розподіляє прихильності.

Коли сонце сховалося за гори — так само, як в Лаї Чау, на годину раніше, ніж у долині, — ми зупинилися на ночівлю недалеко від маленького гаю, на галявині, порослій високою травою. Поблизу дзюркотів струмок, і невелика печера у близькій скелі обіцяла захист від нічного холоду. Отже, ми мали під рукою все, що треба було — воду, паливо, харч для коней і непоганий притулок. Одразу кожен узявся до роботи. Мені довелося подбати про ночівлю.

При світлі кишенькового ліхтарика я заглянув в усі куточки й щілини печери, але нічого підозрілого — ні змій, ні скорпіонів не знайшов. Тоді наносив гілок, прикрив їх ковдрами, і королівські ложа були готові. Поки ще було видно, носив з лісу сухий хмиз для вогнища, Данг порався біля коней, путаючи їм передні ноги, а Хон готував вечерю.

За чверть години я з відстані кількох десятків кроків глянув на наш табір і страшенно здивувався. Переді мною була наче класична картина дикого Заходу. Полум’я вогнища стріляло вгору, і з його хиткого світла то виринали, то знову ховалися приємні табірні аксесуари: двоє лісових мандрівників, рушниці, окорок на рожні, кінські крупи в напівтемряві, розкидані на землі сідла і в’юки, гострий виступ скелі, фантастична гілка небаченого дерева і спокусливий запах печені.

Дуже смачною була дичина, яку ми заїдали жменями нашвидку розігрітого рису, взятого ще з долин. Печеня була така, що пальчики оближеш. Я ум’яв, мабуть, кілограмів зо два, а мої товариші їли ще краще. Це був незабутній бенкет, який урочисто проходив у мовчанні, бо кожен був зайнятий тільки собою.

Після цієї важкої роботи, ми, втомлені, зручно вмостилися біля вогнища і, пускаючи клуби диму з цигарок, поринули у приємні мрії.

— Данг! — промовив я. — Залицяння молоді — така ж важлива річ у мео, як і у таї?

Данг і Хон — колишні солдати, мали ширші погляди, ніж багато інших їхніх земляків, і з ними можна було порушувати найінтимніші питання.

— Важлива річ! — ствердив Данг. — Зрештою завтра ви самі це побачите!

— Як це відбувається? Що в залицяннях найважливіше?

— Флейта.

Мені відразу стало сумно. Я згадав жалісне квиління флейтиста в Гуані, та Данг, помітивши моє розчарування, захитав головою.

— Флейта — важлива річ! — переконував мене лагідно мео.

Він почав докладно пояснювати, що перші кроки в зближенні двох молодих мео, — це справа великого такту і делікатності, не так, як у інших народів. Хлопець такий несміливий, що навіть не наважується заговорити з дівчиною, а от музичний інструмент допомагає йому освідчитись у своїх почуттях. Для цього є різні флейти, але найкраща — маленька, з очерету, коротша за долоню, з вібруючим усередині шматочком міді. Така флейта дає найрізноманітніші звуки, і кожен звук — це вислів мовою кохання. Все можна сказати цими звуками, які тихої ночі лунають за кілька кілометрів. Дівчина з сусідньої гори чує їх, добре знає, що це для неї, і розуміє кожен звук.

34
{"b":"555176","o":1}