Тунг швидко перекладав мені слова промовця, вдаряючи в такт по великому дзвону. Я хотів так само гідно відповісти Кьєну, але раптом прибігла середніх років жінка й завела страшенно одноманітну мелодію, сповнену протяжних звуків, імпровізовану на мою честь:
Приїхав ти, гостю, до нашого села, незалежно від того, що вже пізно.
Якщо ти приїхав до нас річкою, то, мабуть, привіз тебе човен.
Якщо ти обрав сухопутний шлях, то, очевидно, їхав залізницею.
А якщо повітрям, то, безумовно, літаком.
Тим часом із столиці автономної провінції ти добрався до нас автомобілем і, хоч дорога погана, зрештою, дістався.
Отак сходяться всі народи.
У нас немає красивих квітів, тому прийми хоч непоказні дарунки: бажаємо тобі погоди і здоров’я, а найбільше — здійснення всіх твоїх бажань.
Це було зворушливо, просто й приємно. Вона співала, а таї стверджували її слова протяжним, мелодійним і дедалі міцнішим стогнанням, що (я вже тепер знав) не передає сумні почуття.
Коли жінка замовкла і Тунг усе переклав на французьку мову, таї дивилися на мене й чекали відповіді. На противагу хоровому стогнанню я взяв зовсім інший тон, жартівливий. Весело посміхнувшись співачці, ніби дякуючи їй, похитав головою і гукнув Тунгові:
— Ні, ні, ні, ні! Не все, що вона співала, відповідає дійсності!
Тунг втупив у мене перелякані очі й сказав приглушеним голосом:
— Чи треба їм це перекладати? Мабуть, не слід!
— Перекладайте, друже мій, перекладайте їм сміливо! Вона казала, що в них немає красивих квітів, а це не відповідає дійсності. Їхні квіти — це, власне, танцівниці!
Через Тунга я виклав таї свої думки про великі можливості танцівниць з Бан Мо, про те, що їх треба відшліфувати, як шерехаті діаманти. І тоді вони заслуговуватимуть на те, щоб вийти з цих тісних долин і засяяти десь у великому світі. Може, в Ханої, але чому б не досягти ще більшого?
Розсипаючи влучні й невинні, як мені тоді здавалося, компліменти, я й не гадав, що присутні сприймуть їх з таким зворушенням. Це було, наче олія для вогню, як необережне порушення найприхованішої, я б сказав, — небезпечної туги. У таї запалали очі, несподівана хвиля раптом зірвала з них буденну загату. А один з таї, батько танцівниці, хотів, мабуть, похвалитися своїми знаннями з географії й почав голосно виливати свій запал:
— Так, нехай вони славлять в світі наші народні танці! Нехай їдуть до Ханоя. Нехай їдуть до Пекіна, Москви, Варшави, Праги, Берліна і Белграда, до Лондона і Нью-Йорка…
Дружньо і тактовно я стягнув його з хмар на землю й заспокоїв. Приглушуючи полум’я, необережно роздмухане, я запевнив чоловіка, що шлях до слави не такий вже легкий, що перед тим танцівниць чекає праця над собою, важка, наполеглива, копітка праця…
Праця — знайоме, звичне гасло, і всі швидко повернулися до нормального стану. А найбільше на конику праці любив гарцювати Кьєн, і тому він знову взяв слово і знову почав говорити про зусилля й видатні досягнення села. А тих зусиль ще потрібно буде — ого-го!
Це не жарт — перемогти старий закон, який живе тут з давніх-давен, і запровадити новий: два рази на рік вирощувати рис. Скільки було кепкування, скільки опору! Говорили про спеку і про образу родинних духів, питали, де взяти час на багатотижневі розваги? Однак спробу зроблено. Коли півтора року тому вперше невеличке рисове поле дало два щедрі врожаї протягом року і господарі його зібрали великий врожай — злосливим недовірам втерли носа, їм стало ніяково. Бан Мо здобуло право пишатися. З цього часу інші села пішли, за його прикладом і також мали успіхи.
А дівчата з Бан Мо? Це — невичерпне джерело слави для села, вони не лише танцівниці, а й передовики праці. Раніше молоді дівчата не дуже любили працювати, будь-яку важку роботу в полі виконували тільки чоловіки. Тепер інакше! Гасло рівноправності знайшло грунт, хоч і тут вороги мало на голову не ставали, аби перешкодити прогресу.
Коли, залишивши гостинного Кьєна, ми пішли прогулятися селом, всюди роїлися білі каптани і чорні спідниці, всюди нас вітали душевні посмішки. Бажання потанцювати не пройшло, і, де тільки сходилася молодь, одразу ж починалися танці. Дівчата бралися за руки і приспівуючи танцювали в одному колі. Бан Мо було цього дня куточком щасливих людей.
Біля однієї хати ми зустрілися з надзвичайно вродливою дівчиною. Я помітив її ще у натовпі, і тоді мене вразили риси її обличчя: вони були європеїзовані. Очевидно, це дочка француза і таї. Тунг теж помітив дівчину, і ми весело заговорили з нею.
Звичайно, в розмові ми не торкалися її походження, бо це було надто делікатне питання. Вона розповіла нам, як танцівниці захопилися можливістю дальшого удосконалення своєї майстерності. Під час жартівливих балачок я дав дівчині баночку пахучого крему. Танцівниця мала гарні, великі, замріяні очі і прекрасний овал обличчя. Коли вона, засоромлено дякуючи мені, зашарілася, я вирішив, що це, мабуть, найвродливіша дівчина в Бан Мо.
Ми мали відвідати ще одну гостинну хату. Але як тільки жителі села довідалися про мій інтерес до лісових звірів, кілька таї провели нас на вершину узгір’я і показали пастку на тигра. На маленькій галявині серед густих заростей стояла клітка, збита з міцних палиць, з отвором, що автоматично закривався. Принаду — козеня або теля — садовили за маленьку перегородку всередині клітки так, щоб тигр, почувши мекання, заскочив усередину, але принаду розірвати не міг. Тепер пастка була порожньою.
— Мабуть, сьогодні ввечері посадите принаду? — спитав я мисливця, що супроводжував нас.
— Сьогодні ні, — відповів той. — Вже кілька тижнів у нашій стороні не було жодного тигра. Коли він з’явиться, ми посадимо принаду.
— А як же ви довідаєтеся, що він з’явився?
— О, тигр, — це великий пан! — Таї кумедно закопилив губи. — Він залишає сліди, вночі стогне, часом його бачать люди…
Я довідався, що пастку збудовано три роки тому і відтоді спіймано одинадцять тигрів. Отже, клітка існувала ще за часів колонії. Я покрутив носом і пирхнув з удаваним незадоволенням:
— Погано, що не спіймали дванадцятого тигра!
— Дванадцятого? — мисливець трохи очманів та й друзі мої не могли збагнути, що я маю на увазі.
— Ну, ясно, дванадцятого тигра: Део Ван Лана!
Мисливець ані на хвилину не втратив певності.
— Спіймав би, їй-бо, спіймав би, — заявив він цілком поважно, — тільки дівчата мене підвели.
— Дівчата? — тепер уже він задав мені головоломку.
— Ну, ясно, дівчата: жодна не хотіла, щоб замкнули її як принаду.
Оце жартівник! Блискавично відплатив мені тією ж монетою.
Час було повертатися до Лаї Чау. З жителями Бан Мо я прощався, як із давніми, сердечними друзями. Напрочуд легко зав’язалися між нами людські почуття. Це було радісне і творче село. А чарівність дівчат-танцівниць назавжди лишиться у мене в душі.
Наш газик повільно рушив.
Край села, за хатами, біля дороги лежав камінь, метрів два заввишки. На ньому сиділа дівчина. Коли ми наблизились, я впізнав її. Це була танцівниця з замріяними очима, що марила про далекий світ.
Коли ми проїжджали повз неї, великі очі дівчини не відриваючись дивилися нам услід чи то з жалем, чи а благанням.
Отак від Бан Мо почалися чубові дні близьких і далеких екскурсій навколо Лаї Чау. Настав період нових переживань, нових фантастичних вражень від того дивного світу.
ДИКІ БАНАНИ, ЩО ЗАСПОКОЮЮТЬ НЕРВИ
Ми їхали втрьох на конях: переді мною Данг — мео, за мною — Мао Ван Хон — таї.
Після двогодинної їзди в густому тумані ми раптом опинилися на сонці. Від разючого контрасту аж очі засліпило.
