Звуки кренгів не затихали і коли ми поверталися до хати. Тут зголоднілі мео розсілися біля кількох вогнищ. Мудрий і передбачливий шаман, до того ще й добрий базіка, перекладаючи голоси духів на людську мову, заявив, що треба принести в жертву ще одного буйвола.

Похоронний бенкет тривав далі. Всі були в чудовому настрої, мали прекрасне самопочуття й висловлювали думку, що поховання пройшло добре. Блія Пхай мусить бути задоволеним. Його душа, яка незабаром з’єднається з духами предків; напевно оточить турботливою опікою сім’ю, що лишилася на землі. Щодо цього двох думок не було.

На другий день, попрощавшись з А Че і з приємною компанією, ми рано-вранці осідлали коней і вирушили у зворотню путь в Долину. Але перш ніж рушити, Данг виконав уже знайому маленьку церемонію: він спитав свої чарівні роги, чи буде щасливою подорож, особливо під час переходу над тим фатальним урвищем. Потім кинув роги на землю. Вони обидва впали округлою поверхнею догори: погана прикмета. Злі духи чекали на нас.

Данг похнюпився, але не розгубився. Він схопив роги з землі й кинув їх вдруге. Один ріг упав догори округлою стороною, другий — плоскою; знову недобрий знак. Данг гнівно прикусив губи і кинув утретє. Наслідок був такий самий, роги вперто пророкували погану подорож. А втім, не менш упертим був і Данг, він не здавався. На четвертий раз роги, нарешті, впали плоскими боками догори. У Данга відразу посвітлішало обличчя, і він тріумфально закричав:

— Добра прикмета!

Потім хитро і значуще посміхнувся і сховав роги в торбу.

У Долину ми повернулися благополучно, без будь-яких пригод.

З нашої бази в Лаї Чау ми виїжджали в близькі й віддалені околиці. Всюди я зустрічав нових людей, дізнавався про цікаві звичаї і повертався на наше миле узгір’я з блокнотом, повним заміток. Нишпорили ми і в самому місті, перепливали пірогою на другий берег Чорної річки і видиралися на скелястий шпиль колишньої резиденції родини Део.

З кількох будинків, що належали Део, тільки в одному містилася метеорологічна станція. Решта були занедбані. Самі стіни лишилися тут від давньої розкоші.

Доброзичливий і інтелігентний голова адміністративного комітету Лам Ксунг був нашим опікуном у дальших поїздках; він знайомив мене і з людьми, і з проблемами, що мене цікавили. Люди племені са становили в цих краях, безумовно, одну з найцікавіших проблем, і ми вирішили поїхати в їхнє село Фьєнг Дат. На жаль, це село було розташоване приблизно кілометрів за п’ятдесят від Лаї Чау в гірській глушині, і дістатися до нього було нелегко. Тому ми з дня на день відкладали цю екскурсію.

Тим часом ми побували у найближчих закутках Долини, заїхали в Муонг Тонг, де стояла рота чи дві солдатів, а оскільки начальство в тих далеких од світу горах нудьгувало, то воно зраділо нашому візиту і з щирою сердечністю частувало нас чаєм. Коли ми, розмовляючи, пили ароматний напій, командир раптом попросив мене виступити перед солдатами. Це було наче грім з чистого неба. Я здивувався, але командир не жартував. Отже, без усякої підготовки, дещо сконфужений я став перед солдатами. Поруч, як завжди, був Тунг, що перекладав мою промову з французької на в’єтнамську мову.

Про що я мав говорити? Звичайно, про недавнє Дьєн Б’єн Фу, про радість і незабутнє враження, яке ця перемога справила на всіх людей доброї волі. Переборовши перше хвилювання, я промовляв дедалі сміливіше і, очевидно, краще, бо в міру того, як Тунг перекладав, я помітив серед солдатів пожвавлення. Після мене виступив офіцер з доповіддю про міжнародне становище. Потім ми всі сфотографувалися на подвір’ї й сердечно розпрощалися.

— Ми будемо довго пам’ятати цей день! — запевняв мене командир, міцно тиснучи руку, і посміхаючись додав, що йому хочеться наказати солдатам викупати мене в річці Нам Лаї, яка протікала поблизу.

— А це навіщо? — засміявся я.

— Кажуть люди, що хто раз викупався в Нам Лаї, незабаром повернеться…

Але обійшлося без купання, і ми поїхали, глибоко переконані, що добре зробили, відвідавши цей віддалений куточок.

Щоб дістатися шляху, де стояв наш газик, треба було перейти Нам Лаї тимчасовим містком, зробленим з гнучких бамбукових дрюків. Розрахований він був на вагу тутешніх людей, що на третину легші за мене, отож уже по дорозі сюди, я побоювався, щоб цей місток не завалився. І тепер, на зворотному шляху, приятелі почали кепкувати, що місток мусить тріснути піді мною, і я за всіма правилами впаду у Нам Лаї.

Річка в тому місці була не дуже глибока, але у мене в кишенях лежали різні речі, серед них і блокнот, тому вимушене купання було ні до чого. Озброєний солідною жердиною, я переходив місток обережно, крок за кроком, наче ведмідь-канатоходець. Запопадливий Тунг побіг з фотоапаратом на берег, щоб сфотографувати катастрофу, але його сподівання були марними, йому пощастило схопити на плівку лише мій перехід та приятелів, що потішалися з мене. Між нами, звичайно, і Хунга з нерозлучним портфелем під пахвою.

А втім, забава забавою, солдати солдатами, а справа племені са дедалі більше не давала мені спокою. Я відчував подих переламних змін, виразний початок нової ери; оскільки ми не могли виїжджати з Лаї Чау на довгий час, то я, де тільки міг, збирав усякі відомості про життя цієї народності. Зрозуміло, Лам Ксунг подавав нам неоціненну допомогу, і коли в місті з’являвся який-небудь тямущий са, він одразу ж присилав його до нас із перекладачем.

Таких са в лаїчауському районі було близько тисячі. Картина жахливих злиднів і занепаду, яку я побіжно намалював після першої зустрічі з цими людьми на дорозі між Туан Чау і Туан Гіао, підтверджувалася цілком. Внаслідок багатолітньої залежності від феодалів таї плем’я са не тільки голодувало, але насамперед духовно виродилося. Люди навіть перестали мріяти про кращий побут. Вони отупіли, втратили здатність гніватися, бунтувати. Їхня усмішка і безтурботність були скоріше згодою на поразку, ніж ознакою радості.

В найурожайніші роки люди са збирали кукурудзи не більше, як на вісім місяців, а решту року голодували, їли корінці, лісові ягоди або тяжко працювали у таї на правах невільників, заробляючи лише на злиденний харч. Їхня покірність негативно позначалася на них же самих: са мали стільки заборонених духами днів, що тижнями нічого не робили саме тоді, коли треба було сіяти або рятувати жнива. З духами вони нічого не могли вдіяти, як це чудово робили вправні мео. Перемога нового ладу звільнила са від панів таї, але з-під влади огидних духів визволити їх було важче.

Вони були такі бідні, що навіть не могли купити солі і добували її з попелу бамбука. Вогонь викрешували, ударяючи залізом об камінь. Знаряддя не мали майже ніякого, не знали жодного ремесла. Ці люди були віддані на ласку інших племен. Са в усьому наслідували сусідів, у найгіршому теж, як наприклад, у «робленні зятя». Феодально-колоніальний режим не тільки нічого не робив, щоб витягти са із занепаду, а навпаки, штовхав їх до загибелі, яка чатувала на них.

Визволення країни відразу змінило умови життя са. Народна влада енергійно і розумно поспішила їм на допомогу. Звичайно, за короткий час не можна прищепити любов до праці або послабити шкідливу віру в заборонені дні і в злих духів. Але негайно було полегшено їхню долю. Хазяїв таї зобов’язали як слід оплачувати працю са, а перед новим урожаєм купувати у них за готівку лісові продукти, зокрема бамбук. В адміністративному комітеті у Лаї Чау са мали свого постійного представника Нук Ба Сена, мого доброго знайомого, який пильнував, щоб не було зловживань або якоїсь кривди.

В час мого перебування над Чорною річкою більшість поселень са одержала необхідний сільськогосподарський реманент, а в деяких селищах вже багато місяців працювали таї-інструктори, навчаючи горян господарювати на землі. Са, до яких ще недавно ставилися з презирством, почали поволі відчувати себе громадянами країни.