— Товариш кухар, — звернувся до мене Тунг, усміхаючись, — питає, чи смачною була вечеря і чи досить їжі.

— Якщо так і далі піде, — вигукнув я сердечно, подаючи кухареві руку, — то ми повернемося до Ханоя гладкими, як свині.

Кві подякував і задоволений відійшов.

Чи був я щасливим цього вечора?

Так, я був щасливий, адже ми стояли біля підніжжя неприборканих гір, де нас очікували пригоди. А сам факт, що я ставив собі таке запитання, про дещо говорив. Я знав, що мене оточує доброзичливість людей, ладних стати догори ногами, щоб мені догодити, але догодити так, як вони це розуміли.

Я ліг спати під щільною сіткою від москітів.

А тим часом під стелею нашого будинку лунали веселі голоси ящірок-гекконів, невтомних ловців комах. Пристрасно, визивно, пожадливо бриніли їхні бойові прицмокування:

— Гек, гек… — кидали вони короткими серіями. У напівсні я сприймав їх, як дружні вітання.

Мене вже зморив сон, коли я відчув, що хтось тихенько підкрався до моєї постелі і обережно обмацав її. Я заспокоївся. То Туйєн, радісний співак, кругленький хлопець, опікун мого сну: обережно, щоб мене не розбудити, він оглядав, чи протимоскітна сітка щільно прилягає до ліжка. Розчулений таким піклуванням, я міцно заснув.

Я солодко заснув і раптово прокинувся. Було ще темно, хоч наближався світанок.

— Мот! Хаі! Ба! Бон! — надворі лунали вигуки команди і тупотіння ніг. Біг цілий загін.

З переляку я зіщулився.

Пробігаючи повз нашу хатину, загін гортанним голосом скандував якесь заклинання, що здавалося дуже грізним. А насправді це було, напевне, просто побажання доброго ранку.

По всьому місту лунали ті самі чотири слова: «Мот-хаі-ба-бон», що означало «раз-два-три-чотири».

Так молоді любителі спорту підіймали своїх земляків на ранкову гімнастику. Було без чверті шість. У цей час по всьому Північному В’єтнаму, в усіх селах і містах, на всіх майданчиках, навіть у центрі Ханоя на вулицях і дорогах чулися такі самі вигуки і таке саме тупотіння ніг. Працьовитий народ готувався до робочого дня.

Вважалося, що члени нашої експедиції перебувають на спеціальній службі, тому вони не брали участі в загальній гімнастиці. Але з притаманною в’єтнамцям звичкою до дисципліни друзі почали виконувати свої ранкові обов’язки. Сонце ще не вийшло з-за гір, коли ми, добре поснідавши, вирушили в дорогу. Нічна імла швидко розсіялась, краєвид став ширший. Одразу ж за Хоа Біном з очей зникла Чорна річка, але ми весь час трималися долин менших річок. У цих долинах були такі ж самі рисові поля, тільки менші і бідніші, такі самі в’єтнамські хати. Поступово долини звужувалися і перетворювалися на яри, вкриті негустими заростями. Протягом кількох, а може й з десяток кілометрів ми їхали і не бачили жодного людського житла, наче перетинали якусь прикордонну смугу. А коли знову з’явилися хати, вони були вже не такі, як поблизу Хоа Біна, — всі стояли на палях.

— Це таї? — спитав я товаришів.

— Ні. Це, очевидно, муонги.

Якщо це й справді муонги, то їхні хати свідчили про величезний вплив таї. Таї будують свої хати завжди на палях, навіть на зовсім сухому грунті.

Гарненьке село, яке лежало перед нами, складалося з кількох десятків чималих, переважно нових бамбукових хат, мальовниче розкиданих на схилі поодаль від битого шляху. У магічному сяйві ранкового сонця рожевіло узгір’я, на якому поміж хатинами в небо стриміли пальми арекі. Під час подорожі я бачив не один захоплюючий краєвид, але тут було так хороше, що важко й висловити. Ця краса приголомшувала, і я ладен був заприсягтися, що на зворотному шляху обов’язково зупинюся тут на кілька днів, щоб помилуватися цією розкішшю. Та моєму наміру не судилося здійснитися. Повертаючись назад, ми не мали часу і якось непомітно проїхали цей райський закуток.

У селі жив спритний і дотепний народ. Струмок, що шумно біг селом з гір у долину, йуонги використали як чудове джерело механічної енергії. На берегах його майже на кожному кроці стояли водні млини найрізноманітніших конструкцій, крупорушки, механічні ступи. Цю механізацію муонги безумовно також підгледіли у таї.

Я швидко заприятелював з товаришами, які їхали зі мною в газику, — Тунгом, Дьєном, Хунгом і водієм Хоаєм, але не менше полюбив і решту учасників нашої експедиції. Всі як один були чудові хлопці. Мене глибоко зворушували доброзичливість і товариськість, які панували в нашому невеличкому колективі. І хоч я, невдячний, часом у душі й жартував над своєю доброчесною командою, але щиро, з неприхованим подивом проймався духом їхньої солідарності і братерства. В’єтнамці охоче допомагали один одному. Коли в автомашині щось псувалося, усі як один вискакували і разом ремонтували.

Чим вище ми підіймалися вгору, тим менше було пальм арекі, таких звичайних у долині навколо Хоа Біна. Гірське повітря, мабуть, вадило їм. Серед дієї природи, де все було наче покручене, хвилясте, розкидане в безладді, — пальми арекі становили дивний і красивий виняток, вони росли рівні, мов свічки. Гордовиті пальми запозичили з геометрії ідеально-вертикальну лінію.

За кілька кілометрів од «села водних механіків», недалеко від дороги ріс гайок таких пальм. Я вискочив з газика і сфотографував їх. І добре зробив, бо це були останні арекі. Гори вкривалися пущею, дедалі буйнішою, а струнких і граціозних пальм я, на жаль, уже більше ніде не бачив. То були мешканці теплих долин.

Незабаром дорога пішла вниз, і ми знову опинилися біля Чорної річки, через яку в цьому місці, в Чобо, переїхали на моторному паромі. Могутня, широка і глибока річка, стиснута крутими берегами, тече тут серед гір і робить на півдні двадцятикілометровий закрут. Вона в двох місцях перетинала нам шлях. Отже, ми двічі переправлялися через воду, а потім дорога пішла вбік, і ми не бачили річки протягом багатьох днів подорожі. Тільки в Лаї Чау, за кілька сотень кілометрів, ми знову опинилися на березі Чорної річки. Причиною того, що люди в цьому районі немовби тікають од води, були гори, які наче стискали річку, не даючи змоги створити на її берегах рисові поля або оселі. Тут, як при впадінні річки Маук у Чорну, скелясті вершини спускаються до води тисячометровими кручами, що нагадує каньйони Колорадо. Скільки існує світ, жоден турист не бачив такої чарівної глушини, але добродушний селянин тікав од цих чудес, наче від сатани.

Сівачі рису жили трохи південніше, в лагідних долинах невеличких річок, притоків Чорної. Там, за тридцять-сорок кілометрів од неприступної ріки, пролягав головний шлях до Лаї Чау. Обабіч нього розташувалися численні поселення, як Моц Чау, Ян Чау, Сонля, Туан Чау, Туан Гіао і, нарешті, Лаї Чау; все це були селища племені таї, де я й збирався докладно ознайомитися з їхнім життям та звичаями.

У Суйюті ми змушені були затриматися, бо наш грузовик ніяк не міг видряпатися на берег. Селище складалося з дюжини халуп. Усе це були крамнички в’єтнамських торговців з Дельти. Раз на тиждень у торговий день сюди з навколишніх гір спускалися по сіль та інші необхідні речі люди з племен мон і мео, а з долин ішли таї. У Суйюті в цей час ставало тісно, як у рибацькому неводі після доброго улову, і шумно, наче у вулику.

Під час зупинки в Суйюті я витяг сачок і почав ловити метеликів. Мені допомагали Тунг і Хунг. У цій подорожі по Індокитаю я не збирався робити великих колекцій, як колись у Південній Америці: мені шкода вбивати навіть метеликів. Отже, я вирішив зібрати тільки окремі експонати, щоб пізніше пригадати, які види їх, коли і де зустрічав по дорозі.

Я ще раніше помітив, що Хунг, вистрибуючи з машини хоч би на кілька хвилин, завжди брав з собою якийсь шкіряний портфель, стискаючи його під лівою рукою. Хлопець ніколи не розлучався з загадковим портфелем. Це було кумедно і разом з тим таємниче: що ж то за скарби могли бути в портфелі, який я нишком назвав скринькою Пандори.