Як у фантастичних міжпланетних повістях, ми в’їжджали у світ інших понять, інших звичаїв, іншого способу життя, ніж там, унизу. Це була піднебесна батьківщина племені мео, хоч куди не кинь оком — людей ані сліду.
Перед нами був напрочуд красивий гірський краєвид.
Приємно було дихати холодним і чистим, наче кришталь, повітрям, блукати поглядом по далеких схилах та лісистих ущелинах. Данг повернувся до мене і навіть посміхнувся, що з ним траплялося дуже рідко.
— Моя країна! — вигукнув він весело, радіючи, як дитина, з того, що вже не дихатиме випарами паркої долини.
Це була весела екскурсія в гори. Десь там на схилі, що називався Та Чуонг, помер якийсь родич Данга, і ми вирушили на похорон. Третій товариш, Мао Ван Хон, був таї, але ми взяли його з собою тому, що він друг Данга.
Ми їхали плоскогір’ям, вкритим дуже рідким лісом і досить високою травою, яку тут називали слонячою. Зненацька легке шарудіння й швидкий рух у заростях привернули нашу увагу. По червоно-бронзовій шкірі ми впізнали мундчака. Переляканий олень описав перед нами півколо і став за кущем, кроків за вісімдесят од нас.
Данг, що був найближче до звіра, скинув рушницю, але, побачивши, що то мундчак, опустив її.
— Стріляйте! Чому не стріляєте! — шепнув я. Сам я зброї не мав. Поведінка Данга була дивною. Він заперечливо похитав головою і стежив за мундчаком з неприхованою тривогою.
Раптом за нами загримів постріл. Це вистрелив Хон. У кущах залунав приглушений крик. Хвилину було чути тріск гілля, потім запала тиша.
— Лежить! — сказав я і здивовано глянув на Данга. — Чому ж ви не стріляли?
Мео заклопотано посміхнувся.
— У нас є повір’я, — відповів він несміливо.
— Невже не можна стріляти в мундчака? — не йняв я віри.
— Не те! — лагідно заперечив Данг. — У нас вважається поганою прикметою, якщо почуєш пойнятий жахом крик мундчака. Тому я й не хотів стріляти, щоб він не крикнув…
— А все-таки поранений звір відізвався!
— Так, але це був його смертельний голос. Це не береться до уваги…
Хон зареготав і ущипливо кинув:
— Я знаю краще, чому він не стріляв!
Мео глянув спідлоба на Хона і з іронією промовив:
— Люди з країни п’явок все знають краще…
Лісові п’явки траплялися тільки в долинах, де жили таї.
— Я знаю, — вів далі непохитний таї, — чому він не стріляв. Бо не хотів, щоб його пукавка стала посміховищем. На такій відстані напевно б промазав.
У мео була кремінна рушниця, яку зробили ковалі його племені, а у таї гвинтівка, здобута у солдатів іноземного легіону.
— Під час війни, — заявив мео спокійно, — я вбив з неї трьох зрадників…
— Але, мабуть, зблизька, за кілька кроків… — засміявся Хон.
Спокійний Данг промовчав, ніби не почув ущипливих слів товариша, і на цьому закінчилися дружні кепкування, до яких я вже звик.
Юнаки були товаришами по зброї. Вони подружили в лавах армії В’єтнаму під час останньої війни, хоч і належали до різних народностей.
Мундчака випотрошили. Хон поклав його на свого коня, і ми рушили далі. Близько полудня звернули на стежку, якою, мабуть, мало хто ходив, місцями вона губилася на скелястому грунті. Ми опинилися над такою безоднею, що мене охопив жах. Мео заспокоїв, запевняючи, що його коні йдуть впевнено, до того ж вони мудріші за людину, тому радив спокійно заплющити очі й цілком покластися на коня. Легко радити!
Стежка зникла над безоднею, залишилися тільки де-не-де невеликі вибоїни стрімкої стіни, на які кінь, тихенько стогнучи, обережно ступав. Часом мені здавалося, що мій кінь взагалі не стоїть на землі, а висить у повітрі над прірвою. Я не бачив, куди він ступає, а перехилятися не наважувався. Під кінець цієї пекельної переправи мої нерви не витримали, — здавалося, що безодня тягне до себе. Тільки нелюдським зусиллям волі я поборов це несамовите враження.
Незабаром, за струмочком, ми зробили коротку зупинку. Я витяг з в’юків пляшку спирту, привезеного ще з Польщі, і нашвидку зробив кварту горілки. Ніколи вона не здавалася мені такою доброю, як тепер. Потім, ніби здурівши, я поліз до в’юків, набрав в обидві жмені цукру, мабуть, половину наших запасів, — і влаштував бенкет трьом коням. Для них це було справжнє свято, добрі тварини аж іржали від насолоди!
Це маленькі коники, але такі сильні й витривалі, що проходили по горах сто кілометрів без відпочинку. На превеликий жаль, вони були для таї, а не такому довгалю, як я. Отож, сидячи на своєму румачку, я скидався на Дон Кіхота, бо ногами торкався матері-землі, а час від часу навіть і вітчима-каменю. Але після диявольської переправи я вже не бурчав про невідповідність кінських і моїх ніг і тільки пестив любовним поглядом кошлатий загривок мого друга.
Після перевалу ми з’їхали на кількасот метрів униз, в розлогу безлюдну долину. Тут ми знову опинилися в тропічному кліматі: стало парко, душно; долину вкривали буйні джунглі, повні барвистих великих метеликів. У джунглях аж кишіло від усяких істот, цвірінчало, свистіло, плюскотіло. А коли над нами з’явилися чудові кольорові птахи, що належали до родини пітта, червоні, як полум’я, і яскраво-голубі, до того зовсім не боючись нас, — я зрозумів, що це справжній рай для природо знавця, де людина своїм хижацтвом ще не заплямувала первісної природи.
Я спитав Данга, чому люди досі не оселилися тут.
— Таї поблизу немає, — пояснив мео, — а для нас тут надто тепло. Крім того, тут з давніх-давен водяться пантери, яких важко знищити. Наші кажуть, що це злі демони… Ми не любимо цього лісу.
— А нам пантери не загрожують?
— Ні, — відповів юнак, прикусивши нижню губу, — сьогодні вранці, перед тим, як ми мали вирушати в дорогу, я кинув чарівні роги, і для нашої екскурсії всі ознаки були добрими. Пантери не зустрінуться…
Ми їхали заростями, ледве помітною стежкою, один за одним. Данг, як звичайно, попереду, Хон — позаду. Данг пильно дивився довкола, кидаючи погляди в гущавину і, очевидно, добрі прикмети турботливо підкріпляв своїм гострим зором.
Раптом він зробив рукою знак, щоб ми зупинилися і замовкли. Коли я простежив за його поглядом, то побачив на деревах кілька великих птахів. Хоч я чув про них, але живих бачив уперше. Я остовпів від такої дивини. На могутніх дзьобах, подібних до дзьобів американських туканів, росла інша дивина: великий ріг, начебто птахи мали два дзьоби. Це були рогодзьоби.
Серце у мене закалатало, коли я побачив ці опудала. Ледве дихаючи, я жер очима птахів. Усі п’ять чи шість сиділи на одній гілці на певній відстані одне від одного. Здавалося, природа зле пожартувала над ними, бо яку ж користь міг принести птахам цей абсурдний нарост на дзьобі?
Але ще смішнішою була поведінка птахів. Сидячи на гілці, вони час від часу з гідністю оглядали себе, поважно кивали дзьобали й відгукувалися одне до одного приглушеним белькотінням, подібним до кумкання жаб. Рогодзьоби були схожі на достойних професорів, які обмірковували надзвичайно важливі проблеми.
Зайняті собою, вони не помічали нас.
Данг обережно повернувся до мене й шепнув:
— Скажіть, ви вмієте вимірювати на око відстань?
— Чи вмію вимірювати відстань? — здивувався я. — Звичайно, вмію.
— Ви бачите отого птаха, що сидить найближче?
— Бачу.
— Чи був мундчак од нас далі, ніж той птах?
— Мабуть, ні. А ви хочете стріляти в нього, Данг?
Мео пропустив запитання повз вуха. Він підніс свою рушницю, прицілився, тримаючи зброю подалі від обличчя, — рушниці людей мео мають маленьку рукоятку, як у пістолетів, отже, їх не прикладають до плеча, — і вистрелив.
Рогодзьоб тріпочучи впав на землю в густу поросль. Злякані птахи спурхнули, але, бачачи конання одного з своїх, н» втекли, а з страшенним вереском почав стрибати над нами з гілки на гілку. Своїм голосним обуренням вони наповнили весь ліс. Можна було перестріляти їх усіх.
Мео зліз на землю і попрямував шукати убитого рогодзьоба. Він приніс його і мовчки показав мені, що куля прошила птаха навиліт. Потім, не дивлячись на Хона, зарядив рушницю, прив’язав до сідла здобич і сів на коня. Ми поїхали далі, але ще довго до нас долинали крики рогодзьобів.
