Здавалось, що його ніщо не могло вивести з рівноваги і доброго настрою, у якому він зазвичай щодня перебував і який був його нормальним станом. А ще він майже щодня відвідував Думу (коли не траплялося інших нагальних справ). Терпляче слухав безконечні спірки думних діячів (а там були майстри будь-яке, хоч і найпростіше, діло заговорити, заморочити і запроторити в глухий кут). Іноді обривав промовців зі словами: «Скільки годин ви міркуєте без ладу і смислу, а я ось в одну мить вирішу цю справу, на яку ви витратили цілий день і так ні до чого й не дійшли». І миттєво вирішував, і всі потім дивуватимуться: ах, який у них розумний та винахідливий цар і як він здорово царює!
А ще Дмитрій любив поговорити — тут йому не було рівних. Часто у вирішенні тих чи тих питань наводив паралелі з історії (він мав добру пам’ять і зело був начитаний), згадував подібні випадки з власного життя. Щосереди й щосуботи — нечуване до того явище в руському самодержавстві — приймав чолобитників і всім надавав можливість поговорити з ним і висловити все, що хто хоче. Терпляче вислуховував скаржників, і якщо вони були незаслужено скривджені, допомагав їм охоче.
Таких монархів Русь до нього не знала — простих, не гордих, не самозакоханих власною величчю, не засліплених титулами своїми і можливостями творити все, що вони захочуть, — здебільшого, антизаконне. Часто, пообідавши, він пішки ходив — навіть без охорони! — містом, заглядав до різних майстерень — «Як тутечки у вас? Чим допомогти вам?». Любив поспілкуватися з майстровитим людом. Навіть брав до рук інструменти і сам пробував щось там змайструвати, кажучи при цьому: «Майстровитий чоловік ніде й ніколи не пропаде. Як виженуть мене з Кремля, — сміявся білими зубами, — зроблюся майстром та й піду по Русі-матінці — робота буде, жінки будуть — що ще треба скусному чоловікові?»
І незмінно додавав:
— Для щастя земного у світі цьому білому.
А йдучи вулицею, нерідко зупиняв стрічних і затівав з ними відверті розмови — про життя-буття, що їм болить і що заважає, і як би вони хотіли, щоби до ладу на Русі було?..
Особливо любив говорити на теми релігійні, тоді дуже болючі.
«Чому ви зневажаєте іншовірців? — дивувався. — Що таке латинська віра, лютеранська? Вони такі ж християнські, як і грецькі. Бо й вони в Христа вірять, себто брати ваші по вірі».
І додавав з глибокою переконаністю:
— Хай усякий вірить по совісті своїй. Я хочу, щоб у моїй державі всі відправляли богослужіння за своїм обрядом.
Церковні ієрархи і монахи аж зубами скреготіли на ті слова їхнього царя — так їм не хотілося визнавати інші віри як рівні їхній вірі, але цар наполягав на своєму: треба шанувати усіх. Як би ми сьогодні сказали — відзначався віротерпимістю, йому не був притаманний релігійний фанатизм. Правда, монахів він не любив (сам побувавши в монастирях) й іноді називав їх дармоїдами і лицемірами. Мабуть, мав на те всі підстави, набуті ним за особистого чернечого життя. Але цією відвертістю наживав собі численних і впливових ворогів — монахи про нього розносили хіба ж такі чорні вісті!
А часто, коли йому ставало, як він казав, тісно й душа вимагала чогось такого-розтакого, скочивши на коня, мчав світ за очі, дивуючи всіх своєю майстерністю верхової їзди.
Поганявши коня до піни на крутих боках і крупі, зіскакував і, бадьорий та посвіжілий, йшов займатися іншими нагальними справами, що їх не відкладав на потім, а неодмінно з ходу вирішував. І все він встигав: і державними справами займатися і... І в гречку стрибати. А будучи велелюбним, маючи вдосталь коханок, до Марини Мнішек в Самбір, як зразковий і цнотливий наречений, чи не щотижня гнав гінців з листами (як завжди, особисто ним написаними рівним каліграфічним почерком), у яких клявся-заприсягався Марині в любові та все благав її і підганяв хутчій вирішувати свої справи і їхати до нього в Москву на царство... «Трон тебе чекає, кохання моє незрівнянне! Ох і повладарюємо ми з тобою удвох!.. Дасть Бог, Московське царство, що відгородилося од світу білого на своїй Русі дрімучій, наблизимо до Європи і зробимо його не останнім царством у тій же Європі — воно на те заслуговує. Принаймні не «лєшіє» будуть владарювати на Русі, не змії-гориничі, а мужі зело вчені і до усього скусні...
(«Жду тебе не діждуся і щодень з дороги далекої тебе виглядаю, Мариночко моя».)
А сам думав (хоч поки що те від неї утаємничував), що землі Новгородські, обіцяні їй із селами й людьми, не віддасть. Нащо їй якась Новгородчина, коли вона буде царицею всієї Русі. Та й негоже цареві землі державні, казьонні розбазарювати, Русь дрібнити, від чого вона в минулому вже зазнавала лиха. Покликання царя не зменшувати своє царство, а навпаки — збільшувати його, множачи його славу. Був певний, що Марина, прибувши до Москви і ставши царицею, сама це збагне, і вони з нею славно будуть владарювати — во славу усього царства-государства!
А тим часом у Самборі, ще не відаючи, що Дмитрій вже в’їхав до Москви на білому коні під рев ошалілого люду, з’явилися такі, які готові були свідчити проти царевича Дмитрія. Правда, вони з’являлися й раніше — час од часу. І воєвода Мнішек час од часу наказував гайдукам: таких шептунів, які будуть пасталакати, що буцімто Дмитрій ніякий не царський син, а — самозванець, не слухати, а негайно хапати і запроторювати їх до підземелля замку — там місця для всіх вистачить! Хай там і гниють. А хто не буде гнити — тим допоможемо живцем згнити! Хай потім пасталакають на тому світі, а на цьому ми їм роти позатикаємо. Бо всі ті шептуни — всього-на-всього нишпорки Бориса Годунова, який і посилає їх, аби опорочували царевича, який і без того натерпівся лиха. Тож тільки й чули від воєводи (це як він ще був у Самборі):
— Хапайте людішек Годунова! В підземелля їх!
Марина тоді обурювалася не менше батька: як вони можуть?.. Сміють??. Забувши честь і гідність, опорочувати й знеславлювати доброго царевича, який стільки натерпівся, рятуючись від Годунова?!. Нащо вони обзивають його якимось там... самозванцем, коли він істинний царський син і Москва його чекає і ніяк не дочекається?!.
Але все то були справді... людішки. Без роду-племені, без звань. Пройди різні! Пройдисвіти продажні! Гірше, коли почали з’являтися хулителі знані. Як-от старець Варлаам Яцький. Прибув він аж з Києва, з тамтешньої Лаври, добре знаний у православному світі. На Русі старцями споконвіку називали (з наголосом на «а», бо з наголом на «і» — старцí — то вже жебраки) поважних духовних осіб, пустельників і самітників — таким і був у Києво-Печерській лаврі Варлаам. Ледве в світі цьому тримався, а бач, не полінився до Самбора припертися. Щоб «изобличить проходимца Гришку Отрепьева», якого знав ще по Києву і тоді ж буцімто переконався, що він той... самозванець. Так, ніби в нього на лобі написано хто він такий — самозванець чи не самозванець! Звідтоді правдоборець загорівся бажанням вивести царевича Дмитрія на чисту воду.
Кажуть, цей «обличитель» був такий незлагідний та сварливий — попри вік і святість свою, — що навіть з монахами не завжди уживався. Тому й самітником був, бо всі од нього сахалися. І ось приперся... Спершу в Краків, буцімто до самого короля, а тоді повернув голоблі в Самбір. Казали: сам король велів його з Кракова відправити до Самбора — до того, на кого він громи і блискавки метав. До воєводи Юрія Мнішека, головного підпомагача царевича.
У Самборі старця було звинувачено в змові проти царевича Дмитрія, і воєвода велів його схопити та без зайвих слів кинути до підземелля — як такого, що діяв «по наущению» царя Годунова.
Нібито сам царевич велів зняти з нього «монашеское платье» і «бити и мучити его». Але, як потім дізналася Марина, то була обмова на царевича, який, навпаки, просив воєводу випустити старця і не мучити його, бо він зело знаний у православному світі.
«Бог йому судія, — сказав тоді царевич. — Я й не таких хулителів пережив, переживу й цього. Та з нього вже порох сиплеться, скільки йому зосталося у цьому світі стежку топтати, хай спокійно доживає свого віку».
