Так старець і вцілів у замковій в’язниці. Хоч його й не випустили, але, зваживши на прохання царевича, не чіпали. Та й Марина просила старшого над гайдуками дядька Прокопа на чинити зла старцеві («Старе, як мале — не відає, що чинить») і зберегти йому життя. Власне, остаток життя. Тільки щоби про її прохання на дізнався пан воєвода. Хай буде певний, що старцеві завдають кривди у підземеллі.

Дядько Прокіп, старший гайдук пана воєводи, з місцевих (казали з Карпат, де він колись був файним леґенем), пильно подивився на Марину.

— Буде так, як ти велиш, панночко. Господь тебе не обділить своєю милістю — спасіння старця тобі неодмінно зарахується.

І старець сидів у замку тихо, як миша в ожереді. З веління Марини його навіть добре годували. А вже коли отець з царевичем, зібравши військо, залишили Самбір, вирушивши в похід на Москву, веліла (правда, перед тим порадившись з матір’ю, — ненька їй не перечила) випустити старця на волю. І дати йому злоті, аби він міг найняти підводу до Києва, — на його старі ноги дорога була неблизькою.

Старець на прощання (як його випустили з підземелля і тицьнули злоті, аби він найняв підводу до Києва) просив передати добрій панночці, що кланяється низько...

Згодом у чолобитній на ім’я царя Василія Шуйського старець Варлаам підкреслить: «...и пана Юрья панья да дочи Марина... свободу мне дала».

Але про ту чолобитну Марина вже не буде знати. А згодом і її самої вже не буде в цьому світі, але те, що вона врятувала старця, Божу людину, котрий обзивав її коханого самозванцем, не забудеться.

Згадає Марина Мнішек невгамовного старця — чомусь раптом згадає, — коли її позбавлять трону, привселюдно повісять її синочка як якогось «ворьонка», а її саму обізвуть «воровкой», згадає старця Варлаама за кілька день до свого мученицького кінця у башті восьмого яруса Коломенського кремля, і на якусь мить її душа просвітліє від тієї згадки. Їй стане — теж на мить — легше. Що вона недарма в цьому світі жила — хай і одне життя, проте людське — а таки врятувала. А це не мало, адже іншим, буває, і цього не дано.

— Доля-доленька, — повчала її бабця Софія, — це, щоби ти відала, моя гарненька чічка, щастя-талан. Кажуть, це жіночка така: добра, хороша, чепурна, гожа, до роботи беручка і не лінива. А як доля лиха — то жіночка завжди заспана, нечесана, невмивана. Що не робить, а все спить. Та й робить через пень-колоду. От такій людині й не щастить у житті, бо доля у неї такая: коли не спить, то все позіхає, ротика свого деручи... Тому й кажуть: одним сиплеться зерно, а другим полова.

Хитаючи маленькою сивою голівкою, тихо-журно виводила:

— А в мене яка доля?! — доскіпувалася Маринка. — Лиха чи...

— Господь з тобою, що ти кажеш таке? — жахалася добра бабця. — Твоя доля — гарна жіночка щасна. Вона дбає, аби в тебе в господі все водилося, а нивка твоя врожаїлась...

— Ба-абусю, — сміялась Маринка, — у мене не господа, а — замок. Королівський. Та й нивки в мене немає, я ж не селянка. Я — графиня.

— Це так, до слова в мене вихопилося — про господу і нивку. А ти хоч і графиня, а все їдно маєш оброблювати свою нивку в житті. Ту, що тобі, як і всім нам, послав Господь.

— Для цього у нас слуг повно, усіляких робітників.

— А все їдно маєш нивку свою сама оброблювати. Тому й стережися — доля твоя хоч і щасна, але її треба оберігати. Бо її можуть і той, викрасти.

— Хто це мою долю може викрасти?

— Коби я відала. Мабуть, злі люди. Злі та лихі.

— І гайдуки тоді не захистять?

— І гайдуки... Та й де набереш на всі випадки гайдуків. От ти квіткою квітнеш, а в житті... Хіба ж такі суховії бувають. А від лихої долі й мури замку не захистять.

— А можна мені побачити свою долю?

— Чого ніц, того ніц... Про свою долю можна лише дізнатися. Та й то... Як підслухаєш розмову віщих птахів.

— А де їх можна... підслухати?

— Коби я знала... Віщих птахів Господь посилає. Та ти не думай чого такого... Кожному Господь посилає порівну: і радість, і біду.

— А нащо біда?

— Людина все мусить спізнати.

— А я не хочу біди!

— Хто її хоче, дитино моя. Але вона у всіх буває.

— У всіх, та не у всіх. Я велю варті краще пильнувати замок, і не проникне у нього біда!

Марині з бабцею було гарно, затишно, і хоч вона була графиня, а бабця проста селянка, але відчувала до неї приязнь, як до рідної людини. Бо все життя бабця Софія була з нею — приймала її народження (вона ж ще й повитуха) і потім оберігала, як добрий янгол, навчала її уму-розуму — по-своєму, звичайно, і потай, щоб граф Мнішек чого не запідозрив та не заборонив Марині з селянкою знатися.

Матінка, бувало, сердилася:

— Що ти віриш тій старій карзі, бабі-язі?. Та й хто вона, а хто ти — згадай! Ти графиня знатного в королівстві роду, а вона... Холопка, яка з нашої милості у твоїх няньках ходить... Чого ти так горнешся до неї? От велю її вигнати геть, і її виженуть геть!

Але вигнати — хоч і нахвалялася — бабцю не збиралася, бо знала: ніхто так її дочку не береже, як та стара карга, знахарка і ворожея. За вірність і тримали Софію в графському замку. І це її — просту-простісіньку селянку. Софія ніколи не мала своєї сім’ї, як узяли її до Мнішеків у прислуги ще дівчиною, так і виросла в прислузі. І юність свою зустріла, і зістарилася. Сім’ю їй замінила Маринка, яку вона потай вважала за свою донечку...

Вже як посватався царевич Дмитрій, Марина й запитала свою добру няньку, яка у ворожінні мастачкою була:

— Чи буду я царицею? Поворожи мені, бабцю Софієчко...

— Будеш, будеш, дитино моя. Я вже потай од тебе на долю твою ворожила. Невзабарі станеш царицею, і року не мине, як висватають тебе на царство. Правда, в чужому краї се відбудеться.

У добрих очах бабці, що завше до Маринки зоріли двома зірочками ясними, раптом майнула якась тінь. Марина злякалася.

— Що, бабцю, що? — швидко запитала з серцем, що хололо.

— Будеш ти щасною, — гнула своє стара. — Але, даруй, недовго.

— Так тобі підказало твоє ворожіння?

— Так мені підказало моє ворожіння. Всього з гороб’ячий скік поцарствуєш.

— Що ти... мелеш?

— Якщо мелю — борошно буде. А кажу я так, бо брехати не звикла. Кажу, як ворожба моя підказує, — хоч карай мане за це, хоч милуй, а такечки й буде.

— А після того твого «буде» що ще... буде?

Але тут бабця негадано вколола собі пальчика (вона саме вишивала) і ойкнула. На білому полотні запломеніла червона крапелька. Бабця сунула пальчика до рота і більше не промовила й слова, хоч як не доскіпувалася в неї Марина про долю свою — як вона царицею стане.

Тільки другодні, хоч Марина й не питала її більше про свою долю, стара, зітхнувши, повернулася до перерваної розмови.

— Ой, Маринко, ой, дитинко, не ходила б ти в цариці...

— Піду, — як затялась Марина. — Така доля не кожному випадає — посісти царський престол — то чому маю від нього відмовлятися?

— На тім престолі всяко може бути. Та ще в чужому краї. Не своєю ти їм будеш, Маринко, Москві нам чужій. Тож і не повернешся ти з Москви тієї, з того царства-державства, далекого, чужого і лихого.

— Якщо не повернуся — а чого я маю в Самбір повертатися? — то виходить, що довіку буду царицею?

І зненацька аж розгнівалася, чого раніше з нею не траплялося.

— Не віщуй мені більше, не віщуй, бабцю! Про мою долю в Московії. Як буде — так хай і буде!

Вірна її нянька замугикала — як затужила:

Марина тоді й подумати не могла, що в далекій Московії, заперта в башті Коломенського кремля, вона пригадає цю пісню бабусі Софії, а пригадавши, заспіває, як заридає: