Протопоп Аввакум заявляв, що «всякий, крестящийся тремя перстами, будет мучен огнем и жупелом». (Бояриня Морозова, теж осатаніла прихильниця «двоеперстия», навіть коли її везли на люту кару, піднімала тремтячу руку, з останніх сил показуючи два перста.) Лідером старообрядців став затятий протопоп (старший піп) Аввакум, фанатик, який у своїй боротьбі з Никоном втратив будь-яку уяву про реальність. У відстоюванні старої віри, і зокрема «двоеперстия», Аввакум втратив усе людське, перетворившись на жорстокого самодура, якого і світ не бачив, на якогось жахливого звіра в образі людини, по суті, ката російських селян, адже змушував їх, аби вони на знак протесту проти реформи Никона самоспалювали себе. Людське життя для нього нічого не важило. Хай воно горить у вогні, аби було так, як ухвалив протопоп: щоб хрестилися не трьома, а двома перстами!

Протопопа вмовлятимуть вселенські патріархи, які навесні 1667 року приїдуть до Москви, але протопоп «во всем упорствовал».

Він закликав осатаніло: на знак протесту проти нововведень патріарха Никона, а також проти його «троеперстия» всі мають... самоспалюватись.

Темне і затуркане селянство дрімучої Русі повірило божевільному протопопу і почало кидатись у вогонь. Самоспалювань із року в рік збільшувалось і збільшувалось, стаючи чи не масовим явищем. У вогні люди гинули сотнями й тисячами. Лише у 1687 році в Палеостровському монастирі себе спалило близько двох тисяч селян.

«Неистовый» протопоп Аввакум, якого чомусь називали святим і чудотворним, невтомно з піною у рота закликав (вимагав, вимагав, вимагав!) селян побільше (побільше, побільше, побільше) себе спалювати на вогнищах.

У «Послании к некоему Сергию» Аввакум писав: «Наипаче же в нынешнее время в нашей России сами в огонь идут от скорби великая, ревнуя по благочестии, яко вдревле апостолы: не жалеют себя, но Христа ради и Богородицы в смерть идут». У цьому ж посланні розповідав про одне з таких масових самоспалень: «Брате, брате, дорогое дело, что огонь посадят: помниш ли ты в Нижегородских пределах, где я родяся живал, тысячи з две и сами миленькие от лукавых тех духов забежали в огонь: разумно они сделали, тепло себе обрели, сим искушением тамошняго искуса утекли». Протопоп радив Сергію: «Что ты задумался? Не задумывайся, не размышляй много, пойди в огонь. — Бог благословит. Добро те сделали, кои в огонь забежали...»

Тільки у 1675—1695 роках було зареєстровано 37 «гарей» (тобто самоспалень), під час яких загинуло не менше 20 000 чоловік.

Аввакум — «святий чудотворець», став першим і майже єдиним проповідником масових суїцидів у світових релігійних віруваннях. І сам пішов в огонь, закінчивши у ньому 14 квітня 1682 року своє люте життя.

Зібралося багато народу. Аввакума і кількох його прихильників привели до міста страти. Їх ніхто вже не вмовляв зректися свого безуму.

Кати прив’язали засуджених до чотирьох кутків зрубу, завалили його дровами, берестою і підпалили.

Востаннє з полум’я висунулася рука безумця і фанатика і показала на пальцях, що треба хреститися не трьома пальцями — двома...

Вогонь лютував на Русі, кров лилася — винна і невинна. Це, зрештою, за фанатизма не мало значення. Минали століття і століття, як століттями і століттями не кінчалися ті убивства, які ми сьогодні називаємо політичними і коріння яких ховається там, у далекому минулому, на мальовничих ухилах Дніпра, на так званій Аскольдовій могилі.

Звідтоді кров ллється і ллється. У всі часи це вважалося благом.

Один відомий радянський письменник і поет, громад­ський діяч і майже класик, лауреат багатьох державних премій СРСР, орденів та інших відзнак, Герой Соціалістичної праці (були тоді й такі «герої»), якось заявив в одній із своїх поем: «Но дело прочно, когда под ним струится кровь!»

«Увы» — як кажуть самі росіяни. Хоч система, якій він служив, і була заснована на крові, а отже, за його переконанням, мала бути «прочною», вона врешті-решт розпалася. Кров людська не виявилася тим цементом, який мав зцементувати будівлю справедливості.

Романови започаткували свою династію з убивства безневинного хлопчика, царевича Івана, але його кров теж не виявилася цементом. Минуть століття, і династія Романових рухне — теж на крові, коли буде вбито малолітнього царевича Олексія у 1918 році.

«Дело прочно, когда под ним струится кровь»...

Гай-гай, не виявилося воно «прочним». Але...

Але, як сказав один російський прем’єр, предотепний і парадоксальний у своїх висловах: «Не можна навіть і думати, що настане час, коли буде легше».

Невже й справді права була — і — буде! — бабця Софія зі своєю наївною казочкою про лисичку та бджоли, що її вона так і не встигла розповісти Марині на прощання?

«Жила-була одна лисичка. Якось захотілося їй солоденького. «Піти, — каже, — до бджіл похазяйнувати».

Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапку туди й засунула, щоби медку дістати. А бджоли того й не злюбили — як шугнуть з вулика, як кинуться на лисичку! Ех, як вона дременула тоді з пасіки!.. Утікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:

«Ой, божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!»

А втім, хто нині слухає якісь там, даруйте, бабські казочки!..

...Ведмідь ревів у передсмертних корчах, намагаючись вирвати із своїх грудей рогатину — гострющу ножаку, насаджену на дерев’яний держак (нею у ті часи користувалися піші воїни у битвах), бурий карпатський ведмідь, здоровенний, з доброго дядька завбільшки — як зводився на задні лапи.

Ревів так, що на полонинах і трембітарі позатихли.

Він ревів від болю й наруги, у неї аж у вухах позакладало. І вона — мале дівча — дуже тоді злякалася і на все життя те жахне видовисько запам’ятала — хоч і воліла б його за­бути.

— Вуйку, вуйку, не дурій, — благали медоїда вбивці, гайдуки пана королівського старости і самбірського воєводи. — Ми тобі нічого лихого не заподіємо, ґаздоньку ти наш, ми тіко тебе вб’ємо... Така тобі випала доля-доленька. А ту долю-недолю, яка кому випаде, і на коні не обскачеш.

Потім їй той карпатський ведмідь навіть снитиметься. А приходячи у її сполохані сни, людською мовою казатиме: «Ти не бійся мене, Маринко, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе...»

Вона не хотіла, щоби її убивали, а тому жахно кричала уві сні й просипалася, охоплена ляком-переляком. Її заспокоювали, запевняючи, що того «вуйка медоїда вже ніц, немає. Він, поцілений рогатиною замашною, подався до своїх ведмежих праотців — у ті Карпати, де прапрадіди наші спочивають і куди всі ми підемо, як урветься наш земний шлях. У кого який — довгий, або й короткий, яка вже кому планида випаде...».

Але вона довго потім не могла заснути у такій затишній і безпечній самбірській фортеці свого батька, не могла, боячись, що вуйко медоїд з рогатиною в грудях знову з ревом увірветься в її сни і ревітиме, що він їй нічого лихого не заподіє, а «тіко уб’є її». А вона так хотіла жити.

Тоді ще хотіла жити...

...Прокинулася охоплена якоюсь неясною тривогою, що спопеляла її, пожираючи вогнем пекучим і болючим.

Ведмідь усе ще ревів у передсмертних корчах з рогатиною в грудях... Вона прокинулася... Ні, не прокинулася, а ніби виринула з небуття.

На солом’яній потерусі, що нею була заслана кам’яна підлога башти. Накрита рядниною, вона правила їй за вбогу постіль.

Важко дихала. Серце — як не вискочить, тож мала таке відчуття, що це у її грудях стирчала та страхітлива рогатина. У вухах, у всьому її єстві все ще ревів бурий карпатський ведмідь... На полонині, де його на ловитві й поцілили гайдуки рогатиною в груди...

Схопившись, як вискочивши зі сну свого тяжкого й тривожного, не могла втямити: де вона? У Самборі? Так, так, здалося, в Самборі, на милій батьківщині своїй. О, як би вона дорого заплатила, аби й справді опинитися в Самборі — в дитинстві і юності своїй безхмарній та безтурботній, прокинутися юною графинею, яка тільки-но почала відкривати світ білий...