Здавалась сама собі маленьким зляканим дівчатком, якого батько взяв із собою в Карпати на полювання, куди виїздили вони довгим цугом... Ведмідь, який ревів, намагаючись вирвати з грудей своїх криваву рогатину, вразив її на все життя, і вразив, і нажахав... І навіть у сни її — ще як піддівком була — часто приходив. Ревів, стоячи на задніх лапах, передніми силкуючись з останніх сил вирвати криваву рогатину зі своїх грудей... І казав їй людською мовою:
«Не бійся мене, Маринко, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе... І підеш ти в ті Карпати, де праотці твої спочивають...»
Охоплена ляком-страхів’ям, вона закричала:
— Дурний ведмедю!!! Це не мене мають убити, а — тебе. Щоби ти пішов до своїх ведмежих праотців у ті Карпати, де пращури спочивають...
Закричала і прокинулась, важко, з хрипом дихаючи... Де вона? Невже й справді в Самборі, у батьковому замку?.. Розплющила очі і побачила низьку склепінчасту стелю вгорі, напівкругле баштове помешкання з дикого каменю, відчула — як ворухнулася — солому під собою, на якій вона заковизла на часинку в тяжкому сні, і все збагнула: та ж вона не в Самборі, дівчатко-курчатко, не в батьковому затишному й безпечному замку, а в Коломні... У башті восьмого ярусу тамтешнього кремля, і не дівчатко-курчатко вона, а повержена російська цариця, ув’язнена в башті, і чекає страти. Рішення Московського Кремля. Як він вирішить, так і буде з нею вчинено. З нею, жінкою молодою, яка ще й не жила у цьому світі, але у неї вже вбили двох чоловіків і третього, коханого, з яким вона так і не встигла повінчатися... Мати маленького синочка, якого повісили на Лобному місці як державного злочинця — чотирьох неповних років. Повісили перед тим Кремлем, у якому вона дев’ять днів — аж цілих-цілих дев’ять днів — царицею була.
...Ведмідь усе ще ревів у передсмертних корчах з рогатиною в грудях.
Гай-гай, коли ж то було в далеких-предалеких Карпатах, як вона Божим метеликом пурхала, радіючи білому світові, а бач, приснилося...
У башті, в ув’язненні її, стояла глуха пітьма. Мабуть, була ще ніч.
У вузькі щілини бійниць зазирали далекі зорі чужого неба...
До сірого мрячливого ранку вона так і не могла більше заснути. Вертілася на своєму убогому ложі, шелестіла напівперетлілою соломою, що там і там бралася потерухою на кам’яній долівці, і як не намагалася заснути, а не могла...
А хотіла заснути — міцним і непробудним сном.
Бажано — вічним.
Дуже-дуже хотіла заснути, як на той світ провалитися.
Сон був її рятівником. Тільки уві сні вона ще жила. Коли спала. Жила уві сні. Ява була нікчемною, не вартою, щоб у ній жити.
Жила тільки тоді, коли вдавалося поринути у сон, забитися в ньому, як у сховку, рятуватися в ньому від жахливої дійсності...
Заснути, заснути, заснути...
Якщо й не на віки, то бодай на одну ніч.
Заснути, засну... Але сон утікав, наче й він був з Кремлем заодно, утікав од неї, утікав, утікав, залишаючи її наодинці з розпачливими думками, з думами тяжкими, з безнадією, відчаєм... З душевним болем, що тупо терзав, як тільки згадувала те, що вчинили з її сином, терзав її хижим звіром і серце її, і душу, і все її змучене єство, переповнене зневірою, відчаєм, болем, розпукою...
А коли не спала, то не жила — жила тільки уві сні, коли її наче не було в цьому світі і всі відчаї й наруги, вчинені над нею, теж десь тоді зникали. Тліла, зотлівала, терзалася, відчуваючи, як поволі, але невблаганно згасає, затухає у ній її сутність, як вона сама вмирає у собі...
Розуміла, що довго не протримається в башті Коломенського кремля. Та й не дадуть їй протриматися в цьому світі воріженьки її, як називала ще бабця Софія ворогів... Воріженьки... І вона неодмінно має піти з цього світу. Щезнути, бажано безслідно, щоб і пам’ять про неї на Русі зникла.
Сама не піде — допоможуть піти, головній, виявляється, призвідниці російської Смути. Або голодною смертю замучать — вже й не пам’ятала, коли їй давали їсти, лише пила воду. Жадібно хлебтала з якогось черепочка, що воріженьки їй просовували через дірку в дверях башти...
Мала вона вмерти. Чим швидше, тим краще.
Всі вже в Кремлі, тільки в тому, що з великої букви, у Московському, з нетерпінням очікували її смерті. А вона все ще жила у цьому світі.
Що відбулося потім — після страт отамана Заруцького та царевича Івана? Чи була й Марина слідом за ними страчена, а чи вона померла своєю смертю? (Хоча яка смерть у двадцять шість років? У жінки, яка здорова і ніколи не хворіла?) Чи праві польські автори, які стверджували, що Марину Мнішек утопили — «посадили під лід»? Чи стратили якимось іншим способом — московські царі у цьому були зело винахідливими. Точної відповіді немає й досі.
А страта — смертна!!!— та ще «с пристрастием», сиріч з нелюдськими тортурами, на які тільки й здатна була людська фантазія, Марині Мнішек у 1614 році, поверженій цариці, «світила», як кажуть, «на всіх законних підставах» — тим, хто замахувався на трон, іншої кари, як смерть, і не передбачалося. І неодмінно страта на миру. В науку іншим.
І «світила» їй не одна смерть, а кілька — на вибір. Наприклад, повішення (учасників бунтів і повстань на Русі традиційно вели до шибениці), утоплення, спалювання живцем (тим паче, Марина була оголошена «відьмою» та «чаклункою» («колдуньей»), а таких на Русі — і в Європі теж — спалювали без зайвих слів!), четвертування... Остання кара годилася за зневагу царя, замах на його життя, за зраду і самозванство. За останнім звинуваченням Марині така кара цілком підходила, адже вона була оголошена самозванкою.
Залишалося ще садіння на палю, проте цей варіант щодо Марини не розглядався — злочинниця все ж таки була жінкою. Та ще й вінчана на царство самим патріархом в Успенському соборі Кремля — як таку посадиш на палю?
Але — карати смертю. І — негайно. Про це було вирішено на найвищому рівні у самому Кремлі. Ось тільки щодо виду страти було кілька пропозицій — повішення, утоплення, спалення живцем, четвертування. На чомусь одному так поки що кремлівські бояри не зупинилися. Не було єдиної думки і з приводу того, чи публічно стратити Марину Мнішек, на виду у всього миру, — за це була більшість бояр, — чи не афішуючи се діло, а потай, тихо та непомітно? І так само — тихо та непомітно — її потім зарити. А все тому, що вона була вінчаної царицею — як таку публічно поведеш на шибеницю, коли їй ще не так давно на вірність присягали бояри-дворяни і взагалі вся Москва?
Гадали так і сяк, перебирали всі варіанти і способи страти і не могли зійтися на чомусь одному. Зрештою, рішення, яке прийняли бояри, так і залишилося загадкою для історії — і по сей день.
Автор «Нового літописця» свого часу повідомляв, що «...Маринка (після страти Заруцького та її сина) умре на Москве». Як — «умре»? Насильницькою смертю чи своєю? І як розуміти й тлумачити оте — «умре на Москве»? Адже відповідь може бути двояка: вона померла у самій Москві і що це сталося на Московщині. У Підмосков’ї, наприклад.
Арсеній Єлассонський у своїх «Мемуарах из русской истории» (ст. 204) пише, що Марина Мнішек «спустя несколько дней» (після страти сина) «была предана неизвестной смерти». Все-таки була «предана смерти»? Чи їй «допомогли» померти буцімто своєю смертю?
Думка істориків уже наших днів:
«Знаючи порядки того часу, можна припустити, що швидше всього Марині Мнішек допомогли померти, ув’язнивши її в темницю і виснажуючи голодом. А в неї вже не було сили чинити опір і чіплятися за життя».
Після привезення до Москви її розлучили з сином, правда запевнивши, що государ не буде його чіпати. І навіть гарантує йому недоторканність — було й таке. Ув’язнили матір в Іванківському монастирі. Там були келії не згірш тюремних. До неї в тім монастирі катувалася ще одна цариця, пострижена в черниці, — Марія Петрівна, колишня жона колишнього царя Василія Шуйського, убивці царя Дмитрія, — там їхні вдови й опинилися чи не в один час. Руські монастирі від самого свого заснування завжди відзначалися суворими порядками, міцним наглядом за неугодними і були чи не надійнішими за в’язниці.
