Дмитрій з шумом перевів довго стримуваний подих — у спочивальні вже був світлий ранок — десь за кремлівськими мурами, за Москвою сходило сонце на Русі...

— Ну й привиділось нам...

— Обом одночасно? — скрикнула Марина і рвучко потягнула на себе простирадло, прикриваючи ним свою голизну. — Те привиддя бачило мене... бачило голою... Який жах! А воно ж... воно ж старий дідуган.

— У нього були наживі очі — заспокойся. Він нічого не міг бачити.

Дмитрій встав з ложа, сів, зітхнув, щось подумав і раптом обхопив голову руками — таким царя і мужа свого Марина ще не бачила. А він сидів, похитуючись з боку на бік, і щось думав, думав...

— Це нам... приснилося, — раптом глухо мовив він і ніби аж полегшено зітхнув. — Приснилося і все! Годі про це.

— Я виросла в карпатському краї, де такі привиди не рідкість, — по хвилі озвалася Марина, все ще кутаючись в простирадло й мерзлякувато щулячись. — Місцеве населення там, де я виросла, кріпко у них вірить. Та й взагалі, Карпати вважаються гніздом різної нечисті — мабуть, так і є. Принаймні оповідання про привиддя я чула ще з дитячих літ. Особливо легенди про песиголова...

— Що це ще за їден? — звів він голову.

— Розказують, така велика кудлата істота, схожа на людину, але неодмінно з собачою головою...

— Цікаво, — без цікавості буркнув він. — І що ти хочеш сказати?

— Що я вірила і вірю в песиголова. Як і в ту примару монаха в рясі, але з митрою на голові. Не снилося нам, була примара. Цур їй пек, як каже в таких випадках моя няня бабця Софія! І досі в мене всі жижки тремтять... І треба, щоб таке сталося в нашу першу шлюбну ніч. А що буде далі, як те привиддя внадиться до нас?.. І взагалі... взагалі де твоя царська препильна стража? Чому вона пропустила в наші покої того старця — нам так було добре без нього. І взагалі... взагалі, чому ти мовчиш? Як у рот води набрав. Ти цар чи не цар?

— Я цар, а ти — цариця.

— У мене й досі мурашки по спині повзають, хоч я й цариця. Для того привиддя нема перепон навіть у царських палацах. І чого приперся до нас той старець? Невже яку біду нам віщує? — І заплакала: — За віщо... За які гріхи мене так зустрічає Москва? Нащо нам послано ту мару? Дух той безтілесний якоїсь загубленої людини? І яку біду вона нам віщує?..

— А яку біду нам може віщувати безтілесний дух, коли ми з тобою владики царства-государства? — Дмитрій пильно дивився на неї, і в очах його було німе запитання: так я кажу чи не так? Владики ми чи не владики?

— Звідки я знаю? Іноді мені здається, що ми хоч і в граді, званому Кремлем, і захищені мурами та баштами, але ми такі беззахисні, такі... І що завтра-позавтра нас чекає...

— Що чекає?

— Якесь лихо... Ой чекає... Лихо-пеня і біда — все разом.

Дмитрій схопився, тупнув ногою. Ледь чи не закричав:

— Затям: усе, що ми лицезріли в кутку, — мана! Наслання, — вигукував уже впевнено. — І взагалі... це всього лише... всього лише сон. Нам просто приснився негарний сон. Кремль охороняє така варта, що й привид не зуміє у нього проникнути. Кажу: влада в наших руках. Бояри і дворяни за нас. І очолює їх найвірніший мені боярин, знатний боярин Василій Шуйський. Ти пригадуєш, як він тебе представляв народу?

І врочисто прорік знатний боярин Василій Шуйський:

— А найяснейшая и великая государыня цесарева и великая княжна Марья Юрьевна (у вседержавному підлабузництві знатний боярин навіть переплутав її ім’я), царица и матушка наша и всеа Русии!!

Це пізніше, через якийсь там десяток днів, ставши царем російським, знатний боярин Василій Іванович Шуйський заявить на увесь голос (а голос він мав — дай Боже!), звинувачуючи Дмитрія Івановича:

— Взял девку из Польши латынские веры и не крестил ее, венчался с нею в соборной церкви Пречистыя Богородицы и помазал ее миром, и венчал ее царским венцом, и учинити хотел в Российском государстве люторскую и латынскую веру...

Що ж, і майбутні царі, коли треба, можуть займатися підлабузництвом і гнутися при цьому в три погибелі, а коли досягнуть свого, то хіба ж таку пісню заспівають!..

Ніхто так не змінював свої показання у справі вбивства чи не вбивства царевича Дмитрія в Угличі у році 1591-му, як Василій Іванович Шуйський, знатний боярин і згодом цар Московської Русі (пробуде на престолі щось близько чотирьох років): спершу він, Шуйський, як голова офіційної урядової слідчої комісії, яка прибула в Углич для розслідування інциденту, визнав факт загибелі малолітнього царевича Дмитрія. І це признання, що царевича Дмитрія було вбито, лягло в основу офіційного висновку московського уряду. (За тодішніми даними слідчої комісії Шуйського, царевич Дмитрій, який хворів на епілепсію, під час нападу буцімто смертельно поранив себе ножичком. Смертельно!)

Та коли 13 квітня 1605 року раптово помер цар Борис Годунов, якому вірою і правдою служив боярин Шуй­ський — щоправда, радше прислужував, — а до Москви з військом наближався царевич Дмитрій, якого як законного спадкоємця російського престолу вже вітали бояри і простий народ, Василій Шуйський без пояснення причин раптом почав свідчити протилежне тому, що він свідчив у 1591 році, а саме: царевич Дмитрій, виявляється, тоді, у 1591 році, в Угличі не загинув. Насправді царевича тоді було щасливо врятовано від убивства, і він тепер, живий і здоровий, наближається до Москви, аби посісти батьків трон!

Коли ж 20 червня 1605 року Дмитрій увійшов у Москву, що здалася йому без бою, і його визнала за рідного сина Марфа Нага, Василій Шуйський почав змінювати свої показання — вже вдруге, — заявивши, що тоді, у 1591 році, в Угличі таки було вбито саме царевича Дмитрія, а отже, нині у Москві на троні всівся не хто інший, як Самозванець.

Шуйського було схоплено і засуджено на смерть.

Дні його були вже лічені, але добрий Дмитрій раптом — несподівано чому? — простив його, і Шуйський, поклявшись йому у вірності — колінкував перед своїм рятівником, — почав спідтиха готувати переворот, що його йому й удасться за Смутного часу здійснити.

Люди Шуйського прикінчать царя Дмитрія Івановича — під час заколоту в Москві, а сам Шуйський, ставши новим царем, звинуватить Дмитрія — на той час уже мертвого — у самозванстві.

Проте коли Василій Іванович Шуйський був правдивим і щирим? Чи тоді, коли виніс офіційний вердикт у 1591 році про загибель царевича Дмитрія? Чи тоді, коли у 1605 році, як Дмитрій наближався до Москви і на його бік переходили бояри, війська і простий люд, «воскресив» його і оголосив істинним сином царя Івана й, отже, законним претендентом на російський трон?

Чи тоді, коли затіявши змову, вбив царя Дмитрія і, сам ставши царем, оголосив його самозванцем, Лжедмитрієм?

Коли? Коли? Коли?

Багато запитань, але відповіді так і немає.

І це теж одна із загадок історії, що напевне ж так уже ніколи й не буде розгадана.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ — 8 ТРАВНЯ

Марина Мнішек, польська графиня із Самбора 18 років, буде коронована на російську царицю 8 (18) травня 1606 року патріархом Ігнатієм (тоді ж відбудеться і її весілля з царем Дмитрієм Івановичем), а вже 17 (27) травня того ж року повстання в Москві, що його поляки назвуть «злополучним бунтом», а руські літописи «убієнієм Рострігіних», — по­збавить її трону і, зрозуміло, монаршої влади, а бояри-змовники захоплять молоду царицю в полон і вивезуть її з Кремля...

І лише тоді, отямившись від, здавалося б, безконечного весілля, що теж триватиме дев’ять днів, Марина Юріївна нарешті збагне: російською царицею вона побула всього лише... дев’ять днів.

А втім, в історії це не одинокий випадок такого швидкого царювання.

Історія знає точно такий же — чи приблизно такий — прецедент, коли королевою Англії була Джейн Грей — теж дев’ять днів. Рівно дев’ять днів.

Джейн Грей доводилась дочкою Генріху Грею, маркізу Дорсета (згодом він одержить титул герцога Саффолк­ського) і леді Френсіс Брендон. Складалося так, що спершу Джейн і не повинна була стати королевою. Навіть і не мріяла посісти трон. З дитячих літ її більш за все хвилював власний розвиток і самовдосконалення. Вона багато й охоче вчилася, вгризаючись, як кажуть, в граніт науки. Добре знала латину, грецьку, французьку й італійську мови, пізніше оволоділа іспанською. А ще пізніше ця безмірно талановита дівчина оволоділа давньоєврейською та арабською.