Юрій Мнішек і воєвода Басманов кинулись до царя, але той їх навіть вислухати відмовився. (От вже воістину: кого Бог хоче покарати, він того позбавляє розуму.)

— Ще раз прийдете до мене зі своїми страхіттями, велю вас вигнати з Кремля, — пригрозив.

Але якась крихта здорового глузду у ньому ще лишилася, бо він, раптом протверезівши, буркнув:

— Ось що... Негайно збільшіть кремлівську варту! Особливо біля в’їзних воріт — щоб там і миша непоміченою не прошмигнула. Сьогодні ще погуляємо, проводжаючи моє весілля, а завтра займуся вашими чутками та страхами! А поки що збільшіть, як я сказав, варту! Поставте під брами кращих стрільців.

Їх і поставили — Басманов особисто відібрав кращих з кращих. Ще й пригрозив їм пильнувати в обидва, вуха тримати на маківці голови і нікого без особливого на те дозволу і ногою в Кремль не пускати!

Але то вже було запізніле розпорядження царя — щодо збільшення варти біля кремлівських воріт. Головний змовник, боярин князь Василій Шуйський, ще раніше нього розпорядився до ранку захопити всі ворота Москви — і кремлівські теж.

Одночасно він впустив у Москву військо, яке до того стояло неподалік столиці, збираючись у похід на Крим.

Шуйський відмінив похід, велівши війську йти походом на Москву.

Вночі вірне Шуйському військо увійшло до Першопрестольної і почало займати вигідні позиції для нападу.

У всіх міських воротах, в тім числі й у кремлівських, вже були вірні Шуйському стрільці. Загони московитів, незадоволені царем Дмитрієм, вночі озброївшись, теж вийшли на позиції.

Рахунок часу пішов на години.

Всі чекали лише умовного сигналу для виступу...

16 травня вночі цар Дмитрій зі своєю царицею вже був обікладений у Кремлі, як ведмідь у барлозі. А втім, і в Кремлі вже готувалися до виступу. Всі чекали сигналу, і він нарешті пролунав...

Того останнього перед непоправною бідою 9-го дня царського весілля його величність та її величність і їхніх гостей розважали скоморохи.

Взагалі, скоморошество, як вид придворного мистецтва, почалося ще з язичницьких грищ. Але тільки-но розпочалася боротьба з язичництвом, так почалася і боротьба із скоморошеством. У розпал тієї боротьби на Русі навіть слухання пісень розглядалося як тяжкий гріх.

Протягом всього руського Середньовіччя тривала затята боротьба з музичними веселощами скоморохів та з інструментами, що ними вони користувалися. (Починаючи з ХI і аж до середини ХVII ст. музичні інструменти скоморохів вважалися предметом ідолослужіння, бісівським атрибутом, дияволовим «искушением» — різні там сопелі, гуслі, бубони...)

Церква постійно переслідувала, зживаючи зі світу білого скоморохів — аж до ХVII ст., коли спеціальною постановою Стоглавого собору 1551 року були заборонені всі грища — «и в гусли, и в смычки, и сопели, и всякую игру, зрелища и пляски, а вместе с ними и игры в кости, шахматы и камни». І все ж, незважаючи на таку сувору заборону, скоморохи мали велику популярність серед усіх верств руського суспільства.

Іван Грозний довгий час любив слухати музику скоморохів і навіть — серед свідчень князя Курбського — «участ­вовал в их плясках во время пиров». Для царя Івана скоморохів — хоч він і ставився до мистецтва скоморохів як до низького, холопського — набирали в Новгороді і «по всем городам и волостям».

І все ж, не хто інший, як сам цар Іван, своїм указом врешті-решт заборонив скоморошество, а їхні музичні інструменти велено було знищувати. Голштинський мандрівник Адам Олеарій свідчив, що патріарх «велел разбить все инструменты кабацких музыкантов, какие оказались на улицах, затем запретил русским вообще инструментальную музыку, велел забрать инструменты в домах, и однажды пять телег, полных ими, были отправлены на Москву-реку и там сожжены».

Були заборонені всі види інструментів — брязкальця, біла, підвіски, що шумлять, бронзові дзвоники, варган, бубна, брунчалка, гуслі, гудок... А сопелі, було сказано в ухвалі, «простонародные гусли считать орудием, собирающим бессовестных бесов».

У Давній Русі існували двоє понять — мусікія (музика) і співи. (Мусікією називалася тільки інструментальна музика.) Гра на струнних музичних інструментах називалася гудінням, а на духових — сопінням.

Музичні інструменти в Давній Русі застосовувалися у різних сферах — в придворному, княжому побуті, а в ратній справі головну роль виконували барабани. Шанувалися і гуслі — під їхню музику виконувалися епічні пісні, сказання тощо. Гуслярі були людьми вельми шанованими. Героїчні пісні-слави співали при зустрічах князів, які поверталися з походів, при сходженні на княжий престол, але вже в Московській Русі на їх місце прийшли «Заздравні чаші» — многолітствування царям, князям і патріархам.

В останній день урочистого святкування царського весілля, що мав бути завершальним, з веління Дмитрія Івановича в Кремль, у Грановиту палату доставили скоморохів, і вони чи не до ранку тішили царя з царицею та їхніх гостей, танцювали, грали і співали — особливо пісню-славу цареві Дмитрію Івановичу, поєднуючи її з многоліттям.

В центрі їхнього «ансамблю», що розташувався на підвищенні, був гуслист, біля нього старалися скрипалі, флейтисти, бандуристи, бубнярі... Грали, співали і танцювали скоморохи від душі — особливо коли співали царю Дмитрію пісні-легенди, пісні-слави на честь його царювання, як воїну великому і славному, який не так давно переміг самого Годуна, проклятого в народі...

Цар Дмитрій таки був потішений.

Цариця Марина схоплювалася з трону і азартно плескала в долоні.

Хоч колись Стоглавий собор і заборонив скоморошество, але цар Дмитрій тієї ночі, потішений їхнім мистецтвом, пообіцяв повернути їх народу руському.

Скоморохи, низько поклонившись Дмитрію Івановичу, збадьорені його обіцянкою відновити їхнє мистецтво, ушкварили таке многоліття цареві, що цариця Марина — многоліття і її стосувалося, — аж сльозу від зворушення пустила...

А вранці, тільки-но засіріло, по всій Москві поповзли чутки: цар Дмитрій таки й справді не руський. І навіть не Божий чоловік. Він з бісівського племені, адже в нього почали ночами скоморохи зі своїми сопелями та гуслями збирати «бессовестных бесов», то, виходить, і сам цар належить до бісів. Там і там лунали кличі:

— Не пущать у Кремль бесов!..

— Вон из Кремля бесовского царя!!

На царстві Московському Дмитрій Іванович пробув щось трохи менше року. Але, як і нині оцінюють історики, «багато потрудився над тим, щоб утвердити нову модель московського государя, готового стати в один ряд з європейськими королями та імператорами. І річ тут не стільки у створенні християнської ліги проти Турецької імперії (давня ідея, у погоні за якою вже розбилися честолюбні задуми самого Івана Грозного). І навіть не в титулі «імператор», що його він присвоїв без огляду на «батюшку» царя Івана. Дмитрій змахувався на більше — він хотів переробити тих, ким керував. Зробити те, чого ніколи не прощають сучасники і майже завжди виправдовують історики. За словами французького капітана Маржерета, який близько бачив внутрішнє життя кремлівського палацу в роки правління царя Дмитрія Івановича (тут явна помилка, адже у Дмитрія Івановича немає «років правління», царем він був менше року: червень 1606 — травень 1606), цар давав своїм підданим «потроху розпробувати, що таке вільна країна, яка керується милосердним государем». Найяскравішими показниками нових віянь стали його стосунки з боярами: «Він поводився іноді занадто запросто з вельможами, які виховані і вирощені в такому приниженні і страсі, що без вказівки не сміють говорити в присутності свого государя, а втім, згаданий імператор умів інакше якось являти велич і достоїнство, присутнє такому, як він, государю, до того ж він був мудрим, достатньо освіченим, щоб бути вчителем для всієї Думи» (В. Козляков).

Так оцінювали першого руського імператора його сучасники-іноземці, але зовсім не так його оцінювали співвітчизники, які звикли до монаршого батога.

День цей — 17 травня 1606 року — стане першим днем краху Марини Мнішек. Або — початком московської катастрофи.