Але це буде потім, потім (та й чи буде?), а тоді, того дня над Кремлем Московським вже маяв червоний штандарт із чорним орлом. І той орел був віднині і її орлом. Дарма, що чорний, але з ним вона пов’язала свою долю, що її вже в неї не так і багато лишалося — на все про все одинадцять років.

А потім — віки вічності.

А над Самбором, над замком королівського старости, який вже був у Москві, ним завойованої, голубіло таке безтурботне небо її такої до того безтурботної юності та десь далеко-далеко в Карпатах, як відлуння (чи як сон її дитинства), грали трембіти — і що вони їй віщували? Від чого застерігали?..

Заручини — обряд, за яким дівчина і хлопець, що мають намір одружитися, оголошуються нареченою і нареченим.

На Україні заручини ще називали (подекуди й нині називають) полюбини, хустки, рушники, сватанки. Це — заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб і водночас це перший передвесільний обряд, що набував законної чинності.

На заручини до молодої приходили разом з молодим його батьки й родичі. Усі всідалися до столу, а молодих виводили на посад. На хліб, накритий рушником, старший староста клав руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев’язував їх рушником.

Молода перев’язувала старостів рушником, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками.

І тільки після цього дівчина і хлопець вважалися зарученими і відтепер не мали права відмовлятися від шлюбу, бо інакше це буде безчестям — та ще й доведеться відшкодувати матеріальні збитки за образу. Але й після заручин молоді спілкувалися виключно на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця (у деяких краях на забавках мали бути присутні батьки або старші родичі). Це не заважало молоді цілуватися та милуватися, проте свою цноту дівчата берегли. Дівчину, яка давала волю нестримному коханню, зневажатиме вся громада. Траплялося, що таких дівчат били мотуззям від дзвону. В західних районах України майже до XX ст. побутував звичай фізичної кари хлопця і дівчини за перелюбство.

На ознаку того, що дівчина і хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку для коси або вінок. Існувало повір’я: якщо вінок пропаде до шлюбу — не буде щастя в подружньому житті.

А вже потім запрошені всідалися за щедро накриті столи, і починалося гульбище до пізньої ночі: всі їли, пили, веселилися і славили молодят, кажучи на їхню адресу багато гарних і теплих слів та побажань.

І звичайно ж співали. Багато і щедро — співучий народ український. Та й пісень знає — на всі випадки життя, радісні й сумні, веселі й печальні, — тисячі й тисячі. А найперше співали «Ой ти, дівчино, зарученая», що найбільше підходила до такої події.

Співали неспішно, з легким сумом і в той же час — якось це в них поєднувалося — з невмирущою бадьорістю.

Казали: як склався у людини шлюб, так піде і все її життя. У Марини шлюб склався добре, життя пішло наперекіс... Але всьому своя черга.

А ось слова з пісні про те, що «Свого милого в вічі не бачу», у випадку із заручинами Марини Мнішек, як ні до кого іншого, відповідають дійсності. І не були вони якоюсь там метафорою, а були вони правдою.

Баз мене мене женили...

Є така поговірка на Україні — вочевидь її знали і в Самборі року 1605-го. Та й нині трапляється, що одружують дівчину (або й жінку) без присутності молодого, і то не є парадоксом чи перебільшенням, чи якоюсь грою весільного обряду. Заручують (як і офіційно реєструють шлюб) без молодого, але за наявності офіційно завіреної його згоди — це якщо жених перебував... Ну, наприклад, на фронті (такі випадки траплялися в роки Другої світової), або коли жених бідував у лікарні в тяжкому стані і з якихось причин треба було негайно з ним оформити шлюб чи бодай заручини; у далекій мандрівці чи й у місцях ув’язнення — таке й нині трапляється, так зване «одруження за довідкою».

Подібна форма заручин була давним-давно відома — коли на обряді була присутня одна лише половина — наречена, а нареченого представляла його довірена особа.

Ось такі заручини відбулися і року 1605-го в сім’ї Мнішеків.

Наречений, він же московський цар Дмитрій Іванович, у Річ Посполиту з відомих причин приїхати не міг, а тому прислав на власні заручини довірену особу. Цар не міг залишити Москву і поїхати заручатися в чужу державу. Замість його величності, але з його згоди і за його монаршим повелінням в Річ Посполиту і поїхав високопоставлений його довірений. Та й не надавали московити якогось особливого значення заручинам, вважаючи, що головне дійство — вінчання — відбудеться у Москві, в кремлівських палатах. Але воєвода Мнішек наполіг — і тут його вищий світ королівства підтримав, — щоб заручини все ж відбулися, і відбулися на батьківщині молодої: не здійснивши акт заручин, молода не змогла б їхати до Москви. (Власне, вона змогла б, але вже як приватна особа, з якою ще невідомо, чи повінчається цар, — а раптом передумає? А вона припреться до нього в Москву — неслави тоді не оберешся. А так вона їхатиме заручена, вже майже його жона. І майже цариця, офіційна особа, яку Московське царство змушене буде зустрічати на найвищому рівні.)

Заручини вирішили справляти не в Самборі — все ж таки провінція, далека околиця королівства, місце не вельми престижне для такої події, а в самій Польщі, у Кракові, ще недавній столиці королівства, де все ще зберігалася столична пишнота, — там і відбулося заочне заручення нового російського царя з дочкою польського воєводи.