Увесь свій вільний час, — а вона вела пуританське життя, ніколи не брала участі в придворній метушні, — віддавала читанню, ставши на той час найосвіченішою жінкою. І не тільки Англії.
Після смерті короля Генріха VIII трон успадкував його син Едуард VI, ровесник Джейн. До всього ж вони були друзями. Ба навіть більше, Джейн з часом мала стати дружиною Едуарда VI, але...
Едуард VI у році 1553-му раптово помирає — у шістнадцятирічному віці, і Джейн Грей стає дружиною Гліфорда Дадлі, четвертого сина герцога Нортуберлендського. (Існує версія, що Джейн силою примусили за нього вийти.)
Герцог був регентом молодого короля і подбав, аби він, помираючи, викреслив з акта про престолонаслідування своїх зведених сестер Мері й Елізабет як прямих спадкоємців Едуарда. Вони згодом будуть визнані рішенням парламенту незаконнонародженими. І тоді ж леді Джейн повідомили, що відтепер вона — королева.
Дівчина від тієї вістки зомліла. Не від щастя, від ляку. І довго потім доводилося чи не гуртом переконувати юну леді прийняти корону, до якої вона ніколи не прагнула. Зрештою її таки умовили погодитись на монарший трон. «Якщо мені призначено царювати, — сказала засмучена Джейн, — то я прошу Божого благословення на керування країною на славу Бога і на користь свого народу».
10 липня, через чотири дні після смерті Едуарда VI, Джейн Грей Дадлі проголосили королевою Англії. Як водиться, у боротьбі за владу треба було негайно знешкодити інших претендентів на трон, себто заарештувати і запроторити до Тауера Мері й Елізабет.
Джейн завагалася це робити — беззаконня!
Попереджені претендентки на трон встигли вчасно сховатися, і за ними, як кажуть, і слід охолов. Але досить швидко Мері проголосить себе королевою і почне активно збирати біля себе прихильників, розсилаючи листи у всі графства й міста.
З новою силою спалахнула боротьба за владу.
На боці Джейн, що явно була в тій боротьбі пасивною, поклавшись на волю Божу, виступила аристократія, за Марією (Мері) стояли сквайри і простий люд. Це був конфлікт не стільки між королевами, скільки між аристократією і простим людом.
Мері-Марія розгорнула бурхливу діяльність, обіцяючи всі блага простолюдинам, якщо ті підтримають її до кінця. Мері була хитрою, підступною, рішучою та дієвою і великою популісткою — вона всім і все обіцяла, обіцяла, обіцяла. Обіцяла, навіть зарані знаючи, що всіх обіцянок вона здійснити, навіть ставши королевою, не зможе. Але все одно обіцяла. А простолюдини завжди люблять обіцянки і легко купуються на них.
Мері швидко стала популярною і обіцяла блага ще з більшим запалом. Навіть вже вірячи, що вона неодмінно виконає ті обіцянки.
Війська почали переходити на бік Марії — навіть команди кораблів, посланих заарештувати Марію, стали на її бік.
Бачачи таке, лорди покинули Джейн.
Всього лише на дев’ятий день свого правління королева Джейн зосталася одна-однісінька — якщо не рахувати її батька.
Прийшли солдати Марії, аби заарештувати Джейн.
«Зійди, дитя, з трону, тут тобі не місце», — заявили їй.
Джейн покірно залишила трон.
Колишня Мері, а тепер Марія Тюдор зійшла на трон під ім’ям Марії I.
Зігнорувала дев’ятиденне правління своєї кузини. І хоч її проголосили королевою 19 липня 1553 року, але початком свого правління вона вважала 10 липня, день смерті Едуарда. Виходило, що ніякої королеви Джейн, протягом бодай і дев’яти днів, не було.
Але Джейн була, її разом з двома фрейлінами взяли під варту. Також були заарештовані її чоловік, батько і герцог Нортумберлендський.
Його стратили 22 серпня 1553 року.
Чоловік Джейн, з яким вона встигла прожити лише два місяці, опинився в похмурому підземеллі в’язниці (вся його провина полягала в тому, що він був чоловіком Джейн — протягом двох місяців), де днями вирізував на стіні ім’я своєї коханої дружини, готуючись разом з нею зійти на плаху, — він любив юну королеву.
Перед вікнами темниці, до якої було запроторено Джейн, Марія веліла поставити плаху, де щодня на очах у нещасної Джейн відрубували голови.
У тім числі відрубили голову й Гліфорду Дадлі, чоловікові Джейн.
І невдовзі леді Джейн, вчорашню королеву, нарядили у все чорне і повели до тієї плахи. Її фрейліни плакали і падали, не в змозі йти.
Джейн легко піднялася на ешафот і тихо звернулася до юрби, тримаючи в руках молитовник:
— Добрі люди, я прийшла сюди вмерти... Урочисто свідчу: я не винна перед Богом. А тепер, добрі люди, в останні хвилини мого життя не залишіть мене своїми молитвами.
Ставши на коліна, вона прочитала псалом, зняла вуаль, розстебнула комір плаття, аби оголити шию, і сама собі зав’язала очі білою хусткою...
Кат припав до її ніг, благаючи жертву простити його за те, що він зобов’язаний нині зробити. Джейн як могла втішала його, а потім голосно мовила:
— Прошу вас, кінчайте скоріше!
Опустила голову на плаху і звернулася до неба, у якому в ту мить так ясно засяяло сонце, виглянувши з-за похмурих хмар:
— Господи, до рук Твоїх передаю дух мій!..
У світлі ранкового сяючого сонця блиснула сокира й піднялася вже червоною, а в корито біля плахи покотилася голівка юної королеви... Народ ахнув і завмер.
— Молімося, люди добрі! — хтось крикнув на площі, і вся площа почала тихо молитися, аби Господь прийняв душу убієнної раби Божої Джейн...
А побула вона королевою усього лише дев’ять днів.
Марія I, жорстока й свавільна, правитиме п’ять років і встигне заслужити прізвисько Кривава.
Марина Мнішек побуде російською царицею, законно коронованою, теж дев’ять днів. А потім їй теж випаде арешт і загибель у Коломенському кремлі.
Але ті дев’ять днів її царювання і водночас дев’ять днів її весілля з царем Дмитрієм Івановичем були всуціль веселими.
Просто-таки розвеселими!
А потім...
Потім...
Якось уже так повелося, що коли жінка, наприклад, зраджує свого чоловіка (явище не таке вже й поодиноке в роду хомо сапієнса), причому робить це майже відкрито, навіть особливо не криючись, то муж її законний чомусь дізнається про те, як правило, останнім.
Уже всі сусіди та знайомі знають, а чоловік усе ще перебуває в благодушному незнанні. Себто хлопає вухами, благовірний.
І нарешті дізнається тоді (Як? Коли? Та не може цього бути! Я ж їй так довіряв!!!), коли практично вже не можна нічого змінити. І тим більше покращити ситуацію чи переграти її на краще.
Так сталося і з царем Дмитрієм Івановичем, тоді, у травні 1606 року, під час розвеселих гульок з нагоди вдалого весілля, — тільки з тією різницею, що зрадила його не дружина. Але про ту зраду він дізнається практично останнім, за мить до власної загибелі...
Царське весілля після 8 травня, коли Дмитрій і Марина були урочисто повінчані (Марина ще й коронована на царицю російську — подвійна причина для веселощів), тривало ще цілих дев’ять днів. Аж до трагічного 17 травня, коли вже й справді нічого неможливо було змінити. Зрада була організована на найвищому рівні і майстерно проведена — очевидно, за неї взялися досвідчені в цьому ремеслі люди.
Урочистості з нагоди царського весілля котилися, як по добре второваній дорозі — гучно, гамірно, весело, від усієї широкої руської душі. День за днем тривали бучні гульки, багатолюдні учти на найвищому рівні, бенкети, вишукане частування. Щедрі столи (море яств і хмільного зілля), за якими возсідали доброзичливі до молодих співтрапезники, і ті бенкетарі, радуючись дармовим пригощанням, — від душі пили та їли і славили, славили, славили — аж-аж! — царя й царицю з такою визначною подією у їхньому молодому житті. І так з ранку й до вечора, з ранку й до вечора — цілих-цілих дев’ять днів та вечорів (іноді гульки затягувалися й за північ!).
Цар був веселун (весела, життєрадісна людина, яка вміє і любить веселитися), а цариця — веселуха (весела, життєрадісна людина, яка вміє і любить веселитися) — до пари мужу свому.
Веселощам у кремлівських палатах не було краю (як здавалося, їм не було й початку, адже вони тривали й тривали, взявши чи не в суцільну облогу державний Кремль).
