Р. S. Постскриптум до п’ятої повісті
СВІДЧЕННЯ ГОЛЛАНДСЬКОГО ПОЕТА ЕЛІАСА ГЕРКМАНА. «ДЕЛО ПРОЧНО, КОГДА ПОД НИМ СТРУИТСЯ КРОВЬ»
Другим іти на плаху, сиріч на шибеницю, випало тому, хто сам ще не так давно навчився ходити, — сину «ворухи», Марини Мнішек, якого прозивали — на офіційному рівні — і «воренком», і «выбледком», якому на час страти ще й не виповнилося повних чотирьох рочків. По причині свого малолітства він не розумів, що таке страта. Добре це чи ні... Може, навіть і добре, що він перед тим, як петля обвиється навколо його шийки, не встиг усвідомити, що з ним чинять дорослі дяді...
«И Ивашко за свои злые дела и Маринкин сын кажнен...» — це із зізнання Федора Желябужського, якого Москва направила послом у Річ Посполиту.
«И Ивашко за свои злые дела...»
Звичайно, в козацького отамана Івана Заруцького, який виступав проти московського уряду і намагався посадити на трон у Кремлі російську (російську, а не чиюсь іншу) царицю Марину, ще можна знайти «злые дела». Та ще з точки зору Кремля.
Але які такі «злые дела» можна було знайти в Івана, сина Марини Мнішек, якому ще не виповнилося чотири роки?
Уся вина цієї безневинної дитини (а в такому віці всі діти за віруваннями наших предків є янголятами) полягала в тому, що матір’ю його була цариця Марина, яка програла трон, а батьком самозванець і претендент на руський престол, невідомо хто насправді, але відомо, що Лжедмитрій II.
Вся трійця — мати, батько і син, — титулувалися так: «Государь царь и великий князь Дмитрий Иванович всея Русси, и государыня царица и великая княгиня Марина Юрьевна всея Русси и царевич и великий князь Иван Дмитриевич всея Русси».
(Іван Заруцький і прийняв свою жахливу смерть тільки тому, що діяв від імені цієї монаршої трійці.)
«Чотирирічного сина Марини стратили — його публічно повісили» — це із статті «Воренок — сын Марины Мнишек».
І це було жахливіше видовисько, аніж те, коли за Серпуховськими воротами, за Москвою-рікою садовили на палю Івана Микитовича Заруцького, — принаймні отаман був дорослим, знав, на що йшов і що його чекає у разі провалу, чого не скажеш про дитину неповних чотирьох років.
«Страта дитини, про яку ми по крихтах зібрали свідчення сучасників, не відіграла в історії абсолютно ніякої ролі, крім хіба що тієї, що ніякий «Іван Дмитрович» уже ніколи не претендував на роль руського царя. А втім, такі заходи коли-не-коли зупиняли самозванців.
Невідомими залишилися формула обвинувачення, вирок, склад суддів. Незрозуміло, який злочин могли інкримінувати дитині. Крім того, що це дитя колись у недалекому майбутньому могло стати причиною для смути. Немало таких ось «залізних масок» безвинно перебували в тюрмах по всьому світу. Але царських «бастардів» не страчували тільки за те, що вони народилися. На Русі для цього взагалі слугували келії монастирів. Урешті-решт підіслали б убивцю, чи що, а вранці оголосили б, що «младенець випадково сам ножичком зарізався», як це було прийнято на святій Русі. Можна було б і в бочці з мальвазією (солодке вино з винограду такої ж назви) утопити за добрим агліцьким звичаєм. Або як турки практикували — шовковий шнурок на шию, і все тут. Але бусурмани для нас не указ. Наше православне государство вибрало таку страшну і сувору кару, як публічна страта. Можливо, вона повинна була слугувати уроком усякому, хто посміє хоч би подумати «воровським шляхом» пролізти на російський престол. А може, хтось із бояр завважив це символічним — зі смертю дитини почався смутний час, смертю невинного ж дитяти і закінчиться.
Треба було бути Нострадамусом, аби передбачити, що 300 років по тому після сходження на трон першого з династії Романових останні з його потомків загинуть у вогкому підвалі дому Іпатьєва. І знову це будуть невинні діти... Прокляття Марини Мнішек настигло убивць через століття. Може й правильно назвали її чародійкою...» («100 великих казней»).
Страшну сцену страти малолітнього дитяти описав голландський поет Еліас Геркман у 1625 році, майже ще по гарячих слідах. Та й голландець він, а не руський, — повіримо йому. Він старанно зібрав свідчення очевидців про той неймовірний, на перший погляд, випадок дикунства в Московській Русі. Як воно було, процитуємо поета, аби не фантазувати:
«Багато людей, що заслуговують довіри, бачили, як несли цю дитину з непокритою головою (на місце страти). Позаяк у цей час була метелиця і сніг сік хлопчика по лицю, то він кілька разів питав плачучим голосом: «Куди ви мене несете?..» Проте люди, які несли дитину, що не зробила нікому шкоди, заспокоювали його словами, доки не принесли його (як овечку на заклання) на те місце, де стояла шибениця, на якій і повісили нещасного хлопчика, як вора, на товстій вірьовці, сплетеній з мочал. Оскільки дитина була мала і легка, то тією вірьовкою по причині її товщини не можна було добренько затягнути вузол і напівживу дитину залишити помирати на шибениці...»
Це сьогодні одна з популярних київських газет, ніби й справді нічого не відаючи, з удаваним, чи не наївно-дитинним подивом запитує (невідомо кого): «І чого це у нас (мається на увазі більше Росія) так багато політичних убивств?» (Їх і справді нині багато, замовних, крім побутових.)
А відповідь на своє суто риторичне запитання газета могла б знайти у Києві, столиці однойменної Русі, на Аскольдовій могилі — так нині в українській столиці зветься частина мальовничого природно-архітектурного парку на правому березі Дніпра. Саме там в кінці IX ст. (882 р.) князь Олег вбив київських князів Аскольда і Діра. Першого з них і поховано на місці загибелі. Згодом там спорудили дерев’яну церкву (що-що, а на Русі люблять на місці убивства споруджувати церкви!), потім звели цегляну церкву-ротонду. Письменник М. Загоскін згодом напише роман «Аскольдова могила», а композитор О. Верстовський за цим твором створить однойменну оперу (1835 p.).
Ось від тієї київської могили на мальовничих дніпровських кручах, де нині люблять гуляти кияни, і почалися на Русі політичні убивства. Замовні. Принаймні перші із зафіксованих історією, хоч насправді вони були й раніше: князь Олег замовив те політичне убивство у боротьбі за владу і буцімто сам його й здійснив. Як кажуть, на всі руки майстер!
Від тієї могили і почалися на Русі могильні справи.
Русь споконвіку відзначалася жорстокістю і... добротою (та ще співчуттям до гнаних і переслідуваних). Можна б сказати і навпаки: Русь здавна славилась добротою і жорстокістю. І як це у неї поєднувалося (і що дивно, і досі поєднується!) — одному Господу відомо.
Русь здавна була шалена (неистова, московською мовою) і добра. Сердечна і співчутлива, й жорстока була на всіх рівнях — від царя-батюшки і до останнього холопа.
Всі були жорстокими і... добрими.
Добрими і... жорстокими.
Убивали царі (як би ми сьогодні сказали, політичних своїх противників) і чернь була під стать їм, жорстокою. Особливо коли бунтувала. А бунтувала Русь завжди, в кожному столітті, ллючи кров, як воду.
Особливо жорстокими, прямо нелюдями, були релігійні фанатики, яких на Русі теж жаліли і вважали таких божевільних-фанатиків навіть святими і чудотоворцями.
Нині у всіх довідниках написано, що старообрядництво (розкол) — релігійно-суспільний рух у Росії XVII ст., спрямований проти офіційної православної церкви. Виник у зв’язку з реформою Руської православної церкви, здійсненої патріархом Никоном. З метою усунення обрядово-догматичних розходжень з грецькою православною церквою (виправлення богослужебних книг, уніфікація обрядів, запровадження проповіді тощо — звичайна справа).
Розкол почався з того — на рівному місці, — що патріарх Никон заборонив «двоеперстие». Себто хреститися двома перстами (пальцями). А натомість уводилось «троеперстие», хреститися треба було трьома перстами (пальцями) — всього лише.
Що зчинилося!.. «Ревнители», «боголюбцы» виступили проти нововведення (троєперстія), як і взагалі проти усієї реформи. А самого Никона оголосили «латинником», предтечею... антихриста.
