Новий цар почав з нововведень, які можна назвати реформами: розширив склад Думи — представницького виборного органу центрального управління, — увівши до неї як постійних членів вище духовенство, заснував (правда, на польський манір) нові чини: мечника, підчашія, підскарбія. Сам прийняв титул імператора (або цезаря). Для Русі то й геть було дивиною — ІМПЕРАТОР!!! Русь споконвіку до князів звикла. Ну, ще до титулу царя-государя, що його увів Іван Грозний. Хоча на Русі з давніх-давен про недалеку людину казали: без царя в голові. Або ще: це було за царя Панька, як земля була тонка. Чи — за царя Гороха, як людей було трохи... А ось із святою шанобливістю царем (небесним) називали Господа. Проте звикли, що Грозний, князь московський, та раптом царем-батюшкою став. А тут — імператор! Від латинян Дмитрій узяв той титул. Так, казали, ще Август у Римі йменувався — повелитель і володар, що наказує і владарює. Тож коли цар Дмитрій проголосив себе ще й імператором, насторожилися: а чи не хоче він бува і Русь їхню на латинський манір перехрестити?
Та католикам, які його до Москви привели, віддати? Слід бути насторожі.
Новий імператор тим часом подвоїв жалування служилим, одночасно намагаючись покращити становище безправних холопів: заборонив записи в спадкове холопство. Було надано прощення всім, хто перебував в опалі за попереднього режиму. Судочинство оголосив безплатним, селянам дозволив іти від своїх поміщиків, якщо ті не годували їх під час голоду. Дозволений був виїзд з держави, а також вільний переїзд всередині країни. «Я не хочу кому б то не було завдавати клопіт, — говорив, бувало, цар Дмитрій. — Хай мої володіння будуть для всіх вільними. Я збагачу свою державу вільною торгівлею». Ще казав іноді: «Я-де хоч і син царя Івана, знаного на Русі тирана і душогубця, але тиранії та беззаконня, що їх мій отець допускав, я не допущу. Люд мій буде вільним і не боятиметься самодурства влади — я правитиму, дотримуючись законів Русі і законів Божих. Я хоч і цар, хоч і в Кремлі, але такий же, як і всі. Щосереди та щосуботи до мене кожний може прийти і побалакати зі мною...»
Дмитрій Іванович забаг утвердити на самодержавній Русі, яка звикла до царя-самодержця і без нього не уявляла себе, нездійсненне — європейську демократію. Правда, з конституційним, як би сьогодні сказали, монархом. Такою собі англійською — як у нинішні часи — королевою в штанях. Оскільки ж руські до цього ще не були готовими, в силу своєї тодішньої дрімучої відсталості, коли всюди правили «лєшіє» — в казках і в реальності, — то й вирішив обіпертися на іноземців. І швидко опиниться «не ко двору». А не таких царів, яких вона знала до цього, Русь не захоче сприймати. В грищах з дияволом завжди перемагає диявол. Дмитрій цього не врахував, усе це й приведе його швидко до краху, і все на Русі тоді повернеться на круги своя. Русі у всі часи потрібні були лише івани грозні. Навіть за так званого народовладдя поет все одно заявляв: «Тише, ораторы! Ваше слово, товарищ маузер!» І «товарищ маузер» завжди знаходився, і Русь тільки його і слухала. Навіть правитель типу англійської королеви — царствує, а не управляє, — Русі ніколи не був потрібний. Русь багла споконвіку Івана Грозного. Не вийде Дмитрію наблизити Московське царство до європейських держав — чим пізніше займеться Петро Перший. Круто, самовладно, і це йому вдасться. (А може, тоді такі часи вже настали.) Це Дмитрія і погубить. Надто випереджав він свій час. Але про це Марина не здогадувалася. Та й не могла цього збагнути, адже все ще перебувала у світі казок і не мала здатності — враховуючи її молодість та недосвідченість — до аналітичних прогнозів. Вона все ще витала в царстві дівочих мрій. Дмитрій був для неї прибульцем з казки, якого в реальності не було, — це і її швидко приведе до краху, з якого вона так і не виборсається і якого не збагне до кінця, хоч і намагатиметься врятуватися, але ще більше занурюватиметься у безодню, з якої не буде виходу.
І разом з тим Дмитрій не лише приблизив до себе іноземців, що в московитів викликало підозріння, а й виношував плани поїздок своїх підданих на навчання до Західної Європи — знову ж це здійснить лише вже згадуваний тут Петро Перший. Заодно, аби вберегти християнство, намагався створити союз проти Туреччини, до якого мали б увійти Німеччина, Франція, Польща, Венеція, оживив дипломатичні зносини з Папою Римським та Польщею — не в останню чергу, аби вони визнали його новий титул імператора, або цезаря. (Після імператора Гая Юлія Цезаря, який колись запровадив у Римі свою одноособову владу, його ім’я стало титулом римських і візантійських імператорів.) І взагалі, він тримався незалежно — як правитель Московії. Папа, єзуїти і сам король Сигізмунд, які хотіли зробити Дмитрія ручним, покірним знаряддям, явно прорахувалися. Більше того, Дмитрій Іванович, ставши царем та проголосивши себе ще й імператором (офіційно себе імператором, а Росію імперією проголосить 1721 року вже не раз тут згадуваний Петро Перший), відмовився уводити в Московії католицизм, як раніше обіцяв, коли був у Кракові на прийомі в короля (але тоді він змушений був це обіцяти). І навіть відмовився допустити до державного керма єзуїтів, добре знаючи про їхні підступи. Особливо обурило Польщу те, що цар відрікся від того, що раніше їй обіцяв, коли був ще претендентом на престол, а саме: робити будь-які земельні поступки Речі Посполитій. (Правда, навзамін допомоги, що королівство йому виявляло, пообіцяв Польщі грошову винагороду, але й цю обіцянку не виконав.) Усівшись на троні в Кремлі, Дмитрій Іванович став не просто незалежним, а — проросійським царем, дбаючи в першу чергу лише про інтереси Росії. Обіцяв він — все тоді ж, як був ще претендентом на престол свого батька, — віддати Польщі Смоленську й Сіверську землі, але, ставши царем, недвозначно заявив польському послу Корвін-Гансевському, що передача російських земель кому б то не було, в тім числі й Польщі, є абсолютно неможливою. Заодно відмовив Сигізмунду у вимозі зводити в Москві костьоли і запроваджувати римсько-католицьке духовенство, особливо єзуїтство.
— Від цього буде велика шкода православ’ю! — твердо заявив.
Тоді поляки йому пригадали... Ходили чутки, що царевич Дмитрій, ще будучи в Самборі нікому не відомим претендентом на російський престол, відвідував Львів. (Про це у Львівському літописі є фраза під роком 1605-м, що «того ж року цар московський — себто Лжедмитрій — ся явил і во Львові був». Одначе в примітках цілком слушно зазначається, що про цей візит в інших джерелах звістки не знаходимо. «В хроніці міста Львова» Д. Зубрицького про цей факт згадки немає.) І далі одна промовиста цікавинка: «Однак відомо, що, прибувши до Москви, самозванець відправив у Львів на 300 карбованців соболів для будівництва там православної церкви Успіння Богородиці. Цей дарунок міг бути і не пов’язаним з відвідуванням Лжедмитрієм Львова, а зроблений з метою привернути до себе православне населення міста». Про це є згадка і в Соловйова в його «Истории России с древнейших времен».
Так само не підтримав Дмитрій Іванович Папу, який у своїх посланнях до російського царя наполягав на об’єднанні церков — католицьких і православних. Будучи претендентом на престол, Дмитрій обіцяв увести католицтво в Росії, а ставши на чолі тієї Росії, навідріз відмовився те робити. Хоча й надав католикам волю в своєму царстві. Як, між іншим, і протестантам усіх напрямів.
Мріючи про загальне християнське ополчення проти османських загарбників, як про те скрізь говорив, зайнявся підготовкою до майбутньої війни з турками-османами. На Гарматному дворі велів відливати побільше гармат, мортир та рушниць. Сам особисто випробовував у стрільбі щойно відлиті гармати, стріляв з них (до речі, вельми влучно), сам навчав ратних людей, як брати земляні фортеці, тож ліз разом зі стрільцями на вали, не дивлячись, що його іноді штовхали в тій колотнечі, збивали з ніг і навіть давили... Але невгамовний цар тільки безтурботно сміявся, чухав забиті місця і знову водив люд на приступи фортеці, показуючи, як це треба робити.
