Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Прокинувся з відчуттям тривоги в усьому тілі.

Світало.

Несміливо, поволі, але все-таки світало. Згори, із хмар, просочувалось блідо-жовте світло. З темряви поволеньки проступали дерева. «А може, це зовсім і не дерева? Можливо, це справді антени, цілий ліс антен якоїсь гігантської радіостанції? — подумав Петро і одразу ж відкинув ці думки. — Оце вже фантастика. Треба вгамувати свою уяву». Спрямував об’єктив кіноапарата на темніючі стовбури і натиснув на спуск. На мить йому здалося, що дерева в одному місці схитнулися… Тривожна цікавість, очікування чогось незвичайного охопили його єство. Може, то птиці? А може — венерійці? Хоча б уже скоріше світало!

Просвітив гущавину ліхтарем — ніде нічого, тільки полискують дерева — суцільна стіна.

Вимкнув ліхтар — стало ще темніше. Але за якийсь час очі призвичаїлись і знову вловили жовтизну. Світло сіялось зверху, від злегка жовтавих хмар, які густими сувоями закривали небо. Зараз уже видно було метрів на п’ятдесят навколо. «А більше, мабуть, нічого й ждати при такій хмарності», — подумав Петро, закриваючи шторку шолома і перевіряючи кисневий прилад. За хвилину він уже вибрався назовні. Озирнувся навколо і легко сковзнув на венерійський ґрунт. Був такий заклопотаний положенням літака, що навіть не звернув уваги на цю історичну мить. Під ногами пружинило, як на торфовищі, але він не грузнув. Спробував навіть підскочити на одному місці — нічого. Відчував себе помітно легшим, ніж на Землі. Біль у лівому коліні майже стих.

Обережно обійшовши літак, переконався, що крило ціле, треба тільки обкопати його, а тоді вже скористатися тросом. Для того, щоб знятися, доведеться змонтувати турбіну вертикального підйому…

І знову Яворовичу здалося, що схитнулися дерева — вже в іншому місці. Довго дивився в гущавину — зараз уже, мабуть, зовсім розвиднилось, бо дерева не зливаються в суцільну стіну, — але нічого не помітив. Тихо і непорушно.

Підійшов до ближчого дерева, узявся за темно-синій стовбур обома руками, схитнув. З гілок бризнула рідина.

Дістав з нагрудної кишені скафандра пластмасову пробірку — узяти пробу. На «Астероїді» дослідять… Труснув дерево, рідина полилася, але в пробірку набрати не вдалось. Спробував здертися на стовбур, щоб одламати гілку, але він був такий гладенький, що руки тільки сковзались. Тоді Петро вийняв з кишені моток тоненького тросика з важельком. Закинув його на кінець нижньої гілки і потягнув. Гілка пружинила, вигиналася, але не тріскала. Наче то була й не гілка, а якийсь гумовий шланг. Вхопився за кінчика, нахилив. Гілка таки справді схожа на трубку — добре видно порожнину. Дістав ножа, зрізав — полилася рідина, але одразу ж і перестала. Отвір просто на очах затягувало плівкою. Зрізав ще — те ж саме Наповнив пробірку, взяв також шмат живої трубки. Відпустив гілку і почав змотувати троса. В гущавині нараз ковзнула якась тінь. Він не так побачив, як відчув — хтось є поблизу, хтось за ним стежить. Звір? Мисляча істота?

Гамуючи хвилювання, сховав моток до кишені. Узявся в боки, стояв, придивлявся, чекав. Біліла торпеда літака, чорнів нашорошений ліс. І в усьому відчувалася настороженість, тривожність.

Рушив до ракетоплана, але одразу ж зупинився. Між деревами майнула якась постать. Тепер уже Яворович не думав, що це йому тільки здається. Хоч і на коротку мить, але він виразно побачив саме постать — вертикальне тіло, що перебігло від одного стовбура до другого, ближчого. Схитнулось дерево, і Петро побачив, тепер уже трохи праворуч, — по гілках, угорі, перебігає ще одне!

Яворович став, як укопаний, — до нього наближались венерійці! Такі ж, як і люди — двоногі, дворукі. Одна постать легко перебігала по гілках — вони не встигали й прогнутися, — а друга, так само спритно, петляла поміж деревами. В їхніх рухах була гранична обережність, але діяли вони сміливо, без вагання. В руках тримали короткі палиці, мабуть, вирізані з оцих самих темно-синіх гілок.

Метрів за п’ять від Яворовича обоє зупинилися. Той, що був на дереві, миттю сковзнув по стовбуру додолу. Петро не спускав з них ока. Затиснувши свої палиці під лівою пахвою, венерійці також насторожено стежили за Яворовичем. Отак, мабуть, мисливці де-небудь в нетрях Африки підстерігають свою здобич. Вони аж зігнулися трохи, приглядаючись до дивовижної істоти в скафандрі і шоломі. На зріст вони, може, трохи менші від Яворовича, вузькоплечі. На голові в кожного стирчить чорне волосся. Шкіра темно-синя, очі великі, занадто видовжені, з якимось стальним блиском. Він не зміг нічого прочитати в тих очах — ні страху, ні цікавості, ні гніву. Вони дивилися на нього якусь мить, але без ніякого виразу — очі людей з іншої планети. Петро не встиг і слова вимовити, як істоти сховались за деревами.

І раптом Яворович подумав: «Мабуть, їх лякає мій шолом, а раз вони дихають цією атмосферою, то, певне, і я зможу».

Плавно, спокійно підніс руки, відхилив шолом за плечі, розстебнув скафандр на грудях. Дихнув раз і вдруге. Повітря напоєне якимось незвичним запахом, але кисню в ньому, певно, цілком достатньо.

— Ну, що ж, — обізвався Петро, — будемо знайомитись чи що?..

Голос його зазвучав несподівано сильно і, відлунюючись, полинув у гущавину. У відповідь — жодного звуку.

— Чого ж ви мовчите? — загримів Петро. — Може, злякалися?

І знову ніякої відповіді.

Тоді Яворович, простягши вперед руки, як для обіймів, рушив до них.

В ту ж мить венерієць, який ховався лівіше, правою рукою діткнувся кінця палиці, притиснутої до лівого боку. Щось зашуміло, тукнуло Петра в груди, і він побачив, що це — невеличка стріла. Вона заледве пробила костюм і трохи подряпала шкіру. Швидко вихопив її і кинув назад — на того, що стріляв. Венерієць спритно відскочив за інше дерево.

— Що ж це ви так гостей зустрічаєте? — гримнув Петро, поквапно надіваючи шолом. — Чим я накликав ваш гнів?

Стріла цокнула по шолому.

«А що, коли їх тут багато? — промайнуло Петрові в голові. — Може, це тільки розвідка від цілого загону? Доведеться оборонятись». І він засунув руку до надколінної кишені, щоб дістати свого ліхтаря. Аж подих йому перехопило— кишеня порожня! «Швидше до кабіни: мазер там, авжеж там, він пригадує, що поклав ліхтаря на сидіння, так, так… Але чому паморочиться голова? Не треба нервувати, спокійно, спокійно…»

Він кинувся до літака, задихаючись, наче його душили за горло. Перед очима туманилось, у вухах шуміло. Подумав, що це все-таки незвична атмосфера, і затиснув зубами мундштук кисневого приладу. Трохи полегшало.

Дерся в кабіну, а стріли дзьобали і дзьобали скафандр.

«Войовничі… — думав Петро, переставляючи ногу в люк. — І найменшої спроби порозумітися… Доведеться…»

Простяг руку до грізного ліхтаря, а він наче одсувається, Петро тягнеться до нього і ніяк не може вхопити, ось уже він під пальцями…

Але темрява каменем налягла на його свідомість, на його важке, наче олов’яне, тіло. Наледве засунув ліхтаря до кишені і мішком сповз у кабіну.

Венерійці підбігли, заглянули. З лісу вийшло ще з десяток чи більше — із трикутними щитами в руках. Витягши Яворовича з літака, поклали його на щит, взяли втрьох і всі разом рушили вглиб лісу.

ЩИТИ ІДУТЬ В НАСТУП

Перше, що почув Яворович опритомнівши, — це шум у вухах і ніби удари молотком у голові — день-дзень-дзень. Пригадав напад у лісі. Схопився, як ошпарений, сів. Лапнув кишеню — ліхтар є. Але що це таке — хіба він не в кабіні літака? В сутінках нічого не можна розібрати. Присвітив ліхтарем — над ним кам’яне склепіння, розмальоване якимось геометричним орнаментом. От тобі й маєш… Значить, вони його захопили?

Голова розвалюється. Потер долонею чоло, але ніяк не міг пригадати, як же це сталося. Нічого не пам’ятав. Анічогісінько. Скільки ж пройшло часу? Чи довго він тут лежить? Мабуть, що довго, бо відчуває спрагу. Але добре, що венерійці хоч не забрали скафандра, в одній з кишень є фляга… Тремтячою рукою витяг флягу, ковтнув живлючої рідини. «Отже, обшуку вони не робили, нічого не забрали, навіть ліхтаря… — з полегшенням подумав Петро. — А шолом відхилений. Значить, можна дихати їхньою атмосферою… Чому ж годі я втратив свідомість? Невже… стріла подіяла?»

3
{"b":"549845","o":1}