— Вона хоче принести нам харч. Каже, що Великий Розпорядник її не каратиме, бо вона нічого не завинила. Випусти її з свого житла.

Яворович відсунув шторку, і Гілка нечутно висковзнула з кабіни. Справді, червоне око затяглося плівкою, і дівчина спокійно пішла собі і незабаром зникла за кущами.

«Що ж робити? — думав Петро. — Невже отак і сидіти в кабіні?»

І враз він згадав про скафандр. Адже цей космічний костюм також захистить його від біологічних променів!

Одягся і одразу вибрався назовні, закривши в кабіні Рожевого.

Блимнуло червоне око — раз і вдруге, блимнуло й утретє… А Петрові нічого. Він стояв і дивився на цупку рослинність, що густо обплутала літак.

Око блимнуло ще яскравіше.

«Ех, не хочеться мені тебе блимнути! — подумав Яворович. — Може, ти таки зрозумієш…»

Стояв, прикидав у думці, як розчистити оці густі, чіпкі хащі. Пустити в дію мазер? Це дуже небезпечно, ризиковано. Адже маленька похибка, неточний рух, — і він власними руками знищить машину, спалить міст до своїх друзів, до своєї планети, до людей. А ліани так густо розрослися, що й не помітиш, як відчикрижиш шмат металу. А як ненароком спіткнешся? Полосне по всьому корпусу… Ні, ні, про мазер нічого й думати.

Петро вихопив з піхов мисливського ножа — блиснула голубувата сталь — не ніж, а справжній тесак! З лютим завзяттям почав рубати, кришити плетиво пружних, звивистих стовбурів. Сталь жадібно стинала живе мотуззя, темна сукроватиця текла на ґрунт.

Аж упрів Яворович, поки позбивав гадючі рослини з одного боку літака. Зайшов на другий — там, здалося, заросло ще густіше. Рубав і думав про дивовижні знання живої природи, про біогенні секрети, якими володіють Головаті. Щоб за бажанням викликати отакий інтенсивний ріст рослин! Та це ж… Коли б можна було на Землі…

Останній помах ножем — остання ліана зазміїлася біля Петрових ніг. Полегшено зітхнув. У скафандрі було душно, але зняти його не наважився, вважав, що навіть шолом відхилити небезпечно. Нічого, він потерпить, тепер уже недовго…

Підвів голову— що таке?! З того боку знову піднялися рослини! Так, так, доки він вирубував тут, — вони виростали там. Це було неймовірно. Петро обійшов апарат і почав мацати руками гнучкі жилаві рослини.

А хай йому чорт! Вони ростуть буквально на очах. Ну, скільки він порався з того боку — хвилин з десять? Не більше. А бач, як знову заросло!

Деякий час стояв розгублений, тільки дивився, як ці кляті рослини оповивали літака. А тоді кинувся рубати з таким лютим завзяттям, що тільки цурпалки летіли.

Але це була Сізіфова праця: ліани виростали вслід, і, здається, рубка сприяла росту. Втомлений, знесилений, Петро забрався до кабіни. Там уже сиділа Гілка і годувала свого коханого великими біластими плодами. Юнак жадібно кусав м’якіть, з якої аж капав сік. Тільки тепер Яворович відчув, як йому хочеться їсти. Гілка, ніби вгадавши його бажання, подала «яблуко».

— Вона каже: це харч спокою. — обізвався Рожевий. — Смачно, я ще такого не куштував.

Плоди і справді були смачні: м’якіть ніжна, сік солодкавий. Яворович їв і поглядав назовні. Проклятущі ліани ще дужче оповили апарат, прив’язали його сотнями міцних канатів. Петро вийняв мазера, покрутив у руках і поклав на коліна.

Рожевий якось обм’як, гострий блиск його очей погас.

— Ай справді, це харч спокою, — сонно проказав він. — Ніяких тривог, ніяких небезпек я не відчуваю, їх просто нема. От що може зробити кохана, кохана…

І в Петра розлився спокій на душі. Дивовижна байдужість пойняла його волю. Та й чого йому, справді, хвилюватися, навіщо себе шмагати? Ну, стартує він згодом, пізніш — хіба не однаково? Адже космічний їхній корабель все одно ще з місяць перебуватиме на орбіті супутника… Петро знав, що цими міркуваннями він тільки хоче виправдати свою лінь, свою бездіяльність, усвідомлював, що це ганебно для космонавта, але нічого вдіяти з собою не міг. Сидів, міркував про це, а щоб змінити становище — і пальцем не кивнув. Минали години, Яворович бачив, як ліани обплутали літака, бачив, але оком стороннього.

«Що це зі мною робиться? — думав сам собі. — Хіба ж так можна?»

Але не встав, не кинувся нищити клятих ліан.

Спокійно спостерігав, як Гілка взяла спочатку грізну трубку Рожевого, а потім і його мазера. Подумав, правда: «Нащо воно їй?» Але не відібрав. Хай бере, хіба вона де діне?

Коли стемніло, закохані зібралися йти.

— Я залишаюся з Гілкою, — сказав Рожевий, її правда: тут хоч нас двоє вціліє, а там — загинемо усі. Ми продовжимо рід. Лишайся і ти в нами, відкинь свої фантазії і живи, як усі.

— Фантазії? — гірко усміхнувся Петро. — Ні, брат, це не вигадки — Земля, народ… Вони існують реально, і я мушу прагнути до них.

— Облиш. Хіба не бачиш, як тут добре?

— Ага, добре, добре… І дуже цікаво…

Яворовичу не хотілося навіть розмовляти, сидів розморений і байдужий до всього.

Ті двоє, не поспішаючи, вибралися з кабіни і зникли десь у темряві. Петро позіхнув, зручніше вмостився на своєму сидінні і невдовзі вже спав спокійним, глибоким сном.

Наступного дня Рожевий і Гілка навідались до Яворовича. Гілка знову почастувала його плодами спокою, і тепер вони здалися Петрові ще смачнішими.

Гілка, через свого нареченого, запропонувала піти побачити якесь свято Головатих. Яворович не заперечував — іти то йти. Щоб легше було ходити, навіть скафандра зняв — недбало кинув на сидіння і вибрався а кабіни. Ковзнув байдужим поглядом по білій кулі Великого Розпорядника і почовгав услід за Гілкою і Рожевим. Про небезпеку навіть не подумав.

Довгенько ішли вони, минаючи білі кулі, оточені жовтими їжакуватими кущами. Нарешті зупинилися над урвищем. Тут кінчалося оце високогірне плато, заселене білими кулями, а там. внизу, у срібному мареві розкинулася величезна країна, звідки й походять Головаті. Петро бачив білі стрічки річок, темні гаї, рівно прокреслені шляхи, що губилися на обрії серед мозаїки якихось невиразних плям. Йому здалося, що в самій атмосфері відчувається добробут, щедрість природи, якесь ідилічне щастя.

Внизу помітив довгу процесію, яка повільно рухалася по шляху до плато. Попереду йшла низка постатей у білому, за ними вслід — у золотистому — такому, як Гілка. Все відбувалося так, як у німому фільмі: постаті рухалися беззвучно, ніби й не йшли, а пливли в густому мареві.

Гілка повела Петра і Рожевого понад урвищем далі, і процесія то зникала з очей, то з’являлася знову, але все ближче і ближче. Нарешті підійшли так близько, що можна було розрізнити окремі постаті. Це були жінки, і передня несла на руках дитину. Яворович зачудовано дивився на них — ну, точнісінько, як на Землі! Жінки в білому дуже нагадували йому земних жінок, важко було повірити, що це істоти з іншої планети.

Тільки підійшовши ще ближче і побачивши, що тіло в них зелене, як рута, Петро переконався, що це — венерійки. Собою гарні, пропорційно складені, вони викликали симпатію. Та, що несла на руках дитину, задумливо схилила над нею голову, і це нагадало Петрові «Мадонну з дитям» Леонардо да Вінчі.

Рожевий торкнув Яворовича за плече і голосно заговорив:

— Цей обряд називається «Друге народження». Посадять дитя у квітку і будуть вирощувати мудреця!

— Не кричи так, незручно, — шепнув Петро.

— Вони все одно нашого з тобою голосу не чують: не той діапазон! — загукав Рожевий ще дужче. — Ось і Гілка нічого не чує, вона думає, що ти німий.

Петро усміхнувся. Рожевий продовжував кричати (це, мабуть, його розважало):

— Що ви робите? Нащо відбираєте в дитини дитинство? Фальшива у вас мудрість, коли в’ялить тіло!

«Еге, так легко критикувати, — подумав Яворович, — коли на різних частотах…»

Дорога, по якій ішла процесія, зиґзаґами підіймалася все вище і вище. Нарешті білі постаті венерійок зійшли на плато, а за ними золотим шлейфом тягнулися Гілчині подруги. «Рабині, — подумав Петро, — бранки. Бач, кожна щось несе». В їхніх великих очах тьмяніла покора.