«Думай про свій рятунок. Слухай уважно…»

В Петровій уяві помчали один за одним зримі образи, наче кадри кінофільму, і мчали вони з такою швидкістю, що він ледве встигав фіксувати на них увагу. Звичайно, вона думала безсистемно, непослідовно, й хто б міг вимагати спокійного, логічного викладу від істоти, приреченої на загибель? Але мозок нашого космонавта «сортував» інформацію, і в Яворовича склалась більш-менш цільна картина.

Те, про що він дізнався, було неймовірним. Влада Великого Розпорядника, яку той здійснює за допомогою цілої касти Головатих, міцно спутує усе суспільство. Він контролює психіку всього населення, кожного, хто її має: чи то природний венерієць, чи робот. Усе спрямовано до одного: через самозаглиблення — до безсмертя. Один тільки орган венерійця — мозок — має розвиватися, всі інші — тимчасові, допоміжні і мусять відмирати. І ці велетенські мозки досягли нечуваного розвитку, розкрили найпотаємніші таємниці природи. Вони керують ростом рослин і тварин, можуть накопичувати потрібні елементи в рослинних організмах, одне слово — ліплять природу так, як вважають за потрібне.

Населили планету біологічними роботами, місія яких — обслуговувати Головатих. Природні ж венерійці мусять «піднятися на вищий щабель еволюції» і всі, без винятку, стати Головатими. Але для цього треба розв’язати проблему народження, на випадок несподіваної загибелі мудрих. Над оцим завданням тепер і працює Великий Розпорядник і безчисленні його помічники. Саме тому ще й лишилися звичайні венерійці, що геніям не вдалося обдурити природу. Але живуть вони під гнітом страху, дух їхній не має змоги розвиватися вільно, він запертий в тісні камери обережності, і це завдає венерійцям невимовного болю; радість буття проривається тільки в таємних місцях, куди не проникають біохвилі центрального мозку.

Старі розповідають красиві легенди. Нібито колись було синє небо і по ньому котилося Золоте Світило, і жилося тоді венерійцям весела і радісно. Були вони дітьми природи, і хоч рослини давали не такі концентровані соки, а все одно живлющі. Розвивалися науки, допитливий розум заглядав у небо, в глибині якого сяяли інші Венери. Розквітало мистецтво — співці видобували свої пісні з самісінького серця, художники вкрили скелі малюнками, на яких вигравали фарбами і дикі тварини, і дерева та птахи, і жінки та діти.

Кожне покоління прикрашувало планету, залишаючи нащадкам чудові зразки мистецтва. «Культура Одноокого Бика», «Культура Чорного Дерева», «Культура Двох Крил»… — усе це епохи, які продовжувались, як на земні масштаби, тисячі, а то й більше років. І венерійці тоді були інакші — мали менші очі і світлий колір шкіри.

Але планету спіткала страшна катастрофа — вибухнув Океан. З його глибин з гуркотом вирвалася рожева стіна, вода ринула на неї, і заклубочилися густі, безконечні хмари. Довго боролася вода з тим жахним вогнем, рівень океану дуже понизився, виступили з води заховані там гори, піднялися стрімкі береги. Нарешті таки вода поборола, але вогонь перетворив її на хмари, і вони так щільно облягли небо, що назавжди сховалося Золоте Світило… Почалася Доба Самозаглиблення, розкриття Невідомості. Розвиваючи орган мислення — мозок, мудреці надумали усе невідоме зробити відомим, вони хочуть перемудрувати саму матір Природу і домогтися Безсмертя. А навіщо воно? Адже смерть — це перехід до інших форм буття. Через природну смерть пролягає шлях розвитку.

Великий Розпорядник закарбував у мозку кожного венерійця. перекази про оті давні культури — то вигадки, міфи. Але все-таки йому не вдалося зовсім стерти сліди цих спогадів у пам’яті. Туманні, неясні і розпливчасті, вони, коли збуджувати пам’ять, чіткішають, оживають, передаються у спадок. Зародилася течія прихильників Золотого Світила. Вони вірять, що Світило є, що без його живлющого проміння загинуло б життя… Світлопоклонники збираються в таких приміщеннях, куди не проникають біохвилі Великого Розпорядника, і тільки через роботів він дізнався про цей рух. Але знищити світлолюбів йому не вдалося, лави їх повняться, вони вже навчилися протидіяти біохвилям Великого Розпорядника.

«Я бачу в твоїй пам’яті прекрасний образ Світила, — звернулася Промениста. — Скажи мені: воно справді є?»

На обличчі в неї відбилися одночасно і тривога, і страх, і надія; очі випромінювали всі відтінки блакиті.

— Є, є! — радісно загукав Петро. — Є Золоте Світило, і воно поруч, недалеко від вас!

«Ти його бачив, чужинце?»

«Бачив. Але це така палаюча істина, така сліпуча правда, що на нього прямо не можна дивитись, бо засліпить».

«Тепер я можу спокійно йти до Межі, я щаслива, бо знаю, що омріяне Світило є…»

Петро схопив її за руку, скрикнув:

— Навіщо? Тепер не час гинути! Будемо разом боротися!

Мабуть, дія «харчу спокою» вже скінчилася, Петро відчував, як у нього закипає завзяття. Коли б тільки допомогли йому світлолюбці…

«Там, на тому плато, мені дали стебельце…»

«Невже отрута? "

«Отрута, чужинце… Такий звичай здавна… І добре, бо тяжко мені було б жити, знаючи, що син мій спотворений, що він боротиметься проти моїх однодумців…»

Вона захиталася, наче п’яна, ступнула кілька кроків і звільна опустилася на прохолодний перламутр. Яворович кинувся до неї, та вона зупинила його жестом зеленої руки.

«Іди вже, Людино… Дух мій спокійно залишить тілесну оболонку. Адже правда, що Золоте Світило є?..»

— Правда, правда, — прошепотів Яворович, не відриваючи болісного погляду від цієї далекої і водночас чимось уже близької істоти. Напруженням волі уявив картину вечора з великим рожевим сонцем на обрії. Вона аж здригнулася, сприйнявши цей образ, аж ніби ожила.

«Бачу, бачу… Прощай».

Петро повернувся і покрокував до виходу. Навстріч уже йшли жінки у білому — урочисті, зосереджені. Вони співали. їхні уста розтулялися і стулялися. Коли б Яворович міг сприймати їхні звуки, він почув би «Пісню прощання». Та він ішов крізь ці звуки, як ходив на землі крізь радіохвилі. А звуки шугали невидимими птицями. Спочатку жалісні, а потім веселі слова наповнювали приміщення, відбивалися від блискучих стін. Але Петро нікого не чув, окрім гупання своїх кроків і калатання серця. Хвилювався в передчутті боротьби.

Коли Петро підійшов до своїх друзів, які сиділи біля товстого чорного стовбура, кров кинулась йому до обличчя: Гілка чистила білі «яблука спокою», а Рожевий уже тримав одно в руці, збираючись кусати.

— Не смій, не смій їсти! — гукнув Яворович і шулікою кинувся до свого розгубленого друга. Вихопив те «яблуко», розмахнувся і закинув його в гущавину. — Це ж опій, отрута, розумієш — отрута! — Рожевий, ще не зовсім збагнувши в чім річ, поглядав то на свою кохану, яка застигла з біластим «яблуком» у руці, то на Петра, що розмахував руками і кричав з усієї сили: — Хіба ти ще не отямився, не зрозумів, що з нами робиться? Адже ми забули про своє покликання, ми стали тваринами, рабами!.. Подумай про свій народ!

Рожевий, наче прокидаючись від сну, провів долонею по обличчю, приглушено сказав:

— Справді… Ці плоди затуманили мені голову. Так, так… Може, моя Країна Щитів уже вкрита трупами, а я тут…

Він хотів підвестися, та Гілка кішкою кинулася до нього і вхопила за довге волосся. Лівою рукою стискувала йому жмут на голові, а правою тицяла «яблуко» до рота. Рожевий одвертався, не схотів їсти, міцно взяв її ліву руку, так що вона випустила волосся, і підвівся на рівні ноги.

— Бач, хоче мене заспокоїти, хоче знову одурманити, — пояснив Петрові, хоч той і так добре розумів, що відбувається. — Але тепер я не піддамся, не піддамся…

— Вірно, друже!

— Я піду в Країну Щитів, ми будемо боротися.

— Спитай у Гілки, де вона поділа нашу зброю.

Петро спостерігав, як вони розмовляли, бачив на обличчі дівчини вираз розгубленості, і відчував, як у грудях наростає ненависть до цієї істоти, що поставила і його, і Рожевого на краю загибелі. Правда, він розумів, що Гілка — тільки знаряддя Великого Розпорядника, але все одно не міг перебороти неприязні до неї.