— Хіба є такий край насправді?

— Я прилетів звідтіля.

— Це неймовірно. А ще дивніше, що ти заговорив: ми всі думали, що ти німий.

— А я думав, що ваша країна — збіговисько німих і глухих.

Вони обоє засміялися, і це одразу зблизило їх. Правда, Петро помітив, що в Рожевого сміються тільки губи, а очі залишаються якимись скляними. Спочатку в Яворовича, наче докучлива муха, крутилася думка: «Робот, робот». Але розмовляючи з венерійцем, чуючи його голос, спостерігаючи вираз його обличчя, Петро мало-помалу відігнав цю думку. Адже без ніякого сумніву — перед ним жива, мисляча особа!

Не без «задньої думки» Петро заговорив про походження розумних істот. Рожевий замислився, на його чолі збіглися зморшки. Потім промовив скрипучим глухуватим голосом:

— Головаті твердять, що створили нас… А хто створив їх самих — хіба не мати Невідомість, яка обіймає увесь світ? І чи вони складаються з іншої речовини, ніж ми? З тієї самої. І наші мудреці вже вирощують могутні мозки, подібні до оцих… — Він показав на білу кулю. — І вони допоможуть нам у праці, в житті.

— А хіба вони не всі отакі? — спитав Петро.

— Це їхні наймудріші. Сидячи в білих кулях, вони думкою сягають далеко в Невідомість, а вона манить, заплутує їх і приводить на те саме місце, звідки почався шлях. В деяких від цього порушується злагодженість, і вони гинуть в страшних муках — їхній рев лунає попід небом дні і ночі. І все ж таки вони відмовляються від тіла, щоб виростити величезний мозок. Сидять, заплющивши очі. і таким способом намагаються відкрити таємницю таємниць. Голомозі напувають їх «Соком мудрості» — від нього сохнуть кінцівки, а мозок розростається. Працюють за них інші, навіть з нами воюють інші — всіма керує Великий Розпорядник. В ім’я своєї мудрості він може винищити безконечні ряди своїх послушенців… Але так довго не буде. Наші старі вчені побачили у хмарах знання: на Головатих впаде тяжке лихо, бо не можна безкарно обдурювати Матір Невідомість…

На темно-синьому його обличчі, в сухих очах з’явився вираз екстазу. Він провів долонями по щоках, наче вмиваючись, і усміхнувся.

— В чому ж їхня мудрість? — спитав Яворович.

— Не знаю. Може, нам розповість моя Гілка…

— Це її ім’я?

— Так.

Петро почав запитувати про народ Країни Щитів, про тамтешні звичаї і культуру. Рожевий охоче розповідав, у його пам’яті було безліч фактів з життя рідного народу, історія якого губиться десь в глибині «днів і ночей». Але про що б він не говорив, а неодмінно повертався до найцікавішої для себе теми: про свою Гілку, яка, може, перебуває десь поруч, зовсім близько… Одного разу Голомозі несподівано напали на їхнє селище, і вже змінилася тьма ночей і днів, як його пара потерпає в оцій жахній країні Головатих. Ех, коли б її знайти!

І вони, вийшовши з літака, подались шукати. Рожевий розпитував зустрічних Голомозих, але ніхто не знав такої. В його рухах, у виразі обличчя з’явилася тривога. Коли Петро спробував заспокоїти його, Рожевий сказав:

— Чи ти знаєш, що таке кохання?.. Деякий час він ішов мовчки, а потім заговорив — не то до Петра, не то до самого себе:

— Різноколірне сяйво вночі, тиха музика лісу… — все на двох, все на двох — увесь світ.

Яворович раптом спитав:

— А ти знаєш, що таке поезія?

— Поезія? — перепитав Рожевий.

— Так, поезія.

Петро насторожено ждав, що він скаже. Адже поетичне відчуття відрізняє людину від тварини…

— Поезія… — приглушено заговорив Рожевий, — це коли ми з Гілкою слухаємо голоси риб у морі, коли виходимо на берег, тримаючись за руки, і Птиця б’ється в наших грудях… У тебе є Птиця?

— Є, є! — радісно відповів Петро.

Вигляд самотніх куль серед жовтизни шпичакуватих гаїв наганяв на Яворовича тоскний настрій. Фіксуючи на кінострічку краєвид, він думав про велике конструкторське бюро природи, в яке проникли оці Головаті. Які могутні сили дрімають у цих мозках, ізольованих, виключених із життя… Марнуються на якісь химери отакі чудові біокібернетичні комплексні Цікаво, над якими ж проблемами замислились оці геніальні голови?

«А чому, власне, геніальні? — вхопився Петро за останню думку. — Може, тому, що створили біологічних роботів? Але ж головне все-таки мета. Навіщо? — ось питання. Яка ж у них мета? До чого вони прагнуть?»

Хотілося спитати про це у ближчої кулі, але подумав, що краще вже мати справу з Великим Розпорядником (був упевнений, що той стежить за кожною його думкою).

Праворуч і ліворуч, близько й далеко бовваніють білі кулі над жовтими кущами. Але всі вони поступаються розміром кулі Головного Розпорядника, жодної іншої такої Петро не побачив. Деякі зовсім маленькі — наче пуп’янки.

Тиша. Цілковита тиша. Голомозі снують поміж кулями, не звертаючи ніякої уваги на космонавта і його товариша. Рожевий час від часу зупиняється і ворушить губами — Петро здогадується, що він запитує про свою Гілочку, але ніяких звуків не чути. Та ось він заметушився, затупцював, обертаючись на всі боки, наче стрілка компаса поміж магнітами. Яворович націлив на нього апарата, зробив кілька кадрів.

Рожевий глухо пробурмотів:

— Я вже відчуваю: вона близько, близько…

Пішов, як сонний, по боковій стежці, жовті колючі кущі хвиськали його по обличчю, а він усе йшов, простягши вперед руки. Петро на-ледве встигав за ним. Так вони йшли, може, хвилин десять, Рожевий раптом кинувся бігти. Тепер і Яворович побачив ту, яку той називав Гілочкою. Дівчина йшла, притискуючи до грудей щось схоже на темне горнятко. Граціозна постать її огорнута золотистою матерією, і це відтіняє її темно-синю шкіру; жмут високого волосся, перев’язаний з самого вершечка, конусом похитується на голові.

Яворович ледве встиг підняти кіноапарата, як вони кинулись навстріч. Може, за крок від Рожевого дівчина спинилася і повернулась до нього спиною. Він підняв руку, мабуть, щоб обернути її до себе, але стримався і сам став до неї спиною. Петро не знав, чи говорили вони між собою в цей час, але стояли отак довго. І, можливо, порушуючи їхні звичаї, він підійшов до закоханих і сам повернув їх обличчям до обличчя. Відійшов і ще зробив кілька кадрів. Спохватившись, поглянув на їхні очі: хотів побачити сльози, сльози радості! Але очі в них були сухі, блискучі.

Невже не виступила жодна сльозина? Чи, може, вони взагалі не плачуть?

Дівчина заспішила з своєю ношею, не пішла, а побігла поміж кущами. Золотистий її одяг зливався із жовтим фоном.

— Чого ж ти її відпустив? — спитав Петро, поглядаючи в обличчя Рожевого і намагаючись прочитати на ньому вираз щастя чи суму. Обличчя було непроникне, однакове. Отже, переживання всі десь у глибині єства.

— Сказала: мусить виконати обов’язок, — глухо промовив Рожевий. — Вона ще не знає, що її чекають вищі обов’язки у себе на батьківщині.

Він стояв і дивився в той бік, де важка запона хмар ховала його рідний край.

— У вас є таке почуття — любов до батьківщини?

— Коли б не було — і ми б опинилися серед Голомозих.

Гілка незабаром повернулась і повела їх до свого житла. По дорозі Рожевий, мабуть, розповідав їй про Яворовича, бо дівчина частенько повертала свою голівку в бік чужинця і поглядала сухими блискучими очима. Та на її обличчі Петро не зміг прочитати нічого: воно гарне, але нагадує маску.

Зійшли в глибокий вузький яр. По його схилах зяє багато чорних отворів. До одного з них завернула Гілка, і вони опинилися в напівтемній норі. Це було її житло. Щоб не стояти зігнувшись, Петро сів на долівку, встелену якимись шматками.

«І оце ти тут живеш і не тікаєш до нашого моря?» — спитав її коханий, і коли б Петро міг чути ці слова, то вловив би в інтонації біль, гіркоту, протест. Але він не міг чути їхньої розмови, інколи йому дещо перекладав Рожевий, переходячи на людський діапазон. — «Кожна гілка мусить бути біля свого дерева!» — патетично продовжував юнак.

Дівчина підвела його до виходу і вказала на білу кулю, що приліпилася над самісіньким урвищем. Це було зрозуміло й без слів. А Петро ще подумав: кулю цю, мабуть, видно з кожної нори, отже, Головатий, який там сидить, посилає команди-імпульси в усі отвори. Зручна позиція. З протилежного боку теж стовбичить Головатий, огорнутий білими пелюстками. Це, власне, підстанції мозку Великого Розпорядника…