Але що то клубочиться на обрії? Невже дим?!

Повернув у той бік і через кілька хвилин ясно побачив — горить селище. Червоні язики полум’я охопили кілька довжелезних рибоподібних будівель, чорний дим хмарою висне в повітрі. Що за маячня? Вони ж не знали вогню! Не знали? Страшний здогад стиснув Петрові серце — він, він сам дав їм вогонь!.. От і скористалися, великі та мудрі, випалюють непокірних…

Помітив — чималий гурт Голомозих із тонкими довгими смолоскипами оточує ще цілу будівлю. Стиснув штурвал, пішов у круте піке. Страшний рев, грім виповнив увесь простір, здавалося, сама планета реве од болю і люті. Ех, натиснути б оце на гашетку! Та замість кулемета Петро вистрілив на них снопами світла з прожекторів.

Аж засміявся, коли побачив, як вони попадали з переляку і, тікаючи, натикались на смолоскипи і спалахували як свічки,

— Ага, бандити! — закричав Петро, хоч і сам не чув власного голосу. — Так вам і треба!

Прогуркотів над самісінькими їхніми головами і коли вийшов з піке і оглянувся — внизу валялися трупи, деякі горіли. З уцілілих жител вискакували Сини Риби і бігли до лісу, певне, переслідуючи рештки ворогів.

Петро помилявся, коли думав, то внизу не чують його польоту Ще й як чули! Двигун літака був потужним джерелом ультразвуку, який сприймали і Голомозі і Довговолосі. Одних він радував, а інших приголомшував.

Яворовим літав од селища до селища і скрізь наганяв жаху на жорстоких нападників. Поодинокі Головаті, що керували знищенням Країни Щитів, не витримували таких сильних звукових вихорів і падали мертві. Голомозі страшенно боялися прожекторів.

Більше десятка містечок врятував Яворович, але багато згоріло дотла. Він ніколи б не подумав, що ця війна на знищення набере такого розмаху. І, головне — вогонь, вогонь… На лісових стежках помічав довгі низки Синів Риби, що прямували в глиб країни. Він одразу впізнавав їх по високому жорсткому волоссю та ще по трикутних щитах. «Молодці, не віддали себе у пащу смерті, — думав, здіймаючись угору. — Виховали силу волі всупереч задумові своїх творців… То хіба ж вони роботи?» Здумав свого друга — Рожевого. Де-то він зараз? Може, серед оцих що пішли в передгір’я? А може, поліг у нерівній боротьбі…

З якоюсь нестямою налітав Яворович на Голомозих, сіючи погибель і жах… Його літак орлом ширяв у венерійському небі, то здіймаючись аж до хмар, то шугаючи вниз. Це було шаленство могутньої сили, яка обвалювала гори звуків і сліпила, наче блискавка.

Раптом звуки обірвалися, стихли. Петро кинув погляд на прилади і обмер: скінчилось пальне. Мотор заглух. Внизу — ліси, ліси… Втримуючи апарат від падіння, гарячково приглядався, чи немає хоч невеликої місцини, вільної від дерев… І морського берега не видно — на воду було б найкраще…

Висота різко падала.

«Може, стрибнути з парашутом? Он де він лежить…» Цю думку Яворович одігнав, і не тому, що парашута не було на ньому, — він би стрибнув, тримаючись за ремінь, а тому, що не хотів кидати напризволяще апарат…

200 метрів… 150… 100…

Він робить великі кола, машина слухається, наче відчуває: інакше — загибель.

Зліва помітив чималу плантацію якихось низькорослих рослин. Вирішив сідати там.

Ще одне коло, ще… Апарат плавно іде на посадку.

«Турбіна… турбіна підйому, видно, розкрутилася, підтримує» — встиг подумати Яворович і враз відчув, як шасі ударилося об м’який ґрунт, літак пострибав іще з півсотню метрів і зупинився.

Петро витер піт з чола, полегшено зітхнув.

«Порядок, порядок… — дзвеніло в голові. — Який порядок? Що машина ціла? Ну, й що з того? Пального ні грама, рація не працює… Ну, та чого там, треба подивитися, що за місцевість…»

Втомлено виліз на крило, стрибнув на ґрунт. Озирнувся навколо — тиша, ніде ані шелесне. Плантацію обступає густий ліс, а тут — карликові, по коліна, деревця. Петро нахилився і одразу ж знайшов м’ясистого «опенька». Почистив і почав їсти. Пригадав, як вони з Рожевим смакували отакими плодами. Як гарно освіжають, задовольняють спрагу!.. А може, це та сама плантація? Цілком імовірно. Тоді, значить, десь не дуже далеко Долина предків… Так-так, він же бачив і гори…

Вирвав ще одного «опенька». Відкушував потроху, обмірковуючи становище.

Дерева підступали аж на самісінький край урвища. Яворович, тримаючись рукою за стовбур, перехилився, щоб краще роздивитися, що діється там, внизу.

Так, без сумніву, це — Долина предків. Он ліворуч, де прямовисний бік скелі вигинається дугою, видно отвори печер. Біля них метушаться Сини Риби, очевидно, виносячи бойові обладунки мумій. Уся велика долина вкрита трупами, звідси, правда, важко розібрати, кого більше полягло — Довговолосих чи Голомозих, але очевидно: нападники з палаючими смолоскипами в руках перемагають. Вони оточили долину півкільцем, притиснувши загони Синів Риби до скель. Вал вогню, хоч і повільно, але насувається, насувається…

«Цікаво, чи тут Рожевий? — придивлявся Петро. — Мабуть, тут, бо якщо вже Сини Риби прийшли до своїх предків, то значить це останній відчайдушний бій, тут вирішується доля народу і всієї Країни Щитів. А хіба ж він може бути в іншому місці?» Але як не дивився Петро, відшукати його не міг. Коли б оце був бінокль…

Кортіло швидше допомогти Синам Риби, але там зробилася така мішанина, каша, що він боявся разом з ворогами знищити і своїх. «От уже й своїми стали… — подумав. — А чому, хіба мені, людині, не однаково?.. Виходить, що ні. Я за справедливість, а справедливість на боці Довговолосих».

(Останнім часом Яворович звик розмовляти сам із собою і не лише в думці, а й уголос. Критикував себе за це — і даремно, бо як же інакше боротися з самотністю?)

«Де ж їхній… ну, штаб чи що, вірніше — мозковий центр? Десь же є… Мабуть, десь збоку і на підвищенні, щоб можна було охопити своїм впливом усю арену…»

Почав оглядати «другий план», обмацуючи поглядом кожен кущ, кожен камінь. Густа жовта мла дуже заважає, але коли придивитись… Так і є, на одному з пласких каменів, приблизно навпроти середини долини, помітив величезну голову з кривавим кружальцем — бач, чого деякі постаті Довговолосих корчаться в пилюці: їх убиває проміння! Отже, не тільки біохвилі, а й промені… Зажди ж, кате…

Від того місця на високій скелі, де лежав ніким не помічений Яворович, і до того каменя внизу, де сидів Головатий, блискавично напнулась червона струна. За Головатим щось пихнуло, розжарений дротик пересунувся нижче, черкнув по тому каменю, на якому вмостився окатий, черкнув буквально на якусь мить, там сліпуче зблиснуло, бухнуло, заклубочилось. І не то що від Головатого, а навіть і од каменя не лишилося й сліду.

Петро вимкнув мазера.

В долині зчинилося страшне. Топчучи смолоскипи, Голомозі кинулися врозтіч. Передні напирали на задніх, збивали з ніг. Сотні їх падали, вражені стрілами Синів Риби; уся маса нападників одхлинула з Долини, а за ними по п’ятах бігли Довговолосі.

І все це, як у німому кіно. До Петра не долинало жодного звуку.

«Ну, все, — подумав підводячись, — бій виграно, ворог у паніці тікає».

Але це ще було далеко не все. Раптом втікачі зупинилися, схитнулися, як од сильного вітру, і кинулись назад, у Долину. Знову спалахнули затоптані смолоскипи і наїжачились списи.

«Ти диви… — здивувався Петро. — Ех, чорт!..»

Лише тепер здумав, що міг не винищити всіх… Адже тікали таким густим натовпом!

— Вояка називається… Ану ж, де той режисер, що змусив акторів вернутися на сцену?

Крізь жовту задимлену млу важко було роздивитися, але незабаром Петро все ж таки помітив якусь відокремлену групку, а придивившись пильніше, переконався, що там, серед Голомозих, виділяється величезна голова, мабуть, ще більша, ніж у того, на камені. Кривавого ока не видно, певне, катюга повернутий до поля бою обличчям.

Яворович приліг, добре прицілився і, затримавши віддих, натиснув на ґудзичка. Страшна енергія, що її поніс червоний промінчик, зіткнулася з перешкодою, і те місце так і пихнуло.