Петро обернувся до кулі і невідривно дивився на її білу, трохи шершаву поверхню. Уява чомусь малювала величезну голову, сховану за цією поверхнею, і пильні, пильні очі Ті очі дивляться просто в душу, пронизують усе тіло, ніби рентгенівським промінням, і Яворович відчув, що ці промені переносять думки, що вони освітлюють кожну клітину його організму, кожну звивину мозку. Промені тих очей промацують його мозок, наче читають книжку.

Йому страшенно схотілося спати. Очі самі заплющуються, голова хилиться, хилиться, і свідомість затьмарюється якимось легким туманом. Той туман заважає дивитись, сплутує думки, сповиває в густий серпанок — все більше, густіше… І хтось шепоче: «Спи, спи… Чого ж не поспати, адже ти так натомився… Спи, спи…»

І вже б заснув Яворович, та раптом спалахнула думка: «Це ж гіпнотичний сон!» Спалахнула, наче маяк над темними водами, і сонливість одразу пропала. «Тримайся, тримайся, Петре! — наказав сам собі. — Ти маєш міцну волю, ти можеш засвітити в своєму мозку тисячі маяків, і вони не дадуть тобі спати!»

«Спати, спати, спати…» — слово закрутилося в думці, в уяві з’явилися маленькі друковані літери: спати, наче десь далеко, далеко. Вони прикували до себе всю Петрову увагу — крутяться, наче коліщата, наближаються, більшають, витягуються, і вже перед його внутрішнім зором — велетенське коло з цих літер — СПАТИ. Вони налягають на свідомість, в сизому серпанку один по одному гаснуть маяки, гаснуть, і Петро от-от пуститься берега, порине в імлу… Але ні — один маяк не гасне, спалахує з новою силою! Тіні розпливаються. «Ага, он ти як! — думає Петро. — Вчепився за слово? Ну, то я не буду його повторювати, я викидаю його з голови, чуєш? — викидаю! Бадьорість, бадьорість! Я не хочу… ні, ні, я не повторю цього слова, я його вже викинув геть. І ти облиш ці фокуси, бо я ніколи не змирюся з насильством!»

Встав, потягнувся, струшуючи з себе рештки сонливості, хотів розбуркати і Рожевого, але той був так глибоко загіпнотизований, що, коли б не дихання, то Петро подумав би: мертвий. Залишив його в кабіні, а сам вибрався назовні і шторку закрив.

Дихнув на повні груди — повітря тут якесь приємне, дихати легко — і несподівано подумав: «А чи я по своїй волі вийшов оце з кабіни? Чи, може, це мені наказано? Ану, чи зможу повернутися назад?»

Спритно скочив на крило, відсунув шторку і ступив у кабіну. Окинув оком панель з приладами. Остаточно впевнився, що його воля витримала поєдинок, що він сам керує своїми вчинками і думками. Почав послідовно обмірковувати становище. Він може звідси стартувати, може перелетіти в якусь незаселену місцевість і там спокійно налагодити рацію. Варто лише натиснути на кнопку пуску… Та й справді, на біса йому ці Головаті? І так є що розповісти на «Астероїді», хіба неправда? Але інша думка не могла з цим погодитись. Як же це так — ось поруч дивовижні істоти, які підкорили собі майже всю планету, і не вивчити їх. навіть не побачити? Це боягузтво. Полетіти — значить відступити, втекти!

Яворович вирішив не тікати.

Вийшов з літака і попрямував до кулі. Він здогадувався, що Головаті мають якусь велику розумово-біологічну силу, що вони діють через психіку і якщо надумають боротися з ним, то доведеться нелегко… Та холодок відчайдушності підганяв його вперед. Одну спробу він уже відбив, це по-перше, а по-друге — навіщо їм боротися з ним?

Хіба їм самим не цікаво дізнатися про інший світ?

Ось вона, біла куля! Здіймається, як нерозкрита квітка лотоса, на висоту, може, метрів десяти чи більше. Схожість із квіткою посилюється ще й тим, що вона ніби виростає з якогось кореня — он його добре видно внизу.

А де ж вхід? Яворович обійшов навколо, пильно приглядаючись до шершавої білої поверхні, але ніякого отвору чи навіть натяку на нього не побачив.

Обійшов ще раз, обдивився пружки, що меридіанами обхоплюють кулю, — входу ніде нема. Трохи пригнувшись (щоб не торкнутися кулі), підійшов до кореня — знизу теж ніякого отвору нема. То, може, це зовсім і не житло Головатих, а якась рослина? «Хіба чикнути по ній гострим ножем?..» Тільки Петро подумав про це, як сам вжахнувся. Одійшов до апарата, довгенько стояв замислений. Потім узявся в боки і гукнув до кулі:

— А що — ховаєшся?

«В тебе допитливий інтелект» — виразно, чітко відчув Петро чиюсь, не свою думку. Це було дивовижно: відчути в своєму мозку порух чужої думки. Дивовижно і навіть лячно.

Петро озирнувся: може, хто заговорив? Нікого. Та й хто б же тут міг обізватися рідною мовою? Знову кинув погляд на кулю — вона почала танути…

Пелюстки лотоса зробилися вгорі прозорими, як тоненький лід, і в міру того, як вони розтавали, — перед враженим Петровим зором проступали контури гігантської голови. Пелюстки вкоротилися до половини, і тепер наш космонавт міг бачити всю голову — вона скидалась на голий пуп’янок оцієї величезної квітки. Обличчя в цієї голови маленьке, зморщене, як печене яблуко, зате голий череп страшенно великий, ніби роздутий; з-під його округлості поблискує двоє очей, трохи нижче видно невеличкий отвір, мабуть, ніс. а там, де мусив би бути рот, — синіє коротенька рисочка.

Моторошно було дивитися на цю істоту, але водночас Петро відчував і її велич. Щось притягувало його, наче магнітом, і він одразу ж мобілізував захисні сили свого інтелекту. «Ти маєш величезний об’єм мозку, — думав Яворович, поглядаючи на олімпійськи спокійну голову, що здіймалася над пелюстками, — але не в цьому головне. Колись кібернетичні машини у нас заповнювали цілі зали, тепер — менші за людську голову, а працюють незрівняно краще. Мій розум розвивається за своїми законами і не намагайся їх порушувати. Згода?»

«Згода» — відчув думку-відповідь, при цьому синя рисочка рота не ворухнулася.

«Ви тут передаєте думки біохвилями?» — хотів лише подумати Петро, але таки голосно вимовив ці слова. І одразу ж усвідомив відповідь:

«Так економніше».

Незвично, ну просто дико — розмовляти мовчки, і Яворовичу важко було втримати слова, що народжувались одночасно з думкою і вилітали, як птиці. Він усвідомлював, що цій беззвучній природній радіостанції, якою є Голова, звукові хвилі заважають, але кожного разу, як тільки хотів висловитись — розкривав рота. Зрештою перестав гукати, а тільки хапав повітря. Коли б Головатий умів сміятися, то, безперечно, насміявся б уволю. Але на його обличчі не відбивалося ніяких емоцій, здавалось, він думав про щось своє і не звертав ніякісінької уваги на людину.

Петро обійшов кругом. На потилиці в Головатого побачив здоровенну ґулю, покриту жовтою плівкою. Ставши перед очима, продовжував мовчазну розмову.

«Цікаво, як ви опанували мою мову?»

«Я заглянув у твій мислячий апарат і позичив пам’ять».

«Не точно висловлюєтесь, — зауважив Петро. — Коли б ви позичили мою пам’ять, то я б уже її не мав».

«Я скопіював запас ваших символів».

«Оце вірніше».

«Розкажи, що ви називаєте Землею», — попросив-наказав Головатий.

— О, наша Земля — чудова! — піднесено заговорив Петро, а тоді продовжував у думці: — Приголублена Сонцем, вона буяє зеленню суходолів, гойдає океани, повні риб, а над поверхнею її — прозора атмосфера, в якій літають птиці, шугають апарати, створені людиною.

«Ваше слово «Сонце» означає сліпучий диск. Що це таке?»

Петро на мить зажмурився і уявив ранок. Не думав словами, а уявляв живі картини. Ось він дивиться з балкона на Київ. Ще тільки четверта година, а небо пойнялося сяйвом, на його тлі вирізьблюється золота маківка Софії, а внизу темніє зелень садів і парків. Щебечуть пташки, тіні прозорішають, і ось на чиєсь вікно упав гарячий промінь!

Яскравий диск Сонця спливає вище і вище, і здається, що то й не диск, а отвір у небі, крізь який переливається океан світла, що виграє за голубою сферою…

Потім Яворович пригадав собі луки — в міріадах росинок виблискує Сонце; уявив сади, обтяжені яблуками — юнак труснув стовбур (а це ж він, Петро, в материному саду), і на його засмаглу спину разом з краплями роси посипались яскраві Сонця…