Її засмучувала лише одна думка.

Макс.

Як йому вижити, якщо бомби впадуть на Небесну вулицю?

Дівчинка оглянула підвал Фідлерів. Він був набагато міцнішим і глибшим, ніж їхній, на Небесній вулиці, 33.

Вона безмовно запитувала тата:

— Ти теж про нього думаєш?

Почув він її безмовне запитання чи ні, але Ганс легенько кивнув. А за кілька хвилин пролунали три сирени тимчасового спокою.

Люди під будинком на Небесній вулиці, 45 видихнули з полегшенням.

Хтось заплющував очі і знову їх розплющував.

По колу пройшла цигарка.

Коли вона дійшла до губ Руді Штайнера, її вихопив його тато.

— Це не для тебе, Джессі Овенс.

Діти обіймали батьків, і ще кілька хвилин люди не могли зрозуміти, що вони живі, що вони будуть жити. Лише після того ноги затупотіли сходами до кухні Фідлерів.

Вулицею рушила безмовна процесія. Багато людей зводили очі до неба і дякували Богу, що живі.

Діставшись додому, Губерманни одразу ж кинулися до підвалу, але скидалося на те, що Макса там не було. Лампа жевріла помаранчевим вогником, але Макса не було видно, він не відповідав.

— Максе?

— Він зник.

— Максе, ти тут?

— Я тут.

Спочатку вони подумали, що голос долинав з-за полотнищ і банок з фарбою, але першою його побачила Лізель — він стояв перед ними. Його виснажене обличчя замаскувалося серед тканини і малярських знарядь. Він сидів з приголомшеними очима і губами.

Коли вони наблизились, він знову заговорив:

— Я не зміг втриматись, — промовив він.

Йому відповіла Роза. Вона присіла і глянула на нього.

— Про що ти говориш, Максе?

— Я… — Йому важко давалися слова. — Коли все стихло, я піднявся в коридор і побачив, що штора у вітальні була трішечки відхилена… Я визирнув надвір. Я дивився, лише кілька секунд. — Він двадцять два місяці на бачив зовнішнього світу.

Ніхто не лютував, не засуджував.

Заговорив тато.

- І як воно там, надворі?

Макс підняв голову, сповнений смутку і неабиякого подиву.

— Там були зірки, — сказав він. — Вони обпекли мої очі.

Четверо людей.

Двоє стоять, двоє сидять.

Усі щось пережили цієї ночі.

Це їхній справжній підвал. Справжній страх. Макс зібрався на силі і підвівся, щоб знову заховатися за полотнами. Він побажав їм спокійної ночі, але не заліз під сходи. З дозволу мами Лізель залишилася з ним до ранку і читала «Пісню у темряві» , поки Макс заповнював свою книжку словами і замальовками.

— Через вікно на Небесній вулиці, - писав він, — зірки підпалили мої очі.

Викрадач неба

Перша атака, як згодом з’ясувалося, і не була ніякою атакою. Якщо б людям заманулося подивитись на літаки, вони б простояли із задертими головами цілу ніч. Тому й зозуля не кувала по радіо. У «Молькінзькому Експресі» повідомлялося, що якийсь зенітник трохи перенервував на посту. Він присягався, що чув гуркіт літаків і бачив їх на горизонті. Тому й повідомив про атаку.

— Він міг зробити це навмисне, — зауважив Ганс Губерманн. — Хто захоче сидіти на вежі і стріляти в бомбардувальники?

Звісно ж, коли Макс у підвалі продовжив читати статтю, виявилося, що солдата з дивакуватою уявою звільнили від обов’язків. Мабуть його відправили на якусь іншу службу.

— Нехай йому щастить, — сказав Макс. Він трохи йому поспівчував, а тоді взявся за кросворд.

Наступна атака була справжньою.

У ніч на 20 вересня по радіо закувала зозуля, а за нею пролунав глибокий повчальний голос. Серед можливих цілей він назвав і Молькінґ.

На Небесну вулицю знову висипали люди, і тато знову забув свого акордеона. Роза нагадала, щоб він його взяв, але Ганс відмовився.

— Я не брав його минулого разу, — пояснив він, — і ми вижили. — Війна таки розмила границі логіки і забобонів.

Моторошне повітря прослизнуло за ними до Фідлерового підвалу.

— Думаю, сьогодні це вже по-справжньому, — сказав пан Фідлер, тож діти швидко збагнули, що батьки бояться навіть більше за них. І відповіли єдиним відомим їм способом — найменші захникали і заплакали, а підвал ніби сколихнуло.

Навіть із-під землі вони неясно чули, як співають бомби. Повітря тисло на них, ніби стеля, що хоче розчавити землю. Від безлюдних вулиць Молькінґа відкусили шматок.

Роза нестямно вчепилася в руку Лізель.

Дитячий вереск штовхався і розмахував кулаками.

Навіть Руді виструнчився, вдаючи, що йому байдуже, напружуючись, щоб не напружуватись. Руки і лікті боролися за місце. Деякі батьки намагалися заспокоїти своїх малюків. Інші не могли заспокоїтися самі.

— Та вгамуйте вже ту дитину! — обурено вигукнула пані Гольцапфель, але її слова стали ще одним безпомічним зойком у теплому хаосі підвалу. З дитячих очей вирвалися замурзані сльози, а запахи нічного подиху, поту і зношеного одягу варилися, тушкувалися у цьому казані, переповненому людьми.

Лізель, хоча вона й стояла біля мами, довелося кричати.

— Мамо? — Ще раз. — Мамо, ти розчавиш мені руку.

— Що?

— Моя рука.

Роза відпустила її, і, щоб відмежуватись від сум’яття у підвалі, дівчинка розгорнула одну зі своїх книжок і взялася читати. Першою книжкою в її купці був «Свистун», і, щоб краще зосередитись, вона прочитала вголос.

Перший абзац завмер у її вусі.

— Що ти сказала? — прогриміла мама, та Лізель удала, що не почула. Вона зосередилась на першій сторінці.

Коли вона її перегорнула, на неї звернув увагу Руді. Він уважно прислухався до того, що читала Лізель, а тоді штурхнув брата і сестер, щоб і вони прислухались. До них підійшов Ганс Губерманн і закликав усіх замовкнути, тож незабаром у напханому людьми підвалі розтеклася кривава тиша. До третьої сторінки затихли усі, крім Лізель.

Дівчинка не наважувалась підняти голову, але відчувала, як у неї впиваються перелякані очі, а вона втягує і видихає слова. Голос усередині вигравав ноти. Ось, казав він, це твій акордеон.

Шелест від перегортання сторінки розсікав слухачів навпіл.

Лізель читала.

Десь двадцять хвилин вона ділилася з ними історією. Її голос заспокоїв найменших дітей, а всі інші бачили видіння, у яких свистун тікав з місця злочину. Усі, крім Лізель. Крадійка книжок бачила лише рух слів — їхні тіла, викинуті на папір, затоптані, щоб їй було легше ступати. Чомусь у прогалинах між крапкою і наступною великою літерою вона також бачила Макса. Вона пригадувала, як читала йому, коли він нездужав. Чи він зараз у підвалі, думала вона. Чи, може, знову краде клаптик неба?

ГАРНА ДУМКА

Вона — крадійка книжок.

Він — викрадач неба.

Усі чекали, коли підвал струсоне.

Це було неминуче, але тепер, принаймні, їх від цього відволікала дівчинка з книжкою. Один з малюків знову хотів розплакатися, та Лізель зненацька зупинилася і скопіювала свого тата, чи навіть Руді. Вона підморгнула хлопчику і продовжила читати.

Її перебили тільки тоді, коли до підвалу знову просочилися звуки сирен.

— Минулося, — сказав пан Єнсон.

— Тссс! — прошипіла пані Гольцапфель.

Лізель відірвалася від книжки.

— До кінця розділу залишилося тільки два абзаци, — промовила дівчинка і продовжила читати без жодної врочистості, з тією самою швидкістю. Самі лише слова.

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 4

Wort — Слово:

значуща одиниця мови / обіцянка / коротке зауваження, твердження чи розмова.

Схожі слова: термін, назва, вираз.

З поваги до неї батьки втихомирювали своїх дітей, і Лізель дочитала перший розділ «Свистуна» .

По дорозі нагору діти обганяли її на сходах, але багато дорослих, серед них навіть пані Гольцапфель і Пфіффікус (як підходяще, зважаючи на назву книжки, яку вона читала), дякували їй за те, що допомогла їм відволіктися. Вони дякували, і поспішали вийти з будинку, щоб подивитися, чи Небесна вулиця зазнала якихось ушкоджень.