— Лізель, — якось увечері сказав їй Ганс. — Ходімо.
Відколи прибув Макс, їхні з татом уроки тимчасово перервалися. Мабуть, він подумав, що зараз саме зручна нагода їх відновити.
- Na, komm[42], - покликав тато. — Не хочу, щоб ти розледащіла. Візьмемо одну з твоїх книжок. Може «Знизування плечима» ?
Коли дівчинка повернулася з книжкою в руках, її неабияк спантеличила пропозиція тата, що запрошував спуститися за ним до їхнього старого «класу» — до підвалу.
— Але, тату. — Лізель спробувала заперечити. — Ми не можемо…
— Що? Невже там сидить чудовисько?
Був початок грудня, день був дуже холодним. З кожним кроком підвал ставав усе неприязнішим.
— Тут дуже холодно, тату.
— Раніше це тебе не хвилювало.
— Так, але не було аж так холодно.
Коли вони спустилися, тато прошепотів до Макса:
— Можна позичити в тебе світло?
Тремтливо відсунулись полотна і банки, просунулося світло, і його передали з рук у руки. Ганс подивився на світло, похитав головою і додав декілька слів.
- Es ist ja Wahnsinn, net? Божевілля, правда?
Рука ще не встигла затягнути полотна, як її схопив Ганс.
— Ти теж виходь, Максе. Будь ласка.
Повільно полотнища відсунулися, і за ними з’явилося змарніле тіло і обличчя Макса Ванденбурґа. Він стояв у вологому світлі, дивовижно зніяковілий. Він тремтів.
Ганс доторкнувся до його руки, притягуючи його ближче.
- Ісус, Марія і Йосип. Ти не можеш залишатися тут. Ти замерзнеш до смерті. — Він обернувся. — Лізель, набери ванну. Не дуже гарячу. Нехай трохи остигне.
Дівчинка побігла нагору.
- Ісус, Марія і Йосип.
Вона почула ці імена ще раз, коли вже була в коридорі.
Поки Макс сидів у крихітній ванні, Лізель прислухалася за дверима умивальні, уявляючи, як прохолодна вода перетворюється на окріп і зігріває його захололе тіло. У спальні-вітальні мама з татом уже дійшли до кульмінації своєї суперечки, їхні стишені голоси билися об стіни коридору.
Тиша.
Тоді озвалася мама.
— Ну добре… Так, ти маєш рацію.
— Якщо ми ставимо на єврея, — незабаром відповів їй тато, — то краще вже на живого. — Відтоді вони зажили по-новому.
Щоночі тато з мамою розводили у своїй спальні вогонь, а тоді тихенько приходив Макс. Він сідав у кутку, зсутулений і спантеличений — напевне, добротою цих людей, болючим виживанням, і найбільше — чудотворним теплом.
За щільно стуленими шторами Макс засинав на підлозі, підібгавши під голову подушку, а полум’я вислизало і перетворювалося на попіл.
Вранці він повертався у підвал.
Беззвучна людина.
Єврейський щур, назад до своєї нори.
Прийшло Різдво, а з ним і душок нової небезпеки. Як вони і очікували, Ганс-молодший не приїхав (водночас полегшення і лиховісний знак), а Труді приїхала, як завжди, але, на щастя, все минуло добре.
ХАРАКТЕРИСТИКИ ДОБРОСТІ
Макс залишався у підвалі.
Труді приїхала і поїхала без жодної підозри.
Було вирішено, що Труді, незважаючи на сумирну поведінку, довіряти не можна.
— Ми довіряємо тільки тим, кому треба, — підсумував тато, — а це ми троє.
Було трохи більше їжі і вибачення перед Максом за те, що це не його релігія, але все-таки свято.
Він не скаржився.
Яке він мав право?
Він пояснив, що його виховали євреєм, в його жилах текла єврейська кров, але зараз, як ніколи, єврейство — це тавро, згубна ознака найгіршого невезіння.
Макс теж скористався можливістю і сказав, що йому дуже шкода, що їхній син не приїхав додому на Різдво. Тато відповів, що це не залежить від жодного з них.
— Зрештою, — сказав Ганс, — тобі це теж знайомо: юнак — він ще хлопчисько, а хлопчисько іноді буває впертим.
Більше вони про це не говорили.
За перші тижні біля вогню Макс не промовив ні слова. Тепер, коли він раз на тиждень приймав ванну, його волосся вже не здавалося Лізель кублом гілочок, воно радше скидалося на купку пір’я, що коливалося на його голові. Дівчинка досі ще трохи його соромилася і прошепотіла татові.
— Його волосся як пір’я.
— Що? — Вогонь приглушував її слова.
— Я сказала, — знову прошепотіла Лізель, підсуваючись ближче, — його волосся як пір’я…
Ганс Губерманн глянув на Макса і кивнув, погоджуючись. Я певен, він хотів би мати такий зір, як у дівчинки. Вони не знали, що Макс їх почув.
Час від часу він приносив «Mein Kampf» і читав її біля каміна, заглибившись у зміст. Коли він втретє приніс книжку, Лізель таки набралася сміливості, щоб запитати:
— Вона… цікава?
Він відірвав очі від сторінок, стиснув і розтиснув кулака. Прогнавши свою лють, Макс усміхнувся.
— Це найкраща в світі книжка. — Він глянув на тата, тоді знову на дівчинку. — Вона врятувала мені життя.
Лізель трішки підсунулася і схрестила ноги. Ледь чутно вона запитала:
— Як?
Ось так почався період історій — їх щовечора розповідали у вітальні. Неголосно, але так, щоб усі чули. Уламки життя єврейського кулачного бійця складалися перед ними в цілісну картину.
Інколи у голосі Макса Ванденбурґа пробивалися жартівливі нотки, але вони звучали так, ніби хтось обережно тер каменем об великий валун. Місцями його голос був глибоким, місцями шкрябав слух, а бувало, що й зовсім осипався. Найбільшої глибини від сягав у розкаянні, облущувався наприкінці жарту чи самокартання.
— Розіп’ятий Христос! — так вони найчастіше реагували на розповіді Макса Ванденбурґа, а тоді засипали його запитаннями.
ЗАПИТАННЯ НА КШТАЛТ
Як довго ти перебував у тій кімнаті?
Де зараз Вальтер Куґлер?
Ти знаєш, що сталося з твоєю сім’єю?
Куди їхала та хропунка?
Ти програв йому з рахунком 10:3!
Чому ти далі бився з ним?
Коли Лізель озиралася на події свого життя, ті вечори у вітальні були одними з найяскравіших її спогадів. Вона бачила, як полум’я танцювало на його обличчя кольору яєчних шкаралуп і навіть відчувала людський присмак його слів. Страва його виживання подавалася шматок за шматком, ніби Макс відрізав їх від себе і підносив їм на тарілці.
— Я такий егоїст.
Він промовив ці слова і заслонився обличчя рукою, ніби щитом.
— Всіх покинув. Заявився сюди. Наразив вас на велику небезпеку. — Виливши перед ними душу, Макс благав. Його обличчя розбили страждання і розпач. — Вибачте. Ви мені вірите? Мені справді дуже шкода. Я…
Його рука торкнулася вогню, і він відсахнувся.
Вони дивилися на нього, мовчазні, а тоді тато підвівся і підійшов до Макса. Сів біля нього.
— Обпік лікоть?
Якось увечері Ганс, Макс і Лізель сиділи біля каміна. Мама була на кухні. Юнак знову читав «Mein Kampf» .
— А знаєш що? — запитав Ганс. Він підсунувся ближче до вогню. — Наша маленька Лізель теж непогано читає. — Макс опустив книжку. — І у вас з нею більше спільного, ніж тобі може здатися на перший погляд. — Тато перевірив, чи, бува, не наближається Роза. — Вона теж полюбляє гарну кулачну бійку.
— Тату!
Лізель, уже недалеко від своїх дванадцяти років, але досі худюща, як кочерга, обурено сперлася на стіну.
— Я ніколи не билася!
— Тссс, — усміхнувся тато. Він махнув, щоб вона стишила голос і знову схилився, але вже до дівчинки. — А хто ж тоді відколошматив Людвіґа Шмайкля, га?
— Я ніколи… — Вона затнулася. Не було сенсу заперечувати. — Звідки ти знаєш?
— Я зустрів його тата у «Кноллері».
Лізель сховала обличчя у долонях. Її знову спіймали на гарячому і дівчинка поставила те саме запитання:
— Ти розказав мамі?
— Жартуєш? — він підморгнув Максові і прошепотів до Лізель: — Ти ж досі жива, правда?
Того вечора, вперше за декілька місяців, тато зіграв на акордеоні. Він грав не більше півгодини, а тоді звернувся до Макса.