Макс підвівся.

Його ще раз повалили на землю, а тоді він вирішив змінити тактику, заманюючи Вальтера Куґлера ще ближче, ніж той мав намір підійти. Коли він наблизився, Макс зміг завдати йому короткого різкого удару в обличчя. І поцілив. Прямісінько в ніс.

Куґлер, якого миттєво засліпило, подався назад, і Макс використав можливість. Він підскочив до хлопця справа, ще раз йому врізав, а ударом у ребра примусив його відкритися. Правий кулак, що добив Куґлера, вцідив йому в підборіддя. Вальтер опинився на землі, його біляве волосся присипало пилюкою. Він широко розкинув ноги. Сльози, схожі на кристалики, бігли його обличчям, хоча він і не плакав. Ці сльози з нього вибили.

Коло глядачів почало рахувати.

Вони завжди рахували, про всяк випадок. Голоси і цифри.

У них був звичай — після поразки переможений має підняти руку переможця. Нарешті Вальтер Куґлер підвівся, похмуро поплентався до Макса і підняв у повітря його руку.

— Дякую, — сказав йому Макс.

Куґлер відповів погрозою:

— Наступного разу я тебе прикінчу.

Протягом наступних років вони билися ще тринадцять разів. Вальтер намагався помститися за ту Максову перемогу, а Макс хотів перевершити свій попередній тріумф. У підсумку рахунок був 10:3 на користь Вальтера.

Вони билися до 1933 року, коли обом виповнилося по сімнадцять. Скупа повага перетворилася на щиру дружбу, і бажання битися зникло. Обоє працювали, доки Макса з іншими євреями у 1935 році не звільнили з механічного заводу Єдермана. Це сталося незадовго після виходу Нюрнберзьких законів[40], що забороняли євреям мати німецьке громадянство і одружуватися з німцями.

— Господи, — сказав Вальтер одного вечора, коли вони зустрілися у тому крихітному закутку, де колись билися. — Ото були часи, еге ж? Ніхто й не думав про такі дурниці. — Тильною стороною долоні він ляснув зірку на Максовому плечі. — Ми більше не зможемо битися так, як тоді.

Макс заперечив.

— Чому це? Зможемо. Ти не можеш одружитися з єврейкою, але битися з євреєм закон не забороняє.

Вальтер усміхнувся.

— Мабуть є закон, який до цього заохочує, - в разі твоєї перемоги.

У наступні роки вони бачилися лише зрідка. Макса разом з іншими євреями постійно утискали, усі витирали об них ноги, а Вальтер поринув у роботу. У друкарській фірмі.

Якщо вам цікаво, то скажу — так, у той час в Макса було декілька дівчат. Одну звали Марта, іншу — Хільді. Але жодна з них не затрималась надовго. У Макса не було на них часу — здебільшого через непевність його ситуації і посилення тиску. Він був у постійних пошуках роботи. Що він міг запропонувати тим дівчатам? До 1938 року важко було уявити, що життя може бути ще гіршим.

А тоді — 9 листопада. Кришталева ніч. Ніч розбитого скла.

Та подія, яка знищила багатьох представників його народу, для Макса стала можливістю втекти. Йому було двадцять два.

Багато єврейських будинків уже майстерно розтрощили і пограбували, коли це кісточки пальців постукали і в його двері. Його тітка, мама, брати і сестри з дітьми і сам Макс втиснулися у вітальню.

— Aufmachen!

Вони перезирнулися. Великою була спокуса розбігтися по різних кімнатах, але передчуття — дивовижна штука. Жоден з них не міг зрушити з місця.

І знову:

— Відчиняйте!

Ісаак підвівся і підійшов до дверей. Дерево було живим, воно досі вібрувало від ударів, яких йому щойно завдали. Він озирнувся на обличчя, оголені страхом, повернув замок і відчинив двері.

Як вони й очікували, перед ними був нацист. У формі.

— Нізащо.

Це була перша реакція Макса.

Він вчепився в мамину руку і руку найближчої до нього сестри Сари.

— Я не піду. Якщо всі не можуть піти, то я теж не піду.

Він злукавив.

Коли сім’я виштовхала його, всередині, ніби щось непристойне, заворушилося полегшення. Він не хотів його відчувати, але таки відчував, і так сильно, що його від цього нудило. Як він міг? Як він міг?

Проте він зміг.

— Нічого не бери, — сказав Вальтер. — Іди так, як є. Решту я тобі принесу.

— Максе. — Це озвалася його мама.

З шухляди вона витягла старий клаптик паперу і запхала в кишеню його куртки.

— Якщо коли-небудь… — Вона востаннє його обійняла, обхопивши за лікті. — Може, це твоя остання надія.

Макс зазирнув у мамине постаріле обличчя і поцілував її, міцно, в губи.

— Ходімо, — потягнув його Вальтер, доки інші члени його сім’ї прощалися, пхали йому гроші і якісь коштовності. — На вулиці хаос, і це нам на руку.

Вони вийшли не озираючись.

Макс картав себе.

Якби ж він востаннє глянув на свою сім’ю, коли виходив за двері. Може б, тоді його совість трохи заспокоїлась. Бодай останнє «прощавайте».

Бодай остання зустріч очима.

Нічого, він просто пішов.

Протягом наступних двох років він переховувався у порожній комірчині. У тій будівлі, де Вальтер раніше працював. Їжі було дуже мало. Зате було багато побоювань. Тутешні заможні євреї емігрували. Бідні євреї теж намагалися, але марно. Родина Макса належала до другої категорії. Час від часу Вальтер провідував їх, намагаючись не потрапляти нікому на очі. Одного дня двері відчинив незнайомець.

Коли Макс про це дізнався, його тіло ніби стисли в клубок, як закалякану помилками сторінку. Як сміття.

Втім, йому щодня вдавалося розгортатись і випрямлятись, з огидою і вдячністю. Пожмаканий, та чомусь не роздертий на шматки.

Минула майже половина 1939 року, а заразом і півроку його переховувань, і вони вирішили діяти іншим чином. Вони прочитали клаптик паперу, який Макс отримав перед своїм дезертирством. Саме так — він був дезертиром, а не втікачем. Так він це сприймав, крізь призму абсурдності свого полегшення. Ви уже знаєте, що було написано на тому клаптику:

ОДНЕ ІМ’Я, ОДНА АДРЕСА

Ганс Губерманн

Небесна вулиця 33,

Молькінґ

— Стає тільки гірше. — розповів Максові Вальтер. — Нас можуть викрити будь-якої миті. — У темряві заворушилися погані передчуття. — Не знаю, що може статися. Мене можуть спіймати. Тобі доведеться знайти це місце… Я боюся звертатися до когось по допомогу. Мене можуть виказати. — Вихід був лише один. — Я поїду туди і розшукаю того чоловіка. Якщо він теж приєднався до нацистів — що дуже ймовірно, — я просто розвернуся і піду геть. Принаймні будемо знати, richtig?

Макс віддав йому на поїздку останні гроші і декілька днів по тому, коли Вальтер повернувся, обоє обійнялися, а тоді Макс затамував подих.

— Ну?

Вальтер кивнув.

— Добрий чоловік. Він досі грає на акордеоні, про який тобі казала мама, — на тому, що належав твоєму батькові. Він не є членом партії. Він дав мені трохи грошей. — Поки що Ганс Губерманн був лише переліком якостей. — Він досить бідний, одружений і має дитину.

Макс спалахнув іще більшою цікавістю.

— Скільки років?

— Десять. Не може ж усе бути бездоганно.

— Ага. У дітей довгі язики.

— Нам і так дуже пощастило.

Якийсь час вони сиділи в тиші. Макс порушив її.

— Він уже мене ненавидить, еге ж?

— Не думаю. Він дав мені гроші, забув? Він сказав, що обіцянка є обіцянка.

За тиждень прийшов лист. Ганс повідомив Вальтера: щойно зможе, постарається надіслати усе необхідне. У листі також був аркуш із картою Молькінґа і Великого Мюнхена і пряма дорога з Пазінґа (надійніша станція) до його будинку. Останні слова листа були очевидними:

Будьте обережні.

Десь у середині червня 1940 року прибула «Mein Kampf» з ключем під палітуркою.

Цей чоловік — геній, подумав Макс, але він досі тремтів, коли думав про поїздку до Мюнхена. Зрозуміло, що він, як і інші сторони, вплутані у цю справу, хотів би, щоб цієї мандрівки ніколи не було.

Але ми не завжди отримуємо те, чого хочемо.

Особливо у нацистській Німеччині.