Жінка взяла папір, а незабаром до кімнати зайшло хлопча і всілося їй на коліна.

— Це Макс, — промовила жінка, а хлопчик був ще надто маленьким і дуже сором’язливим, щоб вимовити хоч слово. Він був худорлявим, мав м’яке волосся, а його глибокі темні очі спостерігали за незнайомцем, що наповнював задушливу кімнату ще однією мелодією. Він переводив погляд з одного обличчя на інше, поки чоловік грав, а жінка плакала. З її очей текли інші ноти. Стільки смутку.

Ганс пішов.

— Ти ніколи мені не казав, — звернувся він до Еріка Ванденбурґа й обрію Штутґарта. — Ти ніколи мені не казав, що маєш сина.

На мить він зупинився, похитав головою і вирушив назад до Мюнхена, сподіваючись більше ніколи не бачитися з цими людьми. Ганс навіть не підозрював, що його допомога ще неабияк їм знадобиться, та не для фарбування, і не в найближчі двадцять з лишком років.

Минуло декілька місяців, перш ніж він знову взявся за пензля. Коли випадала хороша погода, він натхненно брався за роботу, але навіть взимку, казав він Розі, нехай робота і не литиме на нього дощем, але буде час від часу накрапати.

Майже десяток років його схема працювала.

Народилися Ганс-молодший і Труді. Вони зростали, відвідуючи тата на роботі, ляпаючи фарбою на стіни і миючи пензлики.

Коли у 1933 році до влади прийшов Гітлер, малярська робота Ганса чомусь трохи занепала. На відміну від більшості німців він не вступив до НСРПН. Таке своє рішення він дуже довго обдумував.

РОЗДУМИ ГАНСА ГУБЕРМАННА

Він не був надто освіченим, не дуже цікавився політикою, але добре знався на справедливості.

Колись єврей урятував йому життя, і він не міг цього забути. Він не міг вступити до партії, яка боролася з людьми такими методами.

До того ж, як і у випадку Алекса Штайнера, деякі з його постійних клієнтів були євреями.

Як і більшість із них, він сподівався, що ненависть скоро скінчиться, і свідомо вирішив не підтримувати Гітлера.

У більшості випадків таке рішення було фатальним.

Коли почалися переслідування, його робота потроху пішла на спад. Спершу справи йшли не так уже й погано, але невдовзі його клієнти почали зникати. Жменька питань розчинилася в нацистському повітрі, що уже перетворювалося на бурю.

Якось на Мюнхенській вулиці він запримітив Герберта Боллінґера, одного зі своїх найдавніших клієнтів, — чоловіка з великим кулястим животом, що розмовляв на Hochdeutsch[38] (він був родом з Гамбурга). Спершу він не дивився на Ганса, втупивши погляд у землю під своїм чималим пузом, проте, коли його очі таки підвелися на маляра, було помітно, що запитання йому дуже неприємне. Хтозна, навіщо Ганс узагалі про щось його питав.

— Герберте, що відбувається? Я втрачаю клієнтів швидше, ніж встигаю їх рахувати.

Боллінґер більше не церемонився. Випроставшись, він виклав усю справу у формі зустрічного запитання.

— Отже, Гансе. Ти вступив?

— Куди? — Хоч Ганс добре знав, про що говорив Герберт.

— Гансі, не прикидайся. — наполягав Боллінґер. — Не примушуй мене вимовляти це вголос.

Високий маляр лише відмахнувся і пішов.

Йшли роки, євреїв утискали уже по всій країні, і весною 1937 року, майже соромлячись свого рішення, Ганс таки здався. Він трохи порозпитував і подав заявку на вступ до партії.

Заповнивши анкету у місцевому відділенні Нацистської партії на Мюнхенській вулиці, він вийшов і побачив, як четверо чоловіків кидають цеглою у вітрину продавця одягу Кляйнманна. Це була одна з небагатьох єврейських крамниць, які досі працювали у Молькінґу. Всередині затинався невеличкий чоловік, під його ногами кришилося скло, він намагався його прибрати. На дверях намалювали зірку гірчичного кольору. Недбалий напис «ЄВРЕЙСЬКИЙ ПОКИДЬОК» обтікав по краях. Метушня всередині поступово стихала, а тоді зовсім припинилась.

Ганс наблизився до крамниці і заглянув крізь розбите скло.

— Може, вам допомогти?

Пан Кляйманн подивився на нього. Швабра безсило повисла у його руці.

— Не треба, Гансе. Прошу. Йди звідси.

Минулого року Ганс фарбував будинок Джоеля Кляйнманна. Він пам’ятав трьох його дітей. Він досі бачив обличчя, але забув їхні імена.

— Я прийду завтра, — сказав він, — і перефарбую ваші двері.

Так він і зробив.

Тоді він припустився двох помилок. Ця була другою.

Першої він припустився одразу після того випадку.

Він повернувся туди, звідки щойно вийшов, і стукнув кулаком по дверях, а тоді по вікні осередку НСРПН. Скло здригнулося, але ніхто не відповів. Усі вже зібралися і розійшлися по домівках. Останній з членів партії уже прямував у протилежному напрямку. Він почув бряжчання скла і помітив маляра.

Він повернувся і запитав, чого він той хоче.

— Я передумав вступати, — заявив Ганс.

Чоловік був ошелешений.

— А чому?

Ганс подивився на кісточки правої руки і важко ковтнув. Він уже відчував присмак цієї помилки — ніби хтось запхав йому до рота залізну таблетку.

— А, та нічого. — Він розвернувся і пішов додому.

Його наздогнали слова.

— Ви подумайте, пане Губерманн. Повідомте нас, коли щось вирішите.

Ганс зробив вигляд, що нічого не чув.

Наступного ранку, як і обіцяв, він прокинувся раніше, ніж завжди, але таки запізно. На дверях крамниці Кляйнманна ще не висохла роса. Ганс її стер. Він постарався, наскільки це було можливо, дібрати схожий колір і вкрив двері густим шаром фарби.

Геть непримітний чоловік саме проходив повз.

- Heil Hitler, — сказав він.

- Heil Hitler, — відповів йому Ганс.

ТРИ НЕВЕЛИЧКІ, АЛЕ ВАЖЛИВІ ФАКТИ

1. Чоловік, який проходив повз, — Рольф Фішер — був одним із найревніших молькинзьких нацистів.

2. Минуло якихось шістнадцять годин, і на дверях з’явилася нова зірка.

3. Ганса Губерманна не прийняли до Нацистської партії. Принаймні поки що.

Наступного року Ганс усвідомив, як йому пощастило, що він не відкликав своєї заявки офіційно. Поки багатьох кандидатів приймали негайно, його внесли до переліку тих, кого ще розглядають, і ставились до нього з підозрою. Під кінець 1938 року, коли під час Кришталевої ночі[39] з міста витурили усіх євреїв, до Молькінґа завітало гестапо. Вони обшукали будинок, але не знайшли нічого підозрілого, і Ганс опинився серед щасливців:

Його не забрали.

Мабуть, його врятувало те, що він чекав , поки розглянуть його заявку, і всі про це знали. Саме тому його й терпіли, а хтось навіть цінував його малярський хист.

Окрім того, у нього був іще один рятівник.

Швидше за все, від гонінь його врятував акордеон. Малярів і в Мюнхені було чимало, а після недовгого навчання в Еріка Ванденбурґа і майже двадцяти років власної практики ніхто у Молькінґу не вмів грати на акордеоні так, як Ганс. Його манера не була бездоганною, але він грав від душі. І навіть помилки у нього були якимись милими.

Він показував «heil Hitler » , якщо в цьому була необхідність, і вивішував прапора у потрібні дні. Тому і не мав якихось особливих проблем.

А тоді, 16 червня 1939 року (дата, що вже закарбувалася), трохи більше як за півроку після прибуття Лізель на Небесну вулицю, трапилося те, що безповоротно змінило життя Ганса Губерманна.

Того дня у нього було трохи роботи.

Він вийшов з дому рівно о сьомій ранку.

За собою він тягнув возика з фарбою, геть не підозрюючи, що за ним хтось стежить.

Коли він прибув на місце, до нього наблизився молодий незнайомець. Білявий, високий і серйозний.

Вони міряли одне одного поглядами.

— Ви Ганс Губерманн?

Ганс коротко кивнув. Він потягнувся за пензликом.

— Так, це я.

— Ви часом не граєте на акордеоні?