— Ja[21].

Вона піднялася на лікті.

— Може, дочитаємо книжку, будь ласка?

Довге зітхання, скрипуче дряпання нігтями по щетині, і світло увімкнулося. Тато розгорнув книжку і почав читати:

— Розділ дванадцятий. «Повага до кладовища».

Вони читали до самого світанку, обводячи і виписуючи слова, яких дівчинка не розуміла, і перегортали сторінки, доки до кімнати не пробилося сонячне проміння. Декілька разів тато майже засинав, поступаючись перед сверблячим відчуттям утоми в очах і знесиленим киванням власної голови. Лізель щоразу ловила його на гарячому, проте в неї не було ані безкорисливості, щоб дозволити йому заснути, ані зухвалості, щоб на нього образитися. Вона була дівчинкою, якій іще треба здолати гору.

Врешті- решт, коли темрява за вікном дала тріщину, вони дочитали книжку. Останній абзац звучав так:

Ми, від імені Баварської асоціації кладовищ, сподіваємося, що змогли розважити вас і ознайомити з роботою, заходами безпеки й обов’язками гробарів. Ми щиро бажаємо вам успіху у вашому занятті похоронним мистецтвом і маємо надію, що цей посібник став вам у пригоді.

Коли книжка згорнулася, обоє перезирнулися спідлоба. Тато заговорив першим:

— Ми зробили це, еге ж.

Лізель, наполовину закутана у простирадло, тримала книжку в руках і оглядала чорну обкладинку зі сріблястим написом. Вона кивнула — з пересохлим ротом і ранковим голодом. Це була одна з тих митей бездоганної втоми, коли вдалося подолати не лише заплановану роботу, а ще й ніч, яка перегородила шлях.

Зі скреготом заплющивши очі і стиснувши кулаки, тато потягнувся, і настав ранок, який не посмів бути дощовим. Обоє підвелися, спустилися на кухню і крізь затуманені й розмальовані морозом вікна розгледіли рожеві смуги світла, що падали на засніжені дахи Небесної вулиці.

— Поглянь на кольори, — сказав тато. Просто неможливо не любити чоловіка, який не лише помічає кольори, а й говорить ними.

Лізель досі тримала книжку. Вона стискала її все сильніше, а сніг забарвлювався помаранчевим. На одному з дахів дівчинка помітила хлопчика, який сидів і також споглядав небо.

— Його звали Вернер, — промовила вона. Слова вилетіли самі, мимовільно.

— Так, — відповів тато.

На той час у школі більше не перевіряли читання, проте Лізель, поступово набираючись упевненості, якось перед уроками взяла залишений кимось підручник, щоб перевірити, чи зможе прочитати його без жодної помилки. Вона змогла прочитати кожнісіньке слово, але читала набагато повільніше за однокласників. Набагато легше, думала вона, бути за крок від чогось, ніж цього досягти. Треба ще трохи попрацювати.

Одного дня їй закортіло поцупити книжку з класної полиці, але, чесно кажучи, перспектива ще однієї коридорової Watschen від рук сестри Марії таки відлякала її. Більше того, у дівчинки насправді не було найменшого бажання красти книжки зі школи. Швидше за все, причиною її небажання була листопадова невдача, але Лізель не була цілком певна. Вона лише знала, що не хоче цього робити.

На уроках Лізель не розмовляла.

Вона навіть не наважувалась глянути не в той бік.

Прийшла зима, і Лізель більше не потрапляла під гарячу руку сестри Марії, а сама спостерігала за тим, як інші діти виходили до коридору й отримували заслужену винагороду. Звуки поневірянь учнів, що долинали звідти, були не вельми приємними, але той факт, що там був хтось інший , хоча й не тішив її, але приносив полегшення.

Коли у школі розпочалися канікули у зв’язку із Weihnachten[22], Лізель, перш ніж вийти з класу, навіть спромоглася побажати сестрі Марії «щасливого Різдва». Вона знала, що Губерманни не мають грошей, що вони досі віддають борги і, щойно у них з’являються якісь копійки, їм уже треба платити за оренду, тож навіть не сподівалася отримати подарунок. Ну, можливо, трохи кращу їжу. Яким же було її здивування, коли у Святвечір, після опівнічної відправи у церкві, де Лізель була з мамою, татом, Гансом-молодшим і Труді, вона знайшла під ялинкою подарунок, загорнутий у газету.

— Від святого Ніклауса, — сказав тато, та Лізель йому не повірила. Вона обійняла обох своїх прийомних батьків, а на її плечах досі лежав сніг.

Дівчинка розгорнула подарунок і знайшла дві невеликі книжки. Першу з них, «Собака на ім’я Фауст», написав Маттеус Оттлеберґ. Загалом Лізель прочитала її тринадцять разів. У Святвечір, сидячи за кухонним столом, вона прочитала перші двадцять сторінок, у той час як тато і Ганс-молодший сперечалися про речі, яких вона не розуміла. Про якусь політику.

Згодом вони з татом іще трохи читали перед сном, дотримуючись звичаю обводити і виписувати слова, яких дівчинка не знала. У «Собаці на ім’я Фауст» також були картинки — чарівні завитушки, вуха і кумедні зображення німецької вівчарки, що вельми паскудно слинилася і вміла розмовляти.

Друга книжка називалася «Маяк», а написала її жінка, Інґрід Ріппінштайн. Ця книжка була трохи довшою, тому Лізель змогла прочитати її лише дев’ять разів, і щоразу її старання приносили свої плоди — вона читала все краще і краще.

Через декілька днів після Різдва Лізель запитала про книжки. Вони їли на кухні. Спостерігаючи, як у маминому роті ложка за ложкою зникає гороховий суп, вона вирішила перевести погляд на тата.

— Я хочу дещо запитати.

Спершу всі мовчали.

— Що?

Це озвалася мама, ще не проковтнувши суп.

— Скажіть, звідки ви взяли гроші, щоб купити мені книжки?

Над татовою ложкою промайнула коротенька усмішка.

— Тобі справді цікаво?

— Звичайно.

Ганс дістав з кишені залишки своєї порції тютюну і взявся скручувати цигарки, а Лізель ставала дедалі нетерплячішою.

— То ти скажеш чи ні?

Тато засміявся.

— Та я ж розповідаю , дитино. — Він закінчив одну цигарку, жбурнув її на стіл і почав скручувати нову. — Ось так.

Тієї миті мама з дзенькотом доїла суп, стримала картонну відрижку і відповіла замість Ганса.

— Той Saukerl, — сказала вона. — Знаєш, що він зробив? Він скрутив увесь той бридкий тютюн, пішов на ярмарок, коли той був у місті, і виміняв їх у якогось цигана.

— Вісім цигарок за книжку. — Тато урочисто запхав одну до рота. Прикурив і втягнув дим. — Хвала Богу, що є цигарки, еге ж, мамо?

Але мама тільки кинула на нього один зі своїх фірмових невдоволених поглядів, який супроводжувався найвживанішою порцією лайки:

- Saukerl .

Лізель обмінялася з татом уже звичним підморгуванням і доїла свій суп. Одна з її книжок лежала поряд, як завжди. Вона не могла не погодитись, що відповідь на запитання їй більше ніж сподобалась. Небагато людей можуть похвалитися тим, що за їхню освіту платили цигарками.

А от мама сказала, що якби Ганс Губерманн мав хоч трохи розуму, то він обміняв би свої цигарки на нове плаття, якого вона вже давно потребувала, чи якісь кращі туфлі.

— Аякже… — Вона вилила слова в умивальник. — Коли йдеться про мене, ти краще викуриш увесь свій запас, правда? І ще назичиш у сусідів.

Проте за декілька днів Ганс приніс коробку яєць.

— Вибачай, мамо. — Він поставив їх на стіл. — Туфлі вже розібрали.

Мама не скаржилася.

Вона навіть щось наспівувала, поки смажила яйця, аж мало їх не спалила. Виявилося, що цигарки приносили багато радості, і в домі Губерманнів настали щасливі дні.

Вони закінчилися декілька тижнів по тому.

Обхідниця міста

Проблеми почалися з прання, а згодом їх лише додалося.

Якось, коли Лізель із Розою розносили містом білизну, один із їхніх клієнтів, Ернст Фоґель, повідомив, що прання і прасування йому більше не по кишені.

— Такі часи, — вибачився він, — що тут скажеш? Стає все важче. Війна примушує затягувати паски. — Він глянув на дівчинку. — Ви, напевне, отримуєте допомогу на утримання цієї крихітки?